2. Суть природного вогнища.

Із декількох формулювань, які належать Є.Н.Павловському, наведу ту, яка здається мені більш вдалою: „Природним вогнищем являється район території визначеного ландшафту, на якому еволюційно склались певні міжвидові взаємозв’язки між збудниками хвороби, тваринними донорами і реципієнтами збудника і його переносниками при наявності факторів зовнішнього середовища, сприятливих, або у всякому разі, не перешкоджаючих циркуляції збудника.” Отже, природне вогнище по даному визначенню – це перш за все „район території”. Але з нього складається враження, що природне вогнище – це дещо „безрозмірне”, слабо відокремлене, яке переходить одне в одного і створює суцільні просторові комплекси. Власне, саме так і рахувалось дуже довгий час. Поступово в ході вивчення природного вогнища чуми, туляремії, кліщового енцефаліту, лептоспірозів, шкірного лейшманіозу і інших інфекцій і інвазій, поширених у нашій країні, накопичувались факти. Виявилось, що кожне природне вогнище – явище індивідуальне, яке існує в природі в одному екземплярі, причому межі природного вогнища в принципі можуть бути встановлені на місцевості і проведені на карті. Отже, кожне природне вогнище відносно автономне [3].

Ці положення чітко сформулював В.В.Кучерук, який у визначення поняття „природне вогнище” вніс важливі корективи, які дозволяють практично розрізняти окремі природні вогнища і розмежувати їх. В результаті в одному із офіційних документів Всесвітньої організації охорони здоров'я було прийнято наступне визначення: „Природне вогнище – це територія із суворо визначеними кордонами, на якій екологічні умови забезпечують збереження етіологічного агента (збудника) на протязі значного терміну і де епізоотії і періоди затишшя чергуються без занесення інфекції зовні”.

Прослідкуємо за розвитком другого підходу до відповіді на питання, що таке природне вогнище. По В.Н.Беклемишеву, «вогнище інфекції є популяція збудника разом із підтримуючими її існування популяціями господарів і переносників.” [1] При цьому малося на увазі, що кожна популяція займає визначену територію, як займає і кожне вогнище інфекції. Тим не менше, по даному визначенню – це перш за все „популяція збудника...” І знов виникає необхідність звернутися до загально- біологічного визначення „популяція”.

Сучасні уявлення про популяції виникли завдяки зближенню поглядів популяційної генетики і популяційної екології. Вони стверджують, що популяція – це особливо єдність особин, що являє собою основну одиницю організації любого біологічного виду, його елементарну еволюційну структуру і центральний елемент його хронологічної (просторової) структури. Звернемося до „Нарису вчення про популяції” М.В.Тимофєєва-Ресовського, А.В.Яблокова, і М.В.Глоткова, який опублікований видавництвом „Наука" в 1973 р., приблизно через 15 років після появи приведеного вище визначення В.Н.Беклемишева. Під популяцією автори нарису розуміють „сукупність особин певного виду, які тривалий час населяють певний простір, в середині якого здійснюється та чи інша степінь панміксії і немає ізолюючих бар’єрів, яка відокремлена від інших сукупностей особин даного виду тою чи іншою ступінню тиску тих чи інших форм ізоляції”. Кожна популяція – це єдина само відновна функціональна система, здатна до довготривалого існування без притоку особин зовні. Не є виключення і популяція збудника. Але її тривале існування і відновлення, як уже говорилось, може забезпечуватися тільки в процесі безперервної взаємодії з популяціями інших видів і зовнішнім середовищем. Отже, наявність окремої популяції збудника – це необхідна й достатня умова для здійснення циркуляції інфекції невизначено довгий термін без заносу зовні, тобто для існування природного вогнища. Тепер стало можливим у визначення поняття „природного вогнища” не включати додаткових пояснюючих обертів про тривалість його існування й безперервність епізоотичного процесу, про розміри вогнища, ступінь його ізоляції, відсутність обміну збудником із сусідніми вогнищами і т.п., оскільки всі ці ознаки витікають із сутності сучасних уявлень про популяції і її екологічних властивостях. Таким чином, окреме вогнище інфекції – це ділянка земної поверхні, зайнята популяцією збудника. Правда, зараз деякі дослідники вважають, що кожне окреме природне вогнище має, зазвичай, декілька популяцій збудника. Такий погляд поки що здається непослідовним. Але це лиш в тому випадку, якщо до мікробів-збудників (точніше до прокаріотів) у повній мірі прикладені популяційно-екологічні закономірності і формулювання, які відносяться до їх господарів і переносників (тобто до еукаріотів). А якщо не прикладені? Щоб відповісти на це запитання, потрібні нові докази, а отже, і час. Відповідь, безсумнівно, буде. Важливо лиш, щоб дослідники своєчасно відчули, що збудники природно-вогнищевих хвороб – чудова природна модель для вирішення багатьох принципових загально біологічних проблем.

І все-таки природне вогнище – це територія, зайнята популяцією збудника або популяція збудника, яка займає певну територію? Очевидно і те, і інше в однаковій мірі справедливо, і, можливо, не потрібно даремно „ламати списи”. Очевидно правий академік С.С. Шварц, який указав, що структура живого покриву визначається двома різними системами інтеграції видової і біогеоценотичної. Своєрідність популяції як структурної одиниці полягає в тому, що вона входить як у видову, так і в біогеоценотичну систему інтеграції. Звідси і можливість двох різних „кутів зору”.

При сучасних методичних можливостях надзвичайно складно практично встановити кордон конкретної популяції збудника і таким шляхом виділити окреме природне вогнище. Але при великій різноманітності й складності біоценотичних відносин у всіх випадках збудник особливо тісно екологічно зв’язаний з якимсь визначеним видом господаря чи саме його існування або в крайньому випадку існування даного основного шляху вироблення збудника. Зараз окремі природні вогнища намагаються виділити, відокремлюючи конкретні популяції таких особливо важливих носіїв і переносчичів. Одним із найважливіших завдань у галузі природного вогнища є виявлення кордонів між окремими природними вогнищами, визначення їх розмірів і чисельності популяцій носіїв, переносників і збудників. По суті аналогічні завдання висовує як першочергові й сучасна популяційна екологія. І це закономірно: популяційна екологія - фундамент учення про природне вогнище уже внесло, і, безумовно, ще внесе немалий вклад в еволюційна біологію.

Окремі природні вогнища різних інфекцій, очевидно, можуть займати від декількох одиниць до багатьох сотень квадратних кілометрів. Їх площа залежить від екологічних особливостей збудника, його основних носіїв і переносників, степені загальної розчленованості території і її ландшафтної своєрідності й ряду інших причин.

Теорія природного вогнища хвороб, що пояснила причини виникнення й існування великої групи захворювань, стала дуже значним вкладом в епідеміологію. Це цілком природно, оскільки епідеміологія,як підкреслював В.Н.Беклемішев, „в своїй біологічній частині являється частиною біоценології, вчення про живе покриття Землі і про колективні процеси, які розповсюджуються в ньому.”

Великий епідеміолог, академік В.Д.Беляков визначає епідеміологію як „вчення про епідемічні процеси, закономірності його розвитку й формах проявлення”. Існують, зрозуміло, і інші визначення. Однак всі чи у всякому разі, більша частина спеціалістів визнають, що головний об’єкт епідеміології – епідемічний процес. А що це таке? За В.Д.Беляковим, „епідемічний процес – це процес виникнення і поширення інфекційних захворювань серед людей”. Із співставлення двох процитованих положень із неминучістю випливає, що епідеміологія – наука про виникнення й поширення захворювань серед людей. І це незаперечно. Але через призму природного вогнища вдалося підійти до внутрішньої сутності епідеміології й процесів, які вона вивчає.

Є.Н.Павловський уже при першому викладенні вчення про природне вогнище хвороб підкреслив,що воно ставить епідеміологію на тверду нову базу, як дисципліну в основі своїй екологічну, В.Н.Беклемишев назвав епідемічний процес «процесом взаємодії між людським колективом і популяцією збудника». Цей в основі своїй біоценотичний підхід у кінцевому підсумку привів ведучих епідеміологів до визнання того, що екологія збудників лежить в основі біологічного аспекту епідемічного процесу. [4]