Остап Вишня

(1889 – 1956)

Остап Вишня… під таким ім′ям увійшов у літературу незрівняний сміхотворець Павло Михайлович Губенко. Народна любов до письменника була безмежна. Минуло майже 50 років з дня смерті Остапа Вишні, але любов до його дотепного слова не зменшується. Щоб зрозуміти феномен Остапа Вишні, треба з′ясувати, хто він, чиїх батьків дитина, де зріс і в кого навчався, чим жив і з ким дружив, з чого радів і від чого страждав… Перед нами життя, таємниці якого ми сьогодні розкриємо.

Незабаром мине 120 років з того дня, як пізньої осені (13 листопада)1889 року на Полтавщині біля містечка Груні на хуторі Черва в сім’ї Губенків народився другий син Павло, якому судилося засіяти зірки на небі української літератури. Народився хлопчик у поміщицькому маєтку фон Ротів, але не належав ні до дворянського, ні до поміщицького роду, а до сім’ї колишнього солдата Михайла Губенка, який служив у маєтку. Спогади брата Павла Михайловича Костя-Губенка: «Зовні брат був схожий на матір, і властивий матері гумор також передався йому. Мати знала багато народних приказок і висловів, щедро пересипала ними свою мову, навіть у найтяжчому горі гумор не залишав її». Про сім'ю своїх батьків у щоденнику «Думи мої, думи мої...» на початку п'ятдесятих років Павло Михайлович писав: «Дивне діло: десь отам, на Полтавщині, син лебединського сапожника Михайло Кіндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь, до поміщиці фон Рот, був у неї за прикажчика (Я барині ручку цілував. Факт!), оже­нився в Груні з молодою дівчиною Параскою Олександрівною (Балаш — її прізвище). М. К. Губенкові було вже 33 – 34 роки. Народи­ли вони за двадцять п'ять років (батько вмер 1909) сімнадцять дітей. Двічі близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костеві, був один тільки рік! Подумайте — за двадцять п'ять років життя з матір'ю сімнадцятеро дітей! Злидні злиденні! Коли батько помер, - Господи! - та їсти не було чого! Ото мене й старшого брата Василя (потім він Чечвянський) батько одвіз у Київську воєнно-фельдшерську школу. І ми 18—19-річнимп хлопцями пішли... Куди? У світ! Так от... про минуле, про родину... Десь у Груні, перед степом, дві могили: мій батько і моя мати... Хто їх знає? Ніхто! А вони народили мене, Ос­тапа Вишню. Хіба вони знали, що отой хлопчисько, що його мати била віником, а батько гладив по голівці, буде Остапом Вишнею?»

Павло вчився охоче. Наука давалася легко. З плачем просив батька, щоб після Зінківської двокласної школи повіз до Глухова в учительську семінарію, але на те не було грошей. І відвезла мати хлопця в Київ у військово-фельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей віддавати на «казьонний кошт». У 1907 році Павло Губенко успішно закінчує цю школу й починає працювати фельдшером у Києві. Про роки навчання письменник написав веселу усмішку «Як ми колись учились».

Уже в ранні роки Павло відзначався дуже веселою вдачею і великою охотою до читання. Його рідна сестра, заслужена вчителька України Катерина Михайлівна Даценко, пише у своїх спогадах: «Дуже рано навчившись читати, він весь вільний час (мама нам усім змалечку давала роботу, щоб не байдикували) проводив з книжкою. У школі він вчився охоче, любив товаришів, учителів. Почав і мене вчити грамоти. Вчився Павло на круглі «дванадцять» (у школі була дванадцятибальна система). Під час канікул брав участь у виставах. У селі діяв драмгурток і Павло був у ньому в «коміках». Після закінчення школи брат пішов на військову службу. Та в ту зиму нас спіткало велике горе – несподівано помер батько. Викликали Павлушу телеграмою додому. На його руках і помер наш батько». Батько теж був не позбавлений гумору. Якось, згадуючи батька, Павлуша розповів: - батько помер на моїх руках. Вже майже при смерті йому дали підписати «духовне завєщание». Батько почав читати: «Я, Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и памяти, завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем…». Дійшовши до цього місця, батько підписав документ, повторюючи: «При сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко». Це були його останні слова.

Юнацькі роки Остапа Вишні припали на створення УНР, революцію і час великих сподівань. Усі ці події відбувалися в Києві, і Остап Вишня мав нагоду їх спостерігати зблизь­ка і навіть брати в них активну участь, бо після Зіньківської почат­кової школи вчився у Київській військово-фельдшерській школі, яку успішно закінчив у 1909 році і почав працювати фельдшером в армії та в хірургічному відділенні столичної лікарні Південно-Західної залізниці.

У цей час юнак брав активну участь у політичному й культурно­му житті України, розривався між хірургією, театром, політикою і літературою: «Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в Університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати». А роки були тяжкі: розруха, голод, невизначеність політичної ситуації, постійні зміни влади в Україні.

Перша публікація Остапа Вишні, який тоді ще не мав цього солод­ко-кислуватого псевдоніма, а підписався II.Грунський, з'явилася в газеті «Народна воля», що виходила в місті Кам'янці-Подільському, де тоді перебував письменник: 2 листопада 1919 року читачі отрима­ли нагоду прочитати гумореску «Демократичні реформи Денікіна». Про початок своєї літературної діяльності Павло Михайлович Губенко писав: «Перебуваючи в Кам′янці, на Поділлі, написав фейлетона про Денікіна і поніс у «Робітчину газету». Секретар прочитав і сказав: «добре». І не надрукував. Потім я поніс фейлетона до газети «Народна воля». Редактор узяв, прочитав, сказав: «Добре». І надрукував». Сам Остап Вишня працював у газеті «Трудова громада» і несподіва­но сипонув такою кількістю фейлетонів на її сторінках, що бути більше непоміченим авторові вже не вдавалося ніколи. Безперечно, що зі встановленням радянської влади Вишня відразу ж потрапив у поле зору чекістів і в 1920 році був заарештований. Хоча Вишню відразу ж після арешту привезли в Київ і нічого іншого, крім розстрілу, він очікувати не міг, доля виявилася досить прихильною до талановитого сатирика. Його справу відправили на достеження у Харків, тодішню столицю Радянської України, а Василеві Блакит­ному вдалося там якось залагодити справу. З гірким гумором Остап Вишня писав, що перший арешт навчив його бути обережнішим: «Під'їхала платформа, мене й посадили. Потім випустили, але я вже з «платформи» не злазив. Нема дурних!»

Псевдонім «Остап Вишня» з'явився у нашого письменника аж у 1921 році. Так була підписана усмішка «Чудака, їй-Богу!» «Внут­рішню форму» свого псевдоніма письменник пояснював тим, що гу­мор повинен бути не нудотно-солодкавим, а кисленьким, щоб наганяти оскому винним, а до того ж словом, як вишневою кісточкою, добре поціляти в того, хто заслужив кари.

У 1921 році Павло Губенко одружився з Оленою Смирновою. В них народився син В'ячеслав, але в 1925 році шлюб розпався. Дружина померла в голодний 1933 рік. Отже, в останні місяці своєї волі Остап Вишня мусив думати про те, що для маленького сина він с найголовнішою опорою, а тому його арешт чи розстріл неодмінно позначаться на долі В'ячека.

Усього Остап Вишня написав і надрукував у Кам′янці-Подільському більше 20 фейлетонів. Творчість Остапа Вишні можна умовно поділити на два періоди: з 1921 по 1933 – І період, з 1944 до останніх днів життя – ІІ період.

Перший період творчості починається 1921 року, коли він став співробітником республіканської газети «Вісті», яка виходила у Харкові. Робота журналіста, що вимагає всебічної обізнаності з життям, уміння оперативно відгукуватись на актуальні питання часу, дала письменнику багато живого й цікавого матеріалу для його творів. на сторінках газет і журналів з’являються усмішки Остапа Вишні, одна за одною виходять збірки його творів: 1923р. – «Діли небесні», 1924р. – «Вишневі усмішки сільські», 1925р. – «Вишневі усмішки кримські», 1926р. – «Лицем до села», 1930р. – «Вишневі усмішки закордонні». У 1928 році вперше були видані «Усмішки» Остапа Вишні у 4-х томах. Це чотиритомне видання вийшло в 1989 році. Ось як писав відомий гуморист, побратим по перу Федір Маківчук про цей період Остапа Вишні: «Талант гумориста розквітав з неймовірною швидкістю і вже через пару років його могутній сміх заволодів серцями мільйонів читачів». І так аж до кінця 20-х років. Популярність гумору Остапа Вишні росла із швидкістю лісової пожежі. Тільки загальний тираж видання Шевченкового «Кобзаря» перевищував тираж творів Остапа Вишні. Твори Вишні перекладали російською мовою, збірки видавались у США і Канаді.

У 1927 році Остап Вишня лікувався в Берліні, знайомився з містом, цікавився культурою та життям німецьких громадян. Про свої враження від цієї поїздки написав низку усмішок, які об’єднав під назвою «Вишневі усмішки закордонні

Найбільше Остапа Вишню цікавила тема перебудови села. Вже перша гумореска з циклу сільських усмішок засвідчила незвичайну спостережливість, рідкісний художній хист автора. Комічні картини, жартівливі коментарі до них, використання фольклорних варіантів сміхотворення – всією цією технікою гумору автор володіє дуже майстерно. Учень читає уривки з гуморески «Весняна кампанія».

Тематика І періоду творчості Остапа Вишні охоплює всі проблеми тогочасної дійсності. Крім усмішок і фейлетонів, він написав кілька драматичних творів. Найкращі з них – «Запорожець за Дунаєм» (1930р.) і «В’ячеслав» (1931р.).

Про захоплення гумориста драматургією свідчить Марія Пилинська-Дніпровська, дружина відомого драматурга Івана Дніпровського: «Уперше я побачила Остапа Вишню в театрі на виставі Б.Шоу «Свята Іоанна». Його цікавила не тільки вистава, а й артистка Варвара Маслюченко, яка грала роль Жанни д′Арк». Вона стала дружиною письменника, його вірним другом і однодумцем на все життя.

Кажуть, що слова і нещастя ходять поряд. Коли говорити про Остапа Вишню, то на його долю випала велика слава і велика біда. сама біда була ще десь за горизонтом, але письменник уже відчував її лиховісний подих. На початку 30-х років почали з’являтись статті, в яких критикувалась вся літературна діяльність письменника, а його популярність серед народу пояснювалась низьким рівнем культури. Наклепники доводили, що в час перебудови країни сміятись взагалі гріх, що народові потрібна «серйозна» література, а не гумор і не «усмішки». Першим каменем, прилюдно кинутим в Остапа Вишню, стала стаття О. Полторацького «Що таке Остап Вишня?», надрукована у «Новій Генерації». Сама постановка питання і підміна займенника «хто», як вимагав контекст, займенником «ЩО», свідчили про пре­зирство автора статті до Вишні і патологічне бажання зробити удар якомога болючішим для гумориста. Те, що стаття була написана на замовлення зверху, підкреслює факт неприховування Полторацьким своєї садистської зловтішності і його віри в неминучу розправу над Вишнею в недалекому майбутньому: «Я щасливий відзначити.., що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована «творчість» Остапа Вишні».

Остап Вишня став жертвою культу особи Сталіна.

Хоча ордер на арешт гумориста було підписано ще 4 грудня 1933 року, арештували його аж 26 грудня. Можливо, чекісти не встигали, зашар­пані величезною кількістю ордерів, можливо, просто гралися Виш­нею, як кіт мишею. Аж до весни 1934 року гуморист перебував під слідством. Йому інкримінували шпигунство на користь Німеччини і навіть замах на радянського керівника Постишева. Хоча звинува­чення були дикі, абсурдні з погляду логіки, а тому Вишня навіть пробував «підказати» слідчому інші можливості «вербування» і все перевести в площину якогось сатиричного непорозуміння. Проте побиттям і знущанням письменника змусили підписати всі зізнання, які від нього вимагали. За ці зізнання Вишні обіцяли жит­тя, але присудили до розстрілу. Правда, цей вирок існував більше для того, щоб завдати несправедливо ув'язненому гумористові ще одного удару, бо невдовзі, 3 березня 1933 року, поста­новою колегії ОДПУ розстріл замінили десятирічним ув'язненням (з допомоги Василя Блакитного), проте Вишня не писав заяви про помилування. Правда, написав до Сталіна. Та до Сталіна ще не такі впливові особи писали листи про помилування з тюремних застінків, а зміни вироків практично не відбувалися.

Павла Михайловича відправили в один із найстрашніших радян­ських концтаборів — Ухто-Печорський, у найглухішу діру цього зем­ного пекла - Чиб'ю. Тут він відбув свою «десятирічку» від «дзвінка до дзвінка» (за тюремним жаргоном) і з гіркою іронією писав, що йому пощастило вирватися на волю раніше аж на цілих три дні!

Після 1933 року всі твори Остапа Вишні були вилучені з бібліо­тек, жоден з них не з'являвся на сторінках протягом 23 років

Ось як писав письменник Володимир Гжицький: «У грудні1933 року нас обох арештували, звинувативши в підготовці терористичних замахів і присудили по 10 років заслання на Далекій півночі в м. Чиб′ю (тепер м. Ухта). восени Остапа Вишню поспішно вивезли з Кирти, де він на той час відбував заслання. Говорили, що в останню путь. І це було недалеко від правди. Їх було 19, крім конвоїрів. Начальник конвою йшов попереду. До мисливської хатини, загубленої в тайзі, було ще далеченько. Там на них чекав затишок і кілька годин перепочинку. Раптово почалась заметіль, яку на півночі називають буран. Ця заметіль, яка може продовжуватись місяцями. Вона й урятувала Остапа Вишню від розстрілу. Коли заметіль ущухла, прийшов наказ про повернення полонених до місця ув’язнення. Хтось із письменників за цей час поклопотався про Остапа Вишню і наказ про розстріл був відмінений. Природа, яку він там так любив і оберігав, врятувала йому життя».

Згадує лікар Каменський. «Уперше я дізнався про Остапа Вишню в камері Одеської тюрми, куди мене «запросили» влітку 1937 року. Я твердо знав, що ні в чому не винен, був упевнений, що сталася якась помилка. Незабаром я переконався, що товариші по камері теж не знають у чому їх провина. В один із днів з’явився арештований голова сільради. - Ви чого сюди попали? – зустріли ми його питанням, яке задавали всім новоприбулим. - Та за Остапа Вишню. - Як це за Остапа Вишню? - Та хтось доніс, що я читав його твори. - Ну й що? - Знайшли в мене книжку Остапа Вишні. А його заарештовано як ворога народу. А я, виходить, за нього, раз книжку зберіг. Минуло 5 років. Я працював у таборі на Далекій Півночі в лікарні. У 1942 році сюди прибув Губенко Павло Михайлович, хворий, фізично виснажений. Йому призначили лікування і так я познайомився з тим самим Остапом Вишнею, через книжку якого постраждав голова сільради. Павло Михайлович недовго пробув у лікарні. Але й за ці кілька тижнів він здобув загальну повагу. Простота, сердечність, співчуття до чужого горя, готовність допомогти, вміння підбадьорити потрібним словом виділяло його серед інших. Ми влаштували його фельдшером у лікарні і він лікував таких ув’язнених, як сам. Весною 1943 року пішли чутки, що Остапа Вишню викликали на етап. Важко було повірити, адже хворих на етап не брали. Ніхто не міг допомогти, бо прийшло суворе розпорядження з Москви. Лише через півроку, коли була надрукована «Зенітка», я з радістю почув, що він на волі».

Після арешту Остапа Вишні його друга дружина Варвара Маслюченко опинилася в надзвичайно складному становищі: з малою дитиною її позбавили житла, власне, тієї кооперативної квартири в письменницькому будинку, вартість якої Вишня вже повністю ви­платив, звільнили з роботи в театрі, заборонили жити в Харкові, й рекомендували негайно перебиратися за межі України, найкраще в Росію чи якийсь глухий провінційний закуток. Тридцятидвохрічна Варвара, ризикуючи власним життям і долею своєї маленької дочки від першого шлюбу, кинулася оббивати пороги всіх інстанцій і добиватися перегляду справи чоловіка. Вона написала листи навіть прокуророві Вишинському та його дружині, Горькому, Кагановичу...

Та дуже швидко Варвара зрозуміла, що своїми письмовими бла­ганнями вона нічого не доб'ється. Мужності, логіці й розуму цієї жінки можна лише позаздрити. Вона спродала бібліотеку, одяг, меб­лі, практично все майно сім'ї, щоб мати реальні кошти в руках на випадок нагальної потреби, посилала хворому на виразку чоловікові посилки з харчами, пересилала гроші, а в 1934 році домоглася дозво­лу на побачення з Остапом Вишнею. Повертаючись із Чиб'ю, затри­малася в Москві, де своїми клопотаннями підготувала ґрунт для того, щоб Харків дав дозвіл їй з донькою переїхати на Печору, поближче до чоловіка. Та через півтора місяці після приїзду Варвари з Чиб'ю начальник третього відділу концтабору відібрав дозвіл на спільне проживання подружжя, відправив Остапа Вишню на рудник «Єджид-Кирта», а Варвара з хворою дитиною ледве добралася до Архангельська живою. Прощаючись з дружиною, Остап Вишня від­дав їй на збереження свій табірний щоденник.

Табірний щоденник Остапа Вишні за формою дуже подібний до захалявних книжечок Тараса Шевченка. Сторінки «Чиб'ю» списані мікроскопічним почерком, букви завбільшки з макове зерно. Але написане змогла розшифрувати дочка Варвари Маслюченко - Мура, як її називав прийомний батько Остап Вишня, - Марія Михайлівна Євтушенко. Її Вишня особливо любив і вважав рідною дитиною.

Щоденник «Чиб'ю» - це насамперед звинувачувальний акт тоталітаризмові. Вишня згадує , в яких умовах він і всі ті, хто там з волі обставин опинився, жили; згадує своїх репресованих друзів-письменників Володимира Ґжицького, Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка, Михайла Ялового, Миколу Куліша, Мирослава Ірчана, актора театру «Березіль» Йосипа Гірняка, розпо­відає про їхні трагічні долі на засланні. Аналізуючи І Всесоюзний письменницький з'їзд він іронічно ставиться до творчих здобутків самого Горького, що власноручно записав себе в генії, а іншим, «не менш талановитим», як звичайнісінькі графомани й неуки Бєдний, Безименський (в Росії) та Микитенко, Кулик (в Україні), видав кво­ту бодай на талант.

Відбувши 10-річне заслання Остап Вишня повернувся до Москви. Треба було отримати документи, житло, пройти перевірку. Йшла війна. Київ був звільнений, але житло письменника було конфісковане, а сім’ю виселили за межі України. Його зустріли друзі-письменники М. Бажан, М. Рильський, Ю. Смолич. Усіх мучило питання, чи буде Павло Губенко знову продовжувати літературну діяльність. Але відповідь була невтішна: «Хіба я тепер зумію?». Та виявляється, зумів. Так почався новий етап у творчості письменника.

Згадує його дружина Варвара Губенко-Маслюченко: «Павло Михайлович приїхав перед самим Новим 1944 роком. Такий подарунок принесла мені доля. Вишні минуло 54 роки. Я бачила, як він починає цікавитись навколишнім життям, радіє перемогам на фронтах, чекає листів. Єдине, що турбувало, - загострення хвороби шлунка. Павло Михайлович не спав, стогнав від болю, а одного разу крізь важкий сон мені вчувся його плач. Я кинулась засвітити каганець, але Павло Михайлович не плакав, а сміявся. Виявляється, він склав гумореску, яку назвав «Зенітка», і почав розповідати мені смішні пригоди діда Свирида і баби Лукерки. А вранці він записав у зошит і відіслав її до редакції. Ведучий. Автор гуморески сам пояснив, чому її написав: «Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, щоб люди і на фронті, і в тилу по-справжньому сміялися і щоб гумореска підбадьорювала їх дух.» Гумореска була опублікована 26 лютого 1944 року в газеті «Радянська Україна» в Києві. І засміявся визволений з німецької окупації український народ. Темі Вітчизняної війни була присвячена й усмішка «Пряма наводка».

Важливе місце в післявоєнній творчості Остапа Вишні належить збірці «Мисливські усмішки». Зміст їх не вичерпується веселими історіями і цікавими сценками з життя мисливців та рибалок. Письменник поетично змальовує природу в різні пори року, особливо вражає опис осіннього лісу і усмішці «Вальдшнеп».

Оспівуючи рідну природу, письменник закликав охороняти її від руйнування та забруднення. Він мовою сатири говорить про браконьєрів – «дуже несимпатичну породу роду людського, що ганьбить почесне звання охотника-людини».

Вийшовши з ув'язнення (за клопотанням Олександра Довженка перед Сталіним), Остап Вишня відразу поринув в літературну робо­ту. Проте реабілітація прийшла більше ніж через десять років.

25 жовтня 1955 року письменник був офіційно визнаний невин­ним у жодному злочині, про що йому було видано довідку за № 26/0—55. Оговтавшись від довгожданого щастя почуватися обіле­ним, 28 листопада 1955 року О. Вишня адресував Спілці письмен­ників заяву, в якій просив стерти пляму з його біографії: «Посилаю Вам копію документа про те, що ніякого злочину, за щ мене було покарано, - я не вчинив. Не такий, виходить, я чорт, як мене змалю­вали були. Я прошу виправити анкетні мої дані, де зазначено, що я судився, і т. д.»

Справедливість перемогла, але жити Остапові Вишні залишало­ся менше року. Він помер 28 вересня 1956.

До останніх своїх днів Павло Михайлович був непосидючим, енергійним і діяльним. Літературна творчість була для нього такою ж органічною потребою, як повітря, як вода, як хліб. Зустрічі з читачами, поїздки країною приносили письменнику багато радості і творчого хвилювання. Допомогти людині, підтримати її в годину скрути добрим словом, порадою і ділом – він завжди вважав своїм обов’язком. За сім днів до смерті Остап Вишня повернувся з Херсонщини, де був у творчому відрядженні. Готувався до роботи над новою книжкою. Не судилося нам побачити цю книжку.

Письменник Леонід Ленч згадує: «В останній рік його мучила хвороба шлунка, але він багато працював у «Перці», перекладав, навіть на полювання виїхав. Поїздка була далекою, стомлюючою. Повернувшись додому і перепочивши, він сів увечері в крісло перед телевізором. Сидів, дивився і раптом відчув себе недобре. Встав, випив ліки, але вони вже не допомогли. Через десять хвилин його не стало. Параліч серця! У народі кажуть про таку смерть – смерть праведника. Кілька годин тривало прощання з прахом письменника. Народ йшов і йшов. Люди різного віку, родичі і незнайомі, друзі. Сльози котились по їхніх щоках, коли проходили повз труну, коли клали букети квітів до його ніг, і ці сльози були останньою даниною вдячності великому народному майстрові сміху. На похороні Остапа Вишні грали пісню «Козака несуть і коня ведуть».

Похований у Києві на Байковому кладовищі. У рік смерті побачило світ двотомне видан­ня його творів,

В. Сосюра «Умер великий правдолюб».

Умер великий правдолюб,

Син українського народу,

Що так любив народ, свободу,

Й за те народові був люб.

Хай він упав із смертю в герці

В путі до світлої мети,

Та назавжди в народнім серці

Вишневим усмішкам цвісти.

Упала тінь на холод губ,

І серце показало: годі!

Умер великий правдолюб,

Щоб вічно жити у народі!

Максим Рильський. «По полях ми з Вишнею бродили».

По полях ми з Вишнею бродили

Восени, шукаючи зайців.

І бур’ян пожовклий, посивілий

Під ногами срібно хрупостів.

Скільки доброти було в обличчі,

Скільки мудрості в очах було,

Як дивився приятелеві в вічі,

Любий наш Михайлович Павло!

Ну а вмів же бути і суворим

І безжальним бути Вишня міг.

Як назустріч чорним поговорам

Підіймав свій праведний батіг!

Без гучних прожив він декламацій –

А в душі поезія цвіла!

Друг людини, друг природи й праці,

Грізний ворог нечисті і зла!

Довженко Олександр Петрович

Народився 29 серпня (10 вересня) 1894 року на хуторі В'юнище (Сосниця)

Помер 25 листопада 1956 (62 роки) у Передєлкіно (Підмосков'я)

Діяльність: український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.

Біографія

Дитинство

Олександр Довженко народився 29 серпня (10 вересня за новим стилем (за іншими даними 12 вересня)) 1894 року у багатодітній селянській сім’ї на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії (нині в межаж селища міського типу Сосниця — одного із районних центрів Чернігівської області).

Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до козацького стану.

Сім’я жила не дуже заможно: землі було немало, проте була неродюча, натомість дітей було 14, тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти у сім’ї швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».

Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще у дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.

Вчився Довженко у Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання».