Маруся Чурай

Маруся Чурай (1625—1653) — напівлегендарна українська народна співачка і поетеса часів Хмельниччини що, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та інші. Також відома як Маруся Чураївна.

За переказами, Маруся Чурай народилася у 1625 (за іншими версіями — у 1628 або 1629) році у сім'ї козацького сотника Гордія. Після смерті батька, який у 1648 році був спалений як бунтівник у Варшаві на багатті, залишилася жити з матір'ю у Полтаві. В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку (за іншими версіями — Гриць Остапенко), сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутись. Дівчина чекала на нього 4 роки. Проте коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю, бо покохав іншу, Ганнусю з заможної полтавської сім'ї. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, що вона таємно взяла у місцевої бабусі-відьми, але яке ненароком випив Гриць. Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іскра, де зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними — в 1652 році у Полтаві вiд сухот невдовзі після амністії або стала монашкою якогось з українських монастирів).

Образ Марусі Чурай у творах українських письменників

1834 — «Чарівниця»: балада Левка Боровиковського.

1837 — «Чари»: п'єса Кирила Тополі.

1839 — «Маруся, малороссийская Сафо»: повість Олександра Шаховського.

1854 — «Розмай»: балада Степана Руданського.

1876 — «Ой не ходи, Грицю…»: оперета Володимира Александорова.

1882 — «Дай серцю волю, заведе в неволю»: п'єса Марка Кропивницького.

1887 — «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»: драма Михайла Старицького.

1887 — «Маруся Чурай, українська піснетворка»: драма Григорія Бораковського.

1896 — «Маруся Чураївна»: драма Володимира Самійленка.

1909 — «В неділю рано зілля копала»: повість Ольги Кобилянської.

1934 — «Маруся Шурай»: історична п'єса Івана Микитенка (переробка драми М. Старицького).

1967 — «Марина Чурай»: драматична поема Івана Хоменка.

1968 — «Дівчина з легенди»: драматична поема Любов Забашти.

1975 — «До тієї Чураївни (Парубоцька балада)»: поема Бориса Олійника (збірка поезій «Гора»).

1978 — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»: художній фільм Ростислава Синько, за мотивами твору Михайла Старицького.

1979 — «Маруся Чурай»: історичний роман у віршах Ліни Костенко.

1990 — «Засвіт встали козаченьки...»: історична повість Валентина Чемериса.

До її образу зверталися також Іван Сенченко («Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці»), Марія Вольвач (п'єса «Охайнулась, та пізно»), В. Черемша (повість «Маруся Чурай», 1969), Юзеф Богдан Залеський, Ольга Чюміна (Михайлова) та ін.

Віють вітри, віють буйні, Аж дерева гнуться, Ой як болить моє серце, А сльози не ллються. Трачу літа в лютім горі І кінця не бачу. Тільки тоді і полегша, Як нишком поплачу. Не поправлять сльози щастя, Серцю легше буде, Хто щасливим був часочок, По смерті не забуде... Єсть же люди, що і моїй Завидують долі, Чи щаслива та билинка, Що росте на полі?

Що на полі, що на пісках, Без роси, на сонці? Тяжко жити без милого І в своїй сторонці! Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бідна, тут горюю, Прийди подивися. Полетіла б я до тебе, Та крилець не маю, Щоб побачив, як без тебе З горя висихаю. До кого я пригорнуся, І хто приголубить, Коли тепер того нема, Який мене любить?

За світ встали козаченьки В похід з полуночі, Виплакала Марусенька, Свої ясні очі. Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися, Та за свого миленького Богу помолися! Стоїть місяць над горою, А сонця немає. Мати сина в доріженьку Слізно проводжає: «Іди, іди, мій синочку, Та не забаряйся, За чотири неділеньки Додому вертайся!»

«Ой рад би я, матусенько, Скоріше вернуться, Та щось мій кінь вороненький В воротях спіткнувся. Ой Бог знає, коли вернусь, В якую годину; Прийми ж мою Марусеньку Як рідну дитину!» «Ой рада б я Марусеньку За рідну прийняти, Та чи ж буде вона мене, Сину, шанувати?» «Ой не плачте, не журітесь, В тугу не вдавайтесь: Заграв кінь мій вороненький, Назад сподівайтесь!»