3. Епідеміологічна специфіка природно - вогнищевих інфекцій.

Епідеміологічна специфіка природно-вогнищевих інфекцій визначається загальними екологічними особливостями збудників, які існують в природних біоценозах і циркулюють у популяціях диких тварин. Людина не тільки не має ніякого значення для них як господар, але і в більшості випадків являється біологічним тупиком. Передача збудника від людини до людини звичайно не можлива так як поза природним середовищем, необхідним для популяції збудника, відсутні фактори (наприклад, переносники), які забезпечують сам механізм передачі. Таким чином, немає класичного ланцюжка послідових заражень людей один від одного. Правда, деякі інфекції й інвазії (чума, японський енцефаліт, зооноз ний дерматоїдний лейшманіоз і ін.) при певних умовах можуть передаватися від людини до людини. Але ланцюжок заражень в таких випадках завжди поступово зупиняється, а епідемія, без доповнюючого притоку збудника із природних вогнищ, порівняно швидко самоліквідується. Іншими словами, популяція збудника може існувати за рахунок людського колективу (людської популяції). Що ж у такому випадку являє собою епідемічний процес? Може бути, при природно-вогнищевих інфекціях його взагалі немає? Щоб отримати відповідь на ці питання, потрібно повернутися до наведеного вище популяційного визначення епідемічного процесу.

Природні вогнища існують довгий час, в багатьох випадках, ймовірно, століттями. Але реальне епідемічне значення вони набувають тільки тоді, коли починають обумовлювати зараження людей. Це неминуче відбивається, як тільки люди по тих чи інших причинах ( виробничі, побутові, туризм і т.п.)починають стикатися з природним вогнищем, контактувати з популяцією збудника. Зараження при цьому відбувається або від одного джерела, або, кожен, захворівши, заражається від іншого джерела інфекції, не пов’язаного з рештою хворими. Епідемія при природно-вогнищевих хворобах – це сума окремих випадків захворювань, незалежно виникаючих в різних місцях, часто на значному віддаленні один від одного. Зараження може відбуватися і безпосередньо в населеному пункті, частіше всього від членистоногих і хребетних тварин (або їх, виділень), які проникають на його територію.

Люди бувають у природі цілий рік, але природним вогнищам притаманна, як правило, визначена, своя для кожного збудника сезонність епідемічного прояву. Особливо чітко небезпечний для людей період обмежений в інфекцій і інвазій, зараження якими відбувається при укусі членистоногих-переносників, тобто трансмісивним шляхом (кліщовий і японський енцефаліти, риккетсіози так званої кліщової групи, зоонозний дерматоїдний лейшманіоз і ін.).

Людина ризикує заразитись лише тим збудником, який існує в ландшафтних умовах даної території. В цьому полягає одна важлива особливість епідеміології інфекцій групи, яка розглядається. Вивчення поширених природних вогнищ – це одне із найцікавіших і найбільш плідних направлень в сучасній медичній географії й біогеографії.

Географія живого покриву суходолу, як відомо, в цілому визначається загальними зональної кліматичними закономірностями. Паразитарні системи, природно, не становлять виключення у цьому відношенні. Є збудники, досить чітко зв’язані з помірно-лісовою зоною ( наприклад, кліщовий енцефаліт, хвороба Лайма), з арідною смугою ( чума, зоонозний шкірний лейшманіоз), із тропічними лісами ( жовта лихоманка) і т. п. є й такі, для яких характерна привязаність до інтразоональних елементів ландшафту (лептоспірози, омська геморагічна лихоманка, у значній мірі туляремія). В кінцевому результаті поширення певного збудника (тобто природних вогнищ тієї чи іншої інфекції), як і любого іншого біологічного виду, залежить від наявності необхідних для нього умов, які складаються під впливом типово-зональних, інтразональних і екстразональних явищ, а іноді під впливом їх складних сполучень. Збудниками природно-вогнищевих хвороб можуть бути віруси, рикетсії, різноманітні бактерії, найпростіші, гельмінти, грибки. Точне число таких хвороб ( конкретних захворювань, визваних певним видом збудника) назвати неможливо, тому що воно з року в рік збільшується. Ще зовсім недавно спеціалісти говорили про існування декількох десятків, максимум до сотні природно-вогнищевих інфекцій і інвазій. Зараз зрозуміло, що насправді їх значно більше. Тільки вірусів, що передаються членистоногими ( арбовірусів) стало відомо близько 450, причому їх, список інтенсивно поповнюється новими агентами, які відкриваються. Число арбовірусів, здатних визивати захворювання у людей, наближається до 100.

Великі епідемії зовсім невідомих раніше тяжких лихоманкових природно-вогнищевих захворювань в останні десятиріччя мали місце в Африці, Південній Америці ( лихоманка О’Ньонг-ньонг і Ласса аргентинська й болівійська геморрагічні лихоманки). Порівняно недавно відкритий збудник який широко поширений у Північній півкулі борреліоза – хвороби Лайма. Підтверджуються припущення про існування природних вогнищ хвороб, збудники яких самі по собі відомі уже досить давно. Загальний список природно-вогнищевих хвороб, на жаль, безсумнівно, ще буде поповнюватися. Для нашої країни найбільше значення мають геморагічні лихоманки з нирковим синдромом (ГЛНС), кліщовий енцефаліт, хвороби Лайма, лептоспірози, арчасові кліщові борреліози, туляремія, чума, шкірний лейшманіоз. Загальні відомості про ці захворювання знаходяться в багатьох підручниках і монографіях у „Великій медичній енциклопедії”. Але щоб дати більш конкретні уявлення про реальні загрози природно-вогнищевих інфекцій для людини і щоб загально біологічні положення, про які мова буде йти далі , не виглядали безпредметно, доцільно ближче познайомитися хоча б із двома природно-вогнищевими інфекціями.