5. «Літописний період» 11-13 ст.

Літо́пис – історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо». Літописи – визначне явище духовного, суспільно-політичного і літературного життя народу. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політ., економ. та культ. взаємини їх між собою та з іншими народами тощо.

Зародженню літописної творчості сприяв ряд чинників: діяльність могутньої Київської держави, відносно високий рівень матеріальної і духовної культури в давньокиївський період, заснування Київської митрополії, спорудження Софійського собору та ін. Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження належить до кін. X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича.

В XI ст. були складені Літописне зведення 1037 р., Києво-Печерське літописне зведення 1072 – 73 рр. (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 – 95 рр., складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті временних літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.

З 2-ї пол. XIII ст. у зв’язку із занепадом Києва літописання зосереджується в Галицько-Волинському князівстві. Видатною пам’яткою XIII ст., головним джерелом для вивчення історії України цієї доби є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події 1201-92 рр.

Розглянемо деякі з літописів: Повість врем'яних літ – літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них – Лаврентіївський, переписаний 1377 р., що охоплює події до 1110 р., та Іпатіївський, переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «ПВЛ»: 1-а – складена ченцем Києво-Печер. монастиря Нестором з літописних зведень кін. XI ст. з доведенням розповіді до 1113; 2-а – ігуменом Видубиц. монастиря Сильвестром у 1116; 3-я виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава – сина Володимира Мономаха.

«ПВЛ» – перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. КИ́ЇВСЬКИЙ ЛІТО́ПИС – одна з найдавніших пам’яток історії та літератури К.Р., складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «ПВЛ» і попередником Гал.-Вол. літопису, охоплює події 1118-1200 рр. Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 р. ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. К. л. складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та ін. Та гол. тема К. л. – Київ і Київс. земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноз. завойовників. До К. л. включено окремі літ. твори – повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та ін. К. л. – твір майже суто світський.

Галицько-Волинський літопис — літопис 13 ст., присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1291 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.