1917 — Один із засновників Української Центральної ради.

1917 — Один із засновників і режисерів Українського національного театру.

1920 — емігрував за кордон. Жив у Варшаві, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.

Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.

1934 — М. Вороного було заарештовано як польського шпигуна. Деякий час перебував у Воронежі, потім висланий на Одещину.

7 червня 1938 — розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області з групою селян.

10 листопада 1957 — рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано.

Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 р. (вірш «Не журись, дівчино»). Публікувався у періодичних виданнях, антологіях, збірниках, декламаторах початку 20 століття. 1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності. У 1901 р. в «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі і мистецтві, — І. Франка, П.Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та інших. Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913 р.) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явище високої художньої цінності».

Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).

Вороному належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма», 1913), в яких він виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913 р.; «Український театр у Києві», 1914 р.; «Режисер», 1925 р.; «Драматична примадонна», 1924 р. — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької.

Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур.

Блакитна панна Має крилами Весна Запашна, Лине вся в прозорих шатах, У серпанках і блаватах... Сяє усміхом примар З-поза хмар, Попелястих, пелехатих. Ось вона вже крізь блакить Майорить, Довгожданна, нездоланна... Ось вона — Блакитна Панна!.. Гори, гай, луги, поля — Вся земля Їй виспівує: «Осанна!» А вона, як мрія сну Чарівна, Сяє вродою святою, Неземною чистотою, Сміючись на пелюстках, На квітках Променистою росою. І уже в душі моїй В сяйві мрій В’ються хмелем арабески, Миготять камеї, фрески, Гомонять-бринять пісні Голосні І сплітаються в гротески.

Поет М. Вороний оспівав весну як блакитну панну. Поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та в літературі засобами виразності (весна запашна, чарівна, у прозорих шатах, у серпанках) автор використовує біблійну урочисту лексику («Осанна!»), метафори («в душі моїй, в сяйві мрій В'ються хмелем арабески»), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески). І це надає творові неповторне інтелектуально-мистецьке естетичне забарвлення. Жанр: ліричний вірш (інтелектуальна поезія). Тема: гармонія природи і мистецтва. Вид лірики: пейзажна. Головний мотив: звеличення краси природи. Віршовий розмір: хорей. Поезія співзвучна із «Арфами, арфами…» П.Тичини.

Леся Українка (справжнє ім'я: Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871 — 1913)

«З усім своїм культом нелюдської сили і мужніх чистот, Леся Українка скрізь і завжди в своїй поезії зостається жінкою. Вона тим і сильна, тим і займає свою влас­ну постать в історії українського слова, що завжди поєднувала в собі пристрасті. Прометеєвим огнем пройняті пориви з нотами ніжності, з прославленням жіночого героїзму, терпіння й само­пожертви»,— писав відомий поет та літературознавець Микола Зеров.

Із листів Лесі Українки

«...Коли я активна, я не знаю страху.

Я люблю мати в усьому ясність, і я за правду.

Я звикла... кінчати всі розпочаті справи.

Я сама вибираю собі товариство свідомо, так само, як свідомо зрікаюся його.

Ніщо мене так не мучить, як фальш. Москалі кажуть: "Худой мир лучше доброй ссоры", але я вважаю якраз навпаки: ліпше щиро посваритися, ніж нещиро миритись.

Всі мені толкують, що я повинна жити рослинним життям, але я не можу обернутись у рослину».

«Моя любов більш активної, ніж пасивної натури.

Не буду відповідати докорами на докори, а постараюся довести свою рацію ділом.

Світ іде не до гіршого, а до кращого.

Я не боюся гіркої правди.

Мої плечі витримають і не таку вагу.

Всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати.

Стараюся нічого зайвого не купувати.

Кажу по правді, тому що брехати сором.

Натура моя така, що кожний борг я мушу виплатити, інакше не буду в згоді з собою.

Літературна гордість у мене є!

Артистизм я люблю понад усе. Хай живе мистецтво! Я не люблю, коли мене щадять. Щирість ніколи не може засмутити до краю. Воно правда, що натуру тяжко одмінити, але можна, не одмінюючи, вдержувати, коли треба. За популярністю не ганяюся».

Українська письменниця, перекладач, культурний діяч, «донька Прометея». Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.

Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 — весна 1879), Луцьку, в селі Колодяжному, що під Ковелем.

У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім'ї, і це домашнє ім'я стало літературним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із І. Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці.

Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському.

Леся Українка та її брат Михайло (в сім'ї їх називали спільним ім'ям — Мишелося) вчилися у приватних учителів. Рано (у 4 роки) навчилася читати. У січні 1876 року О. П. Косач з дітьми Михайлом і Ларисою приїхали до Києва, щоб попрощатися з М. П. Драгомановим перед його вимушеною еміграцією.

У 6 років Леся почала вчитися вишивати.

Дитинство

У 1878 році батьки Лесі їдуть на всесвітню виставку в Париж, де зустрічалися з М. П. Драгомановим. У цей час доглядати дітей приїздить Олена Антонівна Косач, сестра Лесиного батька. Дружба з «тіткою Єлею» залишила помітний слід в житті і творчості поетеси.

7 листопада того ж року наказом міністерства внутрішніх справ П. А. Косача переведено на роботу до Луцька. «…Батька нашого переведено з обжитого місця, щоб покарати за його «українофільство» та за побачення, під час подорожі до Парижа на виставку 1878 року, з емігрантом, батьковим другом, а материним братом Михайлом Петровичем Драгомановим».

У березні 1879 заарештовано Олену Антонівну Косач, тітку Лесі, за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна. Дізнавшись про це, Леся в кінці 1879 або на початку 1880 року написала свою першу поезію - "Надія". Перший друкований вірш, під яким Лариса Петрівна поставила підпис «Леся Українка» - «Конвалія».

Літом 1880 р. Олександра Антонівна Косач-Шимановська, тітка Лесі, з двома синами переїздить до Луцька, мешкає в родині Косачів. Причиною переїзду став арешт і заслання до Сибіру її чоловіка Бориса Шимановського. «Тітка Саша» – перша Лесина вчителька музики. До неї Леся зберігала все життя почуття великої вдячності.