29. Призначення покарання за сукупністю вироків

Відповідно до ст. 71 сукупність вироків має місце там, де за­суджений після постановлення вироку, але до повного відбуття по­карання, вчинив новий злочин. Таким чином, при сукупності вироків: а) постановлений вирок, яким особа засуджена до певної міри пока­рання; б) це покарання ще цілком не відбуте засудженим; в) новий злочин вчинений після постановлення вироку, але до повного відбут­тя покарання.

Таким чином, на підставі ст. 71 при сукупності вироків суд при­значає покарання за такими правилами:1) насамперед призначається покарання за знов вчинений злочин; 2) до цього покарання суд приєднує повністю або частково невід-б у ту частину покарання за попереднім вироком; 3) остаточ­на міра покарання визначається в межах максимуму даного виду покарання. Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71, стосується не тільки основних, але й додаткових покарань.

30.Злочини проти здоров`я,їхні види та загальна характеристика

Злочинами проти здоров'я є протиправні умисні або необе­режні діяння, які безпосередньо спрямовані на завдання фізичної або психічної шкоди здоров'ю інших осіб.

Об'єктом таких злочинів є здоров'я іншої людини. Додатко­вими об'єктами можуть виступати честь і гідність особи.

Об'єктивна сторона злочинів проти здоров'я може виражати­ся як у дії, так і в бездіяльності. Бездіяльність можлива, коли особа, яка повинна була і могла своїми діями запобігти шкідливим і| наслідкам, не робить цього.

Абсолютна більшість складів злочинів проти здоров'я є матеріальними (формальним є лише погроза вбивством). Тому обов'яз­ковою ознакою їх є причиновий зв'язок між відповідними діяння­ми та наслідками.

Згода особи на завдання шкоди її здоров'ю не виключає кримі­нальної відповідальності особи, яка таку шкоду їй заподіяла. Слід зазначити, що у певних випадках кримінальне караним визнається також заподіяння особою шкоди власному здоров'ю. Так, злочином є завдання особою шкоди своєму здоров'ю з метою ухилення від при­зову на строкову військову службу (ст. 335), або ухилення від військової служби військовослужбовця шляхом самокалічення (ст. 409). Суб'єкт більшості злочинів проти здоров'я загальний. Суб'єктом злочинів, передбачених статтями 121 та 122, може бути фізична І осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 14 років.

Суб'єктивна сторона розглядуваних злочинів характеризується умисною (статті 121-127, 129) або необережною (ст. 128) ви­ною. Злочини, передбачені статтями 130, 133, можуть бути вчине-1 ні як умисно, так і через необережність.

Тілесні ушкодження

Тілесне ушкодження - це протиправне завдання шкоди здоров'ю потерпілої особи, яке полягає у порушенні анатомічної цілісності тканин, органів та їх функцій внаслідок застосування одно­го чи кількох зовнішніх ушкоджуючих чинників - фізичних, хіміч­них, біологічних, психічних.

Згідно з КК України, тілесні ушкодження поділяються на три ступеня тяжкості: тяжкі тілесні ушкодження, середньої тяжкості тілесні ушкодження, легкі тілесні ушкодження (їх ознаки передба­чені відповідно у статтях 121, 122, 125).

Детальне визначення кожного із зазначених видів тілесних ушкоджень дане в Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ України 17 січня 1995 р. (далі - Правила).

Встановлення ступеня тяжкості тілесного ушкодження здійс­нюється судово-медичною експертизою, призначення якої у ви­падках заподіяння тілесних ушкоджень є обов'язковим.

Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121). Частина 1 ст. 121 містить перелік ушкоджень, які віднесено до тяжких: а) небезпеч­не для життя в момент заподіяння, а також таке, що спричинило б) втрату будь-якого органу або його функцій; в) психічну хворо­бу; г) інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою праце­здатності не менш як на одну третину; ґ) переривання вагітності; д) непоправне знівечення обличчя.

Суб'єктивна сторона діяння характеризується умислом (пря­мим чи непрямим).

Кваліфікуючими ознаками умисного тяжкого тілесного ушкодження є вчинення його: а) способом, що має характер особ­ливого мучення; б) групою осіб; в) з метою залякування потерпі­лого або інших осіб; г) на замовлення; д) коли воно спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121).

Мучення (заподіяння мук) - це дії, що спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишення його в шкід­ливих для здоров'я умовах та інші подібні дії. Поняттям мучення у даному випадку охоплюється і мордування - багаторазове або тривале спричинення болю: щипання, шмагання, нанесення чис­ленних, але невеликих, ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії.

Визначення наявності ознак мучення (мордування) є компетен­цією суду (слідчого, прокурора). Він робить це, базуючись на ви­сновках судово-медичної експертизи, що встановлює наявність, характер, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи різ­ночасність їх утворення, особливості ушкоджуючих предметів, механізм їх дії, а також ступінь тяжкості ушкоджень.

За ч. 2 ст. 121 зазначені дії можуть бути кваліфіковані тільки тоді, коли їх наслідком стало настання хоча б одного з видів тяж­кого тілесного ушкодження, вказаного в ч. 1 цієї статті.

Група осіб передбачає наявність щонайменше двох виконавців злочину, які його вчинили, незалежно від наявності чи відсутності попередньої змови поміж ними.

Нанесення тяжкого тілесного ушкодження потерпілому з ме­тою залякування його або інших осіб може бути вчинено, щоб від­ вернути цих осіб від подальшої політичної, громадської, комер­ційної та інших видів законної діяльності.

Сутність вчинення тяжкого тілесного ушкодження на замовлення аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 11 ч. 2 ст. 115. І Спричинення смерті потерпілому при нанесенні тяжкого тілесного ушкодження означає, що цей склад злочину передбачає настання двох наслідків. Перший - проміжний - тяжке тілесне ушкодження, щодо якого у винного вина у формі умислу, і другий - кінцевий - смерть потерпілого, щодо якого у винного вина у формі необережності (так звана подвійна форма вини).

Відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння ті­лесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121) потребує ретельного з'ясування змісту і спрямованості уми­слу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до на­слідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплює­ться умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушко­дження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті по­терпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства зна­чення не має'.

Оскільки при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121, психічне ставлення винного до смерті потерпілого є необережним, замах на такий злочин виключається.

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122). Ознаками тілесних ушкоджень середньої тяжкості є: по-перше, відсутність небезпеки для життя та відсутність наслідків, перед­бачених у ст. 121, тобто таких, що характеризують ушкодження як тяжкі; по-друге, а) спричинення тривалого розладу здоров'я або б) значної стійкої втрати працездатності менш як на одну третину.

Для наявності середньої тяжкості тілесного ушкодження достатньо наявності або тривалого розладу здоров'я, або відповідно відсотку стійкої втрати працездатності.

Тривалий розлад здоров'я здебільшого полягає у тривалому порушенні функцій будь-якого органа або у постійному їх послаб денні (послаблення зору, слуху, розмовних можливостей, здатності діяти рукою, ногою тощо). Характерними для розглядуваного виду ушкоджень є також переломи ребер, переломи, надломи :

тріщини трубчатих кісток, струс головного мозку середнього сту­пеня і деякі інші травми.

Тривалим належить вважати розлад здоров'я строком понад З тижні (більш як 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину належить розуміти втрату загальної працездатності від 10% до 33%.

Суб'єктивна сторона характеризується умислом (прямим або непрямим).

Кваліфікуючими ознаками умисного середньої тяжкості ті­лесного ушкодження (ч. 2 ст. 122) є вчинення його з метою заля­кування потерпілого або його родичів чи примусу до певних дій.

Йдеться про родичів різного ступеня спорідненості, а не тільки про близьких родичів.

Мета примусу до певних дій полягає у бажанні домогтися від потерпілого виконання певних вчинків всупереч його волі.

Якщо в результаті нанесення умисного середньої тяжкості тілес­ного ушкодження потерпілому була спричинена смерть, діяння ква­ліфікується за сукупністю злочинів, передбачених статтями 122 і 119.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані силь­ного душевного хвилювання (ст. 123). Даний злочин за своїм складом є привілейованим. Йому притаманні всі ознаки (крім на­слідків), характерні для умисного убивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116).

У ст. 123 йдеться тільки про нанесення тяжкого тілесного ушкодження. Отже, заподіяння в стані сильного душевного хви­лювання умисного середньої тяжкості або легкого тілесного ушкодження не утворює складу злочину.

Якщо в стані сильного душевного хвилювання завдано тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, кваліфі­кація здійснюється тільки за ст. 123.

З суб'єктивної сторони цей злочин може бути вчинено як з прямим, так і з непрямим умислом.

Якщо тяжкі тілесні ушкодження заподіяні через необережність, діяння кваліфікується за ст. 128. Сильне душевне хвилювання має розглядатись як обставина, що пом'якшує покарання (п. 7 ч. 1 ст. 66).

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі пе­ревищення меж необхідної оборони або у разі перевищення за­ходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124). Даний злочин за своїм складом є привілейованим. Йому притаманні всі риси (крім наслідків), характерні для діяння, передбаченого ст. 118.

Відповідальність за заподіяння тяжкого тілесного ушкодження в разі перевищення меж необхідної оборони або перевищення за­ходів, необхідних для затримання злочинця, настає лише за умови, що здійснений винним захист явно не відповідав небезпечності посягання чи обстановці затримання, яка склалася.

За заподіяння (умисного або через необережність) середньої тяжкості чи легкого тілесного ушкодження в разі перевищення меж необхідної оборони чи перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, кримінальної відповідальності чинним КК не встановлено.

З суб'єктивної сторони діяння може бути вчинене з прямим чи непрямим умислом. Якщо в процесі його вчинення суб'єкт перебував у стані сильного душевного хвилювання, викликаного протиправними діями потерпілого, кваліфікація вчиненого здійс­нюється за ст. 124.

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125). Вказана стаття передбачає відповідальність за нанесення двох видів легких тілес­них ушкоджень: 1) такого, що не спричинило короткочасного розладу здоров'я або незначну втрату працездатності (ч. 1) і 2) такого, що спричинило хоча б один з вказаних наслідків (ч. 2 ст. 125).

Першим видом легкого тілесного ушкодження охоплюються ушкодження, що мають незначні, швидкоминущі наслідки триваліс­тю не більш як шість днів (це можуть бути синці, подряпини тощо).

Другий вид зазначених ушкоджень становлять легкі тілесні ушкодження, що спричинили: а) короткочасний розлад здоров'я тривалістю понад 6 днів, але не більш як три тижні (21 день);

б) незначну втрату працездатності, тобто втрату загальної праце­здатності до 10% (незначне послаблення зору чи слуху тощо).

Для кваліфікації діяння за ч. 2 ст. 125 достатньо спричинення одного із зазначених наслідків.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом (прямим чи непрямим). Необережні легкі тілесні ушкодження не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

Якщо легкі тілесні ушкодження входять в склад об'єктивної сторони іншого злочину (хуліганство, зґвалтування тощо), вони не потребують окремої кваліфікації.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушко­дження (ст. 128). Ознаки тяжкого і середньої тяжкості тілесних ушкоджень розглянуті вище.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується необережністю. Заподіяння зазначених тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від вчинення їх із непря­мим умислом (коли винна особа передбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якісь конкретні обставини, які могли б їх відвернути), а заподіяння тілес­них ушкоджень внаслідок злочинної недбалості - від невинного за­подіяння шкоди (коли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачити).

Як правило, необережне завдання передбачених ст. 128 ушко­джень обумовлене грубим порушенням правил поведінки у побуті або недодержанням правил безпеки (обачності) у професійній дія­льності неслужбовими особами. Якщо ж такі ушкодження (як і смерть) настають у результаті порушення певних нормативних ак­тів службовими особами або іншими спеціальними суб'єктами, відповідальність за це настає за відповідними статтями КК (зокре­ма, за статтями 271, 364, 367).

Завдання фізичних або моральних страждань

Побої і мордування (ст. 126). Цією статтею передбачена від­повідальність за умисне завдання удару, побоїв або вчинення ін­ших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричи­нили тілесних ушкоджень.

Йдеться про такі види фізичного впливу на потерпілого, які не лишають після себе об'єктивних наслідків. Тому судово-медичний експерт в такому разі тільки відзначає скарги потерпілого, а вчи­нення вказаних вище дій доводиться іншими доказами.

Удар може бути нанесений рукою, ногою, головою, із застосу­ванням палиці, цеглини, іншого предмета. Він може бути вчине­ний і на відстані, шляхом кидання певного предмета в потерпілого.

Побої характеризуються заподіянням двох і більше ударів.

Інші насильницькі дії можуть проявитись у здавлюванні тіла потерпілого, викручуванні рук, ніг тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення зазначе­них дій.

Якщо після удару, побоїв, інших насильницьких дій на тілі по­терпілого залишились ушкодження, їх оцінюють за ступенем тяжкості, виходячи із наведених вище ознак, і кваліфікують відповід­но за статтями 121, 122,125.

Кваліфікуючими ознаками цього злочину (ч. 2 ст. 126) є вчи­нення такого діяння: а) що має характер мордування; б) групою осіб; в) з метою залякування потерпілого чи його близьких.

Якщо в ході мордування потерпілому нанесені легкі, середньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження - вони утворюють сукуп­ність злочинів і кваліфікуються за ч. 2 ст. 126 та відповідно стат­тями 121, 122, 125, 128.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом. Мета залякування потерпілого чи його близьких є кваліфікуючою ознакою цього злочину.

Удари, побої, інші насильницькі дії можуть бути ознакою об'єк­тивної сторони інших злочинів. У такому разі вони кваліфікуються за відповідними статтями КК (хуліганство - ст. 296, погроза або на­сильство щодо працівника правоохоронного органу - ст. 345 тощо).

Катування (ст. 127). Об'єктивна сторона злочину полягає у заподіянні сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання. Способом вчинення злочину є побої, мучення або інші насильницькі дії.

Моральні страждання завжди супроводжують страждання фі­зичні, у певних випадках вони можуть мати домінуючий характер (при катуванні в присутності близьких; застосування найбільш огидних, садистських його форм тощо).

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій, що ма­ють характер катування.

Якщо в процесі катування потерпілому нанесені легкі, серед­ньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження, вони кваліфікуються за сукупністю злочинів: за ч. 1 або ч. 2 ст. 127 та відповідно за статтями 121, 122, 125, 128.

Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом. Обов'язковою її ознакою є мета - спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі (наприклад, надати певні відомості, які є конфіденційними). Інша особа у даному випадку - це будь-яка особа, яка, на думку винного, вчинить певні дії; що суперечать волі її або потерпілого, щоб врятувати останнього від подальшого катування.

Дії, характерні для катування, можуть бути ознакою об'єктив­ної сторони інших злочинів. У такому випадку вони кваліфікуються тільки за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин, наприклад, ст. 373 (примушування давати показання).

Кваліфікуючими ознаками цього злочину (ч. 2 ст. 127) є вчи­нення його повторно або за попередньою змовою групою осіб.

Погроза вбивством (ст. 129). Погроза вбивством, якщо були ре­альні підстави побоюватись здійснення цієї погрози, має за мету вплинути на психічне здоров'я людини - зробити її життя дискомфортним, занепокоєним, таким, що піддається реальній небезпеці.

Об'єктивна сторона злочину характеризується погрозою (усною, письмовою, переданою через інших осіб, демонструванням зброї тощо) вбити конкретну людину (або конкретних людей) за наявно­сті підстав вважати, що така погроза може бути реально здійснена.

Реальність таких підстав оцінюється із врахуванням всієї су­купності об'єктивних і суб'єктивних чинників. Наприклад, може братися до уваги наявність судимостей у винного за насильницькі злочини, його схильність до вживання алкоголю, наявність фактів знущань над потерпілою особою, неодноразовість погроз із демон­страцією зброї або предметів, які можуть бути використані як зна­ряддя вбивства (сокира, вила тощо), причини негативних стосунків між винним і потерпілим.

Злочин вважається закінченим з моменту доведення зазначеної погрози до відома потерпілого.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Наявність чи відсутність у винної особи наміру реалізувати свою погрозу значення для кваліфікації злочину за статтею 129 не має.

Кваліфікуючою ознакою погрози (ч. 2 ст. 129) є вчинення її членом організованої групи (тобто особою, яка входить у групу, що має ознаки, передбачені ч. З ст. 28).

Якщо погроза вбивством є ознакою об'єктивної сторони більш тяжкого злочину, вона не потребує окремої кваліфікації за ст. 129. Це може мати місце, зокрема, при: зґвалтуванні (ст. 152), розбій­ному нападі (ст. 187), погрозі або насильстві щодо працівника пра­воохоронного органу (ст. 345).

Зараження соціальними хворобами

Зараження соціальними хворобами (статті 130 і 133) є особли­вим видом завдання шкоди здоров'ю потерпілого.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невилі­ковної інфекційної хвороби (ст. 130). Вірус імунодефіциту люди­ни (ВІЛ) викликає захворювання, яке зветься ВІЛ-інфекція. Кінце­вою стадією цього захворювання є СНІД (синдром набутого іму­нодефіциту людини). Ця хвороба на сьогодні є невиліковною.

При виявленні ВІЛ-інфекції людина письмово попереджається медзакладом про необхідність дотримання профілактичних заходів і про кримінальну відповідальність за свідоме поставлення в не­безпеку зараження та зараження іншої особи вірусом імунодефі­циту людини2.

Об'єктивна сторона цього злочину виражається у формі:

1) свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130); 2) зараження іншої особи ВІЛ чи ін­шої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130).

Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, може полягати, зокрема, у здійсненні статевих контактів без застосування запобіжних засобів, недотримання ін­ших профілактичних рекомендацій (наприклад, використання не стерилізованих шприців).

Зараження іншої особи ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби передбачає фактичне потрапляння в її організм вірусів за­значених хвороб.

Злочин вважається закінченим з моменту: а) вчинення дій, які створили реальну небезпеку зараження іншої особи вірусом хоча б однієї із зазначених хвороб (ч. 1 ст. 130); б) фактичного попа­дання вірусу таких хвороб в організм потерпілого (частини 2 і 4 ст. 130).

Суб'єктом злочину є осудна або обмежено осудна особа, яка досягла 16 років, і є носієм ВІЛ або іншої інфекційної невиліков­ної хвороби та знає про це.

Суб'єктивна сторона характеризується: при вчиненні злочи­ну, передбаченого ч. 1 ст. 130,- непрямим умислом або злочин­ною самовпевненістю; при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130,- злочинною самовпевненістю; при вчиненні злочину, пе­редбаченого ч. 4 ст. 130,— прямим або непрямим умислом.

Кваліфікуючими ознаками фактичного зараження зазначеними вище вірусами (ч. 2 ст. 130) є зараження: а) двох чи більше осіб; б) неповнолітнього (ч. З ст. 130). Особливо кваліфікуючою ознакою - умисне зараження іншої особи зазначеними вище хво­робами (ч. 4 ст. 130).

Зараження венеричною хворобою (ст. 133). Хвороби, що складають групу венеричних, різні за своєю етіологією (причиною виникнення), але поєднані в одну групу як такі, що передаються переважно в результаті статевих контактів. Не виключається їх передача і так званим побутовим шляхом (через нестералізований шприц, недодержання хворим правил гігієни тощо).

Найбільш поширеними венеричними хворобами є сифіліс, го­норея, м'який шанкр.

Особи, у яких виявлена венерична хвороба, письмово попере­джаються медзакладом про дотримання певних правил поведінки в побуті і при статевих контактах на період захворювання і контро­льного нагляду після вилікування, а також про кримінальну відпо­відальність за зараження іншої особи такою хворобою.

Об'єктивна сторона злочину полягає у зараженні іншої особи венеричною хворобою. Способи такого зараження можуть бути різними і значною мірою - залежати від виду хвороби.

Злочин вважається закінченим з моменту фактичного захворю­вання на венеричну хворобу.

Суб'єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку, хворіє на венеричну хворобу і знає про наявність у неї цієї хвороби.

Суб'єктивна сторона характеризується прямим чи непрямим умислом або злочинною самовпевненістю.

Кваліфікуючими ознаками злочину є: а) вчинення його осо­бою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хво­робою; б) зараження двох чи більше осіб або в) неповнолітнього (ч. 2 ст. 133), а особливо кваліфікуючою ознакою - спричинення цим злочином тяжких наслідків (ч. З ст. 133). Ними можуть бути самогубство потерпілої особи, її психічна хвороба, розпад шлюбу, в якому вона перебувала, тощо.