2. Тип Саркомастігофори (Sarcomastigophora).

Тип об’єднує вільноживучих і паразитичних найпростіших, органоїди руху яких - псевдоніжки або джгутики. Іноді обидва ці види органоїдів існують одночасно або ж змінюють один од­ного під час життєвого циклу. Тип об'єднує 3 підтипи: Саркодо­ві (Sarcodina), Джгутикові (Mastigophora, або Flagellata) та Опалінові (Opalinata).

Підтип Саркодові (Sarcodina).

До підтипу відносять 8-10 тис. переважно (близько 80%) видів, що живуть у прісній та солоній воді. Є серед них і паразитичні тварини. Характерними особливостями саркодових є: вкрите тоненькою цитоплазматичною мем­браною тіло (завдяки чому вони легко змінюють форму); наявність ( у деяких видів) просякнутої карбонатом кальцію або кремне­земом псевдохітинової черепашки; утворення псевдоні­жок (псевдоподій: у вигляді лопатей (лобоподій), ниткоподіб­них (філоподій), променеподібних (аксоподій) з допомогою яких вони рухаються і хапають здобич.

Підтип поділяють на два надкласи:

1. Корененіжки (Rhizopoda);

2. Промененіжки (Actinopoda).

Надклас Корененіжки (Rhizopoda).

Представники цього надкласу мають рухомі псевдоподії - (лобоподії та філоподії). До нього належать: 1) клас Справжні амеби (Lоboseа) (з підкласами Голі та Черепашкові амеби); 2) клас Зернястосітчасті (Granuloreticulocea).

До підкласу Голі амеби (Gymnamoebia) належать тварини без черепашки та скелетних утворень. Єдиною структурою, що відокремлює їх тіло від зовнішнього середовища є клітинна мембрана – плазмалема. Населяють здебільшого прісні (рідше – солоні) водойми, де­які – ґрунт; є серед них паразитичні види. Форма тіла непо­стійна; розміри від 10-15 мкм до 2-3 мм. Переміщуються і захоплюють їжу за допомогою псевдоніжок. Ядро здебільшого одне, іноді трапляються двоядерні форми (Pelomyxa).

Розмножуються поділом надвоє. Живляться бактеріями, одно­клітинними водоростями, мікроскопічними тваринками. Пере­травлення їжі відбувається в травних вакуолях, яких буває де­кілька. Неперетравлені рештки викидаються назовні в будь-якій частині клітини. У прісноводних форм є пульсуючі вакуолі. За несприятливих умов амеби інцистуються і такому стані мо­жуть переживати їх упродовж тривалого періоду.

Типовим представником підкласу Голих амеб є амеба протей (Amoeba proteus). Вона живе у стоячих водоймах з гниючими рослинними ре­штками. Розміри тварини становлять 0,2-0,7 мм; форма тіла постійно змінюється (гр. amoibaios – мінливий). Поживу обволікає цитоплазмою в котрій з участю травних ферментів відбувається її перетравлювання. Та­кий тип травлення має назву внутрішньоклітинного, або фагоци­тозу. Рідкі продукти травлення надходять в ендоплазму, а ваку­оля з неперетравленими рештками викидається назовні в будь-якій частині клітини. Живиться мікроскопічними водоростями, дрібними тваринками (в амеби спо­стерігається позитивний вібротаксис - реакція на коливання війок інфу­зорій частотою 40 - 60 Гц які є для неї кормом), а також детритом (лат. detritus - пере­тертий) –дрібними часточками органічної речовини.

У середо­вищі, багатому на розчинені у воді поживні речовини, у тварини спостерігається утворення тоненьких трубочок із канальцями, яки­ми вона ніби ,,п’є” поживну рідину. У кишечнику людини і тварин живе велика кількість амеб. Так, дизентерійна амеба (Entamoeba histolytica), живучи в товстих кишках людини, звичайно живиться бактеріальною флорою. У такому випадку вона, як і Entamoeba coli, є коменсалом і шкоди людині не завдає. Але за певних умов дизенте­рійна амеба проникає під слизову оболонку кишки і починає живитися еритроцитами крові (стає паразитом), викликаючи захворювання, що має назву амебіоз, або амебна дизентерія. Уперше дизентерійну амебу в 1875 р. виявив ро­сійський учений Ф.О. Леш. Живлячись еритроцитами, вона спричинює утворення виразок, що кровоточать. Її цисти у великій кількості виносяться назовні разом із випорожнен­нями хворої людини і розсіюються в навколишньому середо­вищі. Зараження цистами відбувається через брудні руки, некип’ячену воду, немиті овочі та фрукти. Профіла­ктикою захворювання на амебіоз є дотримання особистої гігієни.

Підклас Черепашкові амеби (Testacea - Lоbоsіа) об’єднує одноклітинних, тіло яких укрите однокамер­ною черепашкою з органічних речовин чи з піщи­нок, склеєних виділеннями цитоплазми. У черепашці є отвір (устя), через який виходять назовні псевдоподії. Розміри - від 50 до 150 мкм. Розмножуються поділом, причому одна з ново­утворених амеб залишається під старою черепашкою, а навколо другої утворюється нова. Живляться шляхом фагоцитозу. Вхо­дять до складу бентосу прісних водойм (окремі водяться в лима­нах), поширені також у торфових болотах, вологих сфагнових мохах та в ґрунті прибережної зони.

Мешканцями наших водойм (і навіть канав, боліт) є арцела (Arcella vulgaris), че­репашка якої має форму блюдечка, дифлюгія (Difflugia) з черепашкою грушоподібної форми та інші.

Клас Зернястосітчасті (Granuloreticulocea).

Представники цього таксону переважно морські бентосні організ­ми, які мають філоподії, що утворюють суцільну сітку. Відомо близько 4 тис. сучасних видів, в т. ч. у Чорному морі - 26, Азовському - 1.

Ряд Форамініфери (Foraminiferida).

Ряд об’єднує понад 1000 видів одноклітинних, що населяють виключно солоні водойми. Поширені ці тварини і в Чорному морі. Здебільшого вони входять до складу бентосу, зу­стрічаючись на глибині до 1000 метрів, і лише зрідка - планкто­ну. Живуть переважно в теплих частинах океану, насичених ка­рбонатом кальцію. Розміри – 0,1-1 мм, зрідка до 20 см.

Характерною ознакою форамініфер є наявність одно- або ба­гатокамерної черепашки, яку продукує цитоплазма. У окремих видів вона утворена органічною речовиною і просякнута кремнеземом (рідше), або карбонатом кальцію.

Багатокамерна черепашка дуже міцна і служить для захисту ніжно­го тіла форамініфер. Окремі камери розділені перегородками та сполу­чені між собою отворами і розташо­вані в один, іноді - два ряди, або ж спірально. Черепашка має отвір - устя, а також численні пори, че­рез які псевдоподії виходять назов­ні (італ. fora – назовні, звідси й назва ряду ). Вони мають вигляд довгих розгалужених і переплетених, як сітка, ниток – філоподій, що ви­конують функцію переміщення і за­хоплення їжі.

Живляться форамініфери дрібними організмами, здебільшого одно­клітинними водоростями, які затримуються філоподіями і затягуються через пори всереди­ну. Якщо частка їжі велика, то на­вколо неї збирається цитоплазма і пе­ретравлення їжі відбувається на філоподіях. Цитоплазма перебуває в постійному русі - один її потік іде від клітини до філопо­дії, інший - у протилежному напрямі.

Клітини форамініфер містять одне або кілька ядер, при цьому є серед них вегетативні та генеративні (подібно до ін­фузорій).

Життєвий цикл їх включає безстатеве і статеве покоління (метагенез). Безстатеве розмноження відбува­ється у формі шизогонії, статевий процес - ізогамної копуляції.

Фора­мініфери відіграють важливу роль у природі. Внаслідок ,,дощу” із відмерлих цих істот на дні морів та океанів утворюється і безперервно наростає шар вапнякового мулу, який має назву блакитного, або глобігеринового, оскіль­ки утворений переважно з черепашок глобігерин (Globigerina). Ці черепашки складаються з СаСО₃, вилученого цитоплазмою форамініфер із морської води. Його неможливо знайти на гли­бині більшій ніж 4000 м. Це пояснюється тим, що карбонати встигають розчинити­ся, так і не досягнувши морською дна. У Світовому океані вап­няковий мул займає прибли­зно 1/3 всього дна (близько 120 млн. км²) досягаючи в деяких місцях товщини до кі­лькох сот метрів. Приріст блакитного мулу здійснюється пові­льно - у середньому 0,5-2 см за 100 років.

У товщі глобігеринового мулу відбуваються хімічні та меха­нічні процеси, які завершуються перетворенням його в осадочні породи – вапняки і крейду. В результаті гороутворення ці породи можуть опинитися на суходолі. Багато гір (Піренеї, Альпи, Гімалаї) в значній мірі складені з форамініферових вапняків, а прибережні вапнякові скелі Британських островів визначили їх римську назву Альбіон (лат. albus – білий).

Таким чином, форамініфери регулюють сольовий режим морської води, забезпечують утворення осадочних гірських порід і біогеохімічні колообіги речовин на Землі.

Надклас Промененіжки (Actinopoda).

До нього відносять близько 8 тис. видів, переважна більшість яких насе­ляє моря й океани з високою концентрацією солей і порівняно високою температурою води. Вони майже зовсім відсутні в холодних і в опріснених ( в т.ч. й у Чорному та Азовсько­му) морях. Зустрічаються до глибини до 8 тис. м, хоча переважна більшість їх, входячи до складу планктону, живе у верхніх шарах води. Мешканця­ми прісних водойм є лише представники класу Сонцевики.

Істотна ознака актинопод – наявність у них радіально розташованих нерозгалужених псевдоподій – аксоподій, усередині яких є опорна структура аксонема, що складаєть­ся з пучків мікротрубочок і надає пружності псевдоподіям. Над­клас включає 4 класи, 3 з яких об'єднуються загальною назвою радіолярії, або променяки.

Розміри – від 40-50 мкм до 1 мм. Характеризується великою різноманітністю форм, проте найпоширеніші кулясті радіолярії з численними аксоподіями у вигляді радіальних променів. Для їх організації характерне пристосування до планктон­ного способу життя. Найістотніша ознака променяків - наяв­ність центральної капсули, яка являє собою мембрану, що скла­дається з органічної речовини й оточує центральну частину ци­топлазми (ендоплазму) з одним або кількома ядрами і захищає їх. Позакапсулярна частина цитоплазми (ектоплазма) сполуча­ється з центральною за допомогою численних дрібних пор та одного великого отвору. У ній міститься велика кількість ваку­оль і різноманітні включення - слиз, краплі жиру, що зменшує масу тваринок. У багатьох радіолярій у цитоплазмі поселяють­ся у великій кількості видорості-симбіонти зоохлорели та зооксантели. Вони знаходять тут захист і забезпечуючи радіолярій киснем одержують від них вуглекислий газ. У більшості променяків є скелет із кремнезему та сірчанокислого стронцію має численні вирости, що збільшує поверхню їхнього тіла і забезпечує зависання у воді. Скелети радіолярій найрізноманітніші за фор­мою, відзначаються витонченістю та красою.

Більшість радіо­лярій переміщується у воді пасивно, живлячись водоростями та іншими найпростішими, яких вони виловлюють сіткою з переплетених філоподій. Розмножуються вони переважно безстатевим способом, поділом надвоє. У багатьох видів виявлено статеве розмноження - копуляцію.

Типовими представниками є: акантометра (Acanthometra elastica), аулаканта (Aulacantha scolymantha), мінливий костанідіум (Costanidium variabile) та інші.

Із черепашок радіолярій утворюється радіолярієвий мул, що з часом перетворюється в осадові гірські породи – кремнисті глини та сланці, трепел, опали, халцедони, яшми.

Підтип Джгутикові, або Бичоносці (Mastigophora, або Flagellata).

До складу підтипу включають 6-8 тис. морських і прісноводних організмів та паразитів людини й тварин. Харак­терна ознака цих істот - переміщення за допомогою джгути­ків, яких буває від одного до кількох десятків і навіть тисяч. Джгу­тик - виріст завтовшки 0,25 мкм і завдовжки до 150 мкм, зве­рху вкритий плазматичною мембраною. Всередині нього знаходиться аксонема - циліндр, утворений із 9 пар сполу­чених між собою мікротрубочок. У центрі аксонеми розміщені 2 поодинокі мікротрубочки. Біля основи джгутика, зануреного в цитоплазму, розміщені два базальні тільця (кінетосоми). Руха­ються джгутики хвилеподібно або гвинтоподібно внаслідок ков­зання мікротрубочок сусідніх пар одна відносно іншої, за раху­нок використання енергії АТФ. Крім того, було виявлено, що джгутикові мають пов’язаний з кінетосомами цитоскелет. Клі­тина вкрита щільною пелікулою, тому джгутикові мають більш-менш сталу форму тіла. У рослинних джгутикових пелікула утворилася внаслідок того, що над або під плазмалемою наявна клітинна стінка з целюлози, глікопротеїдів, хітиноїдних чи кре­мнеземних лусочок або білкових пластинок. У тваринних джгу­тикових пелікула утворюється сукупністю мікротрубочок.

Проте в деяких джгутикових пелікула дуже тонка, і вони здатні змінювати форму тіла і навіть утворювати псевдоподії (тимчасові чи постійні). Це вказує на відсутність чіткої межі між саркодовими і джгутиковими і дає підставу для об’єднання їх в один тип – Саркомастігофори. Розмножуються здебільшого поздовжнім поділом, зрідка відбувається копуляція. У джгути­кових спостерігаються всі переходи від рослинного до тварин­ного способу живлення, що свідчить про єдність між рослинним і тваринним світом, а також змішане живлення – міксотрофія.

Підтип Джгутикові ділиться на два класи:

1. Рослин­ні джгутикові (Phytomastigophorea);

2. Тва­ринні джгутикові (Zoomastigophorea).

Клас Рослин­ні джгутикові (Phytomastigophorea).

Представники класу характеризуються наявністю хлорофілу, здатністю до фотосинте­зу і фототрофного чи міксотрофного способу живлення. В окре­мих випадках вони втрачають хлорофіл і переходять до сапрофіт­ного способу живлення розчиненими у воді органічними речови­нами. Існують як поодинокі, так і колоніальні форми.

Типовими представниками рослинних джгутикових є тварини ряду Евгленові (Euglenoidea), що налічує близько 1000 видів. Більшість з них вільно живуть у прісних водоймах, але є також і паразити риб та земноводних. Вони мають один або два джгутики, хроматофори, що містять хлорофіл, каротини та ксантофіли, тому забарвлення їх може бути зеленим, червоним, жовтим. З будовою та життєвими функціями цих істот можна ознайомитися на прикладі евглени зеленої.

Евглена зелена (Euglena viridis), має веретеноподібну форму, розміри близько 50 мкм. Рухається за допомогою джгу­тика, який може здійснювати 2000-2400 обертів за хвилину. Біля основи джгутика є базальні тільця, поряд - резервуар скоротливої вакуолі у вигляді міхурця, котрий зв'язаний із зовнішнім середовищем вузьким каналом, що відкривається на передньо­му кінці тіла. Скоротлива вакуоля, що міститься поруч із резервуаром, ритміч­но скорочу­ється і виштовхує разом з водою продукти обміну речовин у резервуар, а з нього через канал - назовні. На перед­ньому кінці тіла міститься червоно-ко­ричнева стигма, яка реагує на світлові подразнення, завдяки чому евглена ру­хається до джерела світла (позитивний фототаксис). За іншими даними - на світло реагує базальне тіло, а не стигма. Ядро розміщене в задній частині тіла. Спосіб живлення – міксотрофний. Про­дукт асиміляції параміл відкладається в цитоплазмі у вигляді дрібних овальних зерен. Розмноження нестатеве, шляхом мітозу, поздовжнім поділом. За несприятли­вих умов інцистується. До цього ряду належать також поширені у наших водоймах види евглен: спірогіра (Е. spirogyra), акус (Е. acus), оксіуріс (Е. oxyuris) та інші.

При масовому розмноженні евглен із хлоропластами вода набуває зеленого ко­льору, спостерігається так зване її ,,цвітіння”.

Серед видів евглен є кріофіли (гр. kryos - холод і phileo - люб­лю), які живуть у снігах і льодах, надаючи їм забарвлення, що залежить від кольору пігменту в їх хроматофорах. Відоме червоне (спостерігається найчастіше), зелене, жовте, буре і навіть чорне ,,цві­тіння” снігів. Це явище спостеріга­ється в горах й Аркти­ці. Його спричиняють такі одноклітинні, як евглена кривава (Е. sanguinea) та евглена сніжна (Е. nivalis). При температурі +4°С вони втрачають джгутики, інцистуються і переходять у стадію спокою.

Представники ряду панцирні джгутикові (Dinoflagellidа) характеризуються наявністю покриваючої їх тіло целюлозної оболонки (панцира) та двох джгутиків, один з яких оперізує тварину в екваторіаль­ній площині, а другий розташований перпендикулярно до першого й виходить з-під оболонки назовні. В них є одне велике ядро, але скоротливі вакуолі відсутні.

Більшість видів має дрібні буро-жовті чи зелені хроматофори, інші –втрачають їх і переходять до тваринного живлення.

Типовим представником ряду є ночесвітка дивовижна (Noctiluca miliaris). Ця невелика за розмірами (до 2 мм у діаметрі) тварина поширена в теплих морях, у тому числі в Чорному та Азовському. В неї відсутній і хлорофілові зерна. За спосо­бом живлення - гетеротроф. У цитоплазмі є багато вакуоль, жирових включень, що містять люциферин, при окисненні якого за участю ферменту люциферази виникає світіння. Коли за теплої погоди ночесвітки розвиваються у вели­кій кількості, море вночі світиться дивовижним фосфоричним світлом.

У джгутиконосців родів: гоніаулакс (Gonyaulax) і гімнодініум (Gymnodinium) є хроматофори із червоним пігме­нтом гематохромом (гр. haima – кров, chroma ). При їх масовому розмноженні вода набуває кривавого забарвлення. Це явище отримало назву ,,червоний приплив”. Якщо в прибе­режній зоні моря вода містить велику кількість органічних ре­човин, відбувається спалах масового розмноження цих одноклі­тинних, чисельність котрих досягає 1-2 млн. особин склянку води. Ці організми містять у своїх клітинах надзви­чайно сильну отруту паралітичної дії - сакситоксин. Мідіям, які поїдають джгутикових, проте ця отрута шкоди не завдає, проте при вживані їх у їжу людиною вони можуть спричинити в неї сильне отруєння і навіть смерть (подібні випа­дки зафіксовано в Японії та Африці).

Масове розмноження джгутиконосців є лихом й для риб. Якщо цей спалах трапляється в бухті чи затоці, то практи­чно вся риба там гине. Це відбувається внаслідок надходження отрути у воду та зменшення в ній вмісту кисню при відмиранні джгутиконосців. Внаслідок забруднення Світового океану ,,червоні припливи” виникають дедалі частіше й захоп­люючи все більші й більші площі. Без прийняття відповідних мір це явище може стати справжнім лихом для жителів багатьох країн і океанічної фауни.

Клас Тваринні джгутикові (Zoomastigohorea).

Представниками класу є вільноживучі й паразитичні одноклітинні, серед яких є поодинокі та колоніальні форми. Живляться вони бак­теріями, водоростями й розчиненими у воді речовинами. Розмножуються здебільшого безстатевим (поздовжнім поділом надвоє) і рідше статевим способом.

Представники ряду Кінетопластиди (Кіnetоplastida) мають біля основи джгутика особливий органоїд – кінетопласт. Вважають, що він генерує енергію, необхідну для руху джгутика. Джгутик один, іноді два. Розміщуючись вздовж тіла, джгутик зростається з його поверхнею і утворює ундулюючу мембрану. Більшість представників ряду – паразити лю­дини і тварин. Такими є види з ряду трипаносом (Tripanosoma). Це невеличкі джгутиконосці, довжиною 15-40 мкм зі стрічкоподібним, сплю­щеним, загостреним на кінцях тілом та одним джгутиком з ундулюючою мембраною.

Tripanosoma gambiense - паразитує у крові, лімфатичних вузлах, синномозковій рідині людини й спричиняє сильне її виснаження, яке супроводжується сонливістю. Це захворювання поширене в Африці й отримало назву ,,сонна хвороба”. Природ­ним джерелом трипаносом є стійкі до цієї хвороби антилопи, а переносником – муха цеце.

Іншим паразитом людини і тварин є представник роду лейшманія (Leischmania). Він потрапляє в організм людини при укусах москитів. Стадія лейшманії, що паразитує в тканинах людини, втрачає джгутик, зберігаючи кінетопласт, а у москітах джгутик відновлюється. Лейшманія, що паразитує в підшкірній клітко­вині (L. tropika), викликає виразки на тілі людини (пендинська виразка). Поширена в Закавказзі та Середній Азії. Природне джерело – мишовидні гризуни, собаки.

З ряду Дипломонадні (Diplomonadida) відомі паразитичні форми, що мають два ядра та вісім джгутиків. Паразит людини (частіше дітей) лямблія (Lamblia intenstinalis). Істота грушеподібної форми, довжиною – 15 мк, шириною – 7-8 мк, має 8 джгутиків, 2 ядра, на черевному боці присоску, за допомогою якої прикріплюється до епітелію кишечника. Поши­рена і в Україні. Проникаючи з тонкого кишечника жовчними протоками в жовчний міхур, викликає захворювання печінки типу холіцеститу. Цисти лямблій виділяються в навколишнє середо­вище разом із випорожненнями і можуть потрапляти у ґрунт і воду.

Зараження людини цистами відбувається через органи травлення. Для профілакти­ки захворювання важливе значення має дотримання санітарно-гігієнічних норм, захист харчових продуктів від забруднення та інші заходи.

Ряд Трихомонади (Тгісhiоmоnadіdа).

Трихомонади мають на передньому кінці 8-5 вільних джгути­ків; один проходить уздовж тіла і утворює ундулюючу мембра­ну. Оселяються в кишечнику, ротовій порожнині, a Trichomonas vaginalis – у сечостатевих органах людини, викликаючи їх за­палення. Передається статевим шляхом.