81. Ліри́чні жа́нри — це типи літературних творів, які притаманні ліриці.

Цей рід літератури охоплює безліч віршованих жанрів, наприклад: балада, гімн, сонет, ода, дума, елегія, романс, газель, пісня, вірш, баркарола тощо.

Усі жанри ліричної поезії розрізняються з великою часткою умовності, хоча в минулому критика рекомендувала поетам строго дотримувати їхні внутрішньовидові, жанрові ознаки. Більше поширення одержало членування лірики на жанри по тематичній ознаці — лірика пейзажна, філософська, любовна тощо.

Генезис і родові ознаки лірики

Лірика (від грец. λύρα — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) — один із трьох основних літературних родів, у якому навко­лишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів,. настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора.

О. Веселовський в «Історичній поетиці» виводить зароджен­ня ліричної поезії (як і епічної та драматичної) з первісного художнього синкретизму, а саме з первісних пісень-танків. Такі твори в давні часи співав цілий колектив якогось пле­мені, виконуючи певний магічний обряд. Пізніше один зі співаків став виділятися як провідний виконавець, який одноосібно розпочинає спів. Це був корифей, тобто заспівувач. Він поклав початок епічній поезії, що лежить у першооснові епосу.

Лірика також виникла з первісної пісні-танку. Вона походить з тих емоційних словесних вигуків хору, які були відгуком на заспів корифея. Ці відгуки поступово стали закінченими дво- або чотирирядковими віршами, які могли виконуватися окремо від обряду хором чи одним співаком. Це поклало початок лірики як окре­мого літературного роду.

Специфіка ліричної поезії полягає в тому, що людина присутня в ній не лише як автор, тобто об'єкт зображення, але і як її суб'єкт, що включений до естетичної системи твору як важливий елемент. В європейській естетиці цю думку вперше сформулював Гегель.

Лірика не зводиться лише до розмови від імені лірично­го «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічають­ся розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об'єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об'єкт, що він відразу ж стає зрозумілим чита­чеві. У вірші І. Муратова, наприклад, ліричним героєм є качка («Качиний монолог»).

У ліриці суб'єкт виявляє особливу активність, хоча він не завжди буває індивідуалізованим, як це ми бачимо в жанровій системі лірики минулого (ода — елегія — сатира).

Слово в ліриці є своєрідним концентратом поетично­сті. В епічній чи драматичній творчості фабула, розвиток характерів персонажів розгортають тему, розкривають сутність авторського задуму.

В ліриці авторська позиція, складний внутрішній світ передаються концентрованими образами, що дають можливість налагодити з читачем мит­тєві стосунки. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розу­міє прочитане і співпереживає йому.

Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм, хоча окремі дослідники (Д. Овсянико-Куликовський, М. Каган) розглядали його як центральний елемент родової характеристики.

Світова лірична поезія веде свій відлік з творчості вели­ких поетів античності (Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій). У літературах Сходу відзначалася лірика Ду Фу, Фірдоусі, Омара Хайама, Сааді, Гафіза. Багатством барв виділялася творчість поетів Західної Європи доби Відрод­ження (Петрарка, Шекспір), XVIII—XIX століть (Шіллер, Гете, Гайне, Байрон, Шеллі, Берне, Петефі, Міцкевич), Росії (Пушкін, Лєрмонтов, Тютчев).

Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди. Могутніми акордами зазвучав голос українського народу у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, 0. Олеся, В. Самійленка. В літературі XX століття зразки високохудожньої, новаторської лірики дали П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, А. Малишко, В. Симоненко, В. Стус,

1. Світличний. Поряд з видатними поетами-ліриками інших країн і народів (Ф. Гарсіа Лорка, Н. Хікмет, П. Неруда, В. Незвал, Г. Аполлінер, Р. Гамзатов, О.Мандельштам, О. Твардовський) українські митці відображають супереч­ливий і бентежний дух своєї доби, продовжують традиції геніальних попередників.

Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й пере­живання якої передано у творі. Цю особу не можна плу­тати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов'язані з його життєвим досві­дом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. Читач, який добре знає поезію, легко може відрізнити творчість Шевченка від творчості Франка, Хвильового від Плужника, Стуса від Павличка.

86. Дра́ма (грец. drama — дія) — п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Зміст [сховати]

1 Історія жанру драми

2 Драма в українській літературі

3 Українська драма 20 століття

4 Види

5 Література

6 Див. також

[ред.]Історія жанру драми

Її зародження можна помітити в драматургії античності («Іон» Евріпіда). Частина літературознавців вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у 18 столітті.

Першими теоретиками драми стали Дідро Дені, Л.-С. Мерсьє та Ґ.-Е. Лессінґ, які обґрунтували її специфіку та значення для розвитку літератури і театру. Вони ж і першими втілювали в життя теоретичні положення, давши світові так звану міщанську драму (Д. Дідро — «Позашлюбний син», «Батько родини»; Л.-С. Мерсьє — «Дезертир», «Незаможний»; Ґ.-Е. Лессінґ — «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті»).

В основі цих творів лежали сімейно-родові конфлікти. На рубежі 18-19 століття міщанська драма в західноєвропейській літературі зазнала серйозних змін. У ній переважає дидактичне начало, герої існують у тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи, простежується зародження нового жанру — мелодрами.

У літературі 19 ст. домінувала реалістична драма (О. Пушкін, М. Гоголь, Олександр Островський, Лев Толстой, Антон Чехов). Поряд з реалістичною драмою (Р. Роллан, Дж. Прістлі, Ш. О'Кейсі, Артур Міллер, В. Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими засадами екзистенціалізму (Жан-Поль Сартр, Жан Ануй), а також драма абсурду.

[ред.]Драма в українській літературі

В українській літературі драма з'являється на початку 19 ст. («Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Простак» В. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину 18 столетия» Т. М. (криптонім не розкрито), «Чари» Кирила Тополі, «Чорноморський побит» Якова Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського).

У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого — враховано досвід західноєвропейської драми кінця 18 ст. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській драмі, помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного плану порушувалися важливі суспільні проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного).

З 80-их років 19 ст. спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв драми, з'являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» Михайла Старицького, «Доки сонце зійде…» Марка Кропивницького, «Житейське море» Івана Карпенко-Карого, «Украдене щастя» Івана Франка, «Нахмарило» Бориса Грінченка).

[ред.]Українська драма 20 століття

На рубежі 19-20 століття переважає соціально-психологічна драма. Потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку 20 століття, виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами («Кассандра» Лесі Українки). Саме в творчості Лесі Українки чи не вперше в українській драматургії сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична драма, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені інтелігентні переживання.

Новим кроком у розвитку драми стала творчість Володимира Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»).

Найвидатнішим представником українського ренесансу у драмі став Микола Куліш («Зона», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Граса»). Активно розвивався цей жанр у повоєнні роки. Соціально-побутова та психологічна драма домінують у творчості Миколи Зарудного, Олекса Коломійця, Юрія Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнієнка.

[ред.]Види

Історична драма — п'єса, в якій розповідається про життя й діяльність державних діячів, полководців та інших історичних осіб. Взірцями таких драм є «Володимир» Феофана Прокоповича, «Йосип Патріарх» Лаврентія Горки, анонімна «Милість Божа».

89. Катарсис (від давногрецької κάθαρσις — підняття, очищення, оздоровлення) — поняття, що вживалося в античній філософії, медицині, естетиці й через свою поліфункціональність набуло чимало тлумачень.

Давньогрецький мислитель Арістотель зв'язав його з трагедією як літературним жанром. Трагедія викликає гнів, страх, співчуття, і цим змушує глядача відчувати духовне переживання, тим самим очищує душу людини, виховує його.

У сучасній філософії катарсис трактується як особлива, найвища форма трагізму, коли втілення конфлікту та емоція потрясіння, що його супроводжує, не пригнічують своєю безвихідністю, а «очищають» і «просвітлюють» глядача чи читача.

[ред.]Катарсис у театрі

Щодо мети трагедії(і не лише трагедії, а й комедії), традиційно вважається, що, як про це писав Арістотель, вона полягає в очищенні душі, – звичайно-ж, у найвищому сенсі слова. Проте вже Полібій вважав метою трагедії цікавість, розвагу і задоволення, Солон дорікав першому трагікові Феспісові за «брехню» і «удавання», Платон ставився до трагічного лицедійства як до несерйозної спокуси, а Главкон у Платона стверджував, що безглуздо зараховувати до мудреців і любомудрів «театралів» - любителів видовищ і любителів слухати (театр, за Арістотелем, - задоволення для слуху), оскільки їх анітрохи не тягне до такого роду бесід, де щось обговорюється, зате немов їх хто підрядив слухати усі хори, вони бігають на свята на честь Діоніса, не пропускаючи ні міських Діонісій, ні сільських. Невже ж усіх цих і інших, хто прагне впізнати щось подібне або навчитися якомусь нікчемному ремеслу, ми назвемо філософами? Що ж до знаменитого Арістотелевого «очищення пристрастей», якого досягає трагедія, воно служить зазвичай опорою для тих, хто приписує глядачеві ослаблені, естетизовані переживання екстазу. Однак, у сучасній науці, починаючи з Я.Бернайса та його «медичної» теорії (1857 р.), все більшого поширення набуває точка зору, згідно з якою катарсис трактується як релігійна й медична (ледве не гігієнічна) функція. Приміром, В’ячеслав Іванов тлумачив катарсис як музикотерапію, котра застосовувалася піфогорейцями у процесі лікування маній. Ольга Фрейденберг пише, що обряди очищення супроводжували містерії і драматичну обрядність як дублікат; таке очищення називалося «катарсис» або «катармос» і полягало у вбивстві жертовної тварини. На думку Н.Брагінської, традиційне розуміння терміну «катарсис» виникло внаслідок невірного перекладу. І далі сенс катарсису дослідниця пояснює у такий спосіб: слово катарсис дійсно використовується у «Поетиці», коли йдеться про технічний термін для ритуального очищення (ритуальний катарсис Ореста після убивства матері). Але катарсис відноситься до героя, а не до глядача. Ще гуманісти виходили з того, що в «Поетиці» йдеться про катарсис у тому ж сенсі, в якому це слово вживається у кн. VIII «Політики» Арістотеля, на сторінках якої він пише про катартичні мелодії, що використовуються у священних ритуальних піснеспівах. На збудливих і емоційних осіб вони дуже впливають, приносячи їм «свого роду зцілення й очищення (катарсис)» і «очищення і полегшення, сполучене із задоволенням». Ці катартичні мелодії в театральних виставах Арістотель призначає глядачам найнижчого роду – людям вульгарним, заради яких і доступного їм відпочинку й існує , за Арістотелем, видовищний і музичний бік театральних видовищ. Глядачам іншого роду – вільнонародженим і вихованим, катартичні і ентусіастичні мелодії не потрібні. Ще прозорішою стає думка у Платона, котрий пише про катарсис, розглядаючи фізичні вправи, лазні, а головне вживає термін у значенні «очищення думок», тобто «усунення думок», «очищення від думок».

98. Художнє мовлення, що є практичним втіленням художньої мови, має два основні різновиди: поезію (вірш) і прозу. Під поезією (з грецької – творчість) розуміють ритмічно організоване мовлення, постале на основі конкретно-історичної версифікаційної системи. Термін вірш (з латинської – повтор, поворот) має кілька значень, одне з них наступне: вірш – це ритмічно організована мова з метою посилення її виразності й емоційності (звідси його часте використання у ліриці). Амбівалентність (взаємозамінність) цих термінів проявляється ще й у тому, що віршовані твори певного поета, нації чи епохи називають поезією.

Віршована мова характеризується своєрідністю інтонації й особливим темпом, пов'язаним з великою кількістю пауз. У зв'язку з цим питома вага і змістове значення кожного слова в контексті вірша підсилюється. Крім того, віршована мова характеризується настановою на музичне звучання. До основних засобів організації вірша відносять: ритм, стопу, розмір, риму, строфу (розрізняють ще астрофічний та нерівнострофічний вірші) тощо.

Під ритмом (від грецького – такт, розміреність, узгодженість) розуміють закономірне чергування у часі подібних явищ, впорядкований рух. У прозі , де ритм менш помітний, чергуються словосполучення і речення (синтагми). Віршовий ритм більш виразний, бо має звукову природу.

Одиницю виміру та визначення віршового ритму називають стопою. Це – найкоротший відрізок певного віршового метра (розміру), сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом). Залежно від кількості складів в українській силабо-тоніці стопа найчастіше буває: 1) двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей), 2) трискладова (дактиль, амфібрахій, анапест, бакхій, молос) та 3) чотирискладова (пеон).

Рима (з грецької – мірність, сумірність, узгодженість) – суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул (зовнішня рима) або перебувати в середині віршового рядка (внутрішня рима). Римі відводиться чільна роль у ліричній композиції та строфотворенні, іншими її функціями є: естетична, ретардаційна, мнемотехнічна (допомагає запам'ятовувати), магічна, ритмоінтонаційна, жанрововизначальна тощо. Рими поділяються: 1) за місцем ритмічного акценту (наголосу) в суголосних словах на окситонні (чоловічі) та парокситонні (жіночі), дактилічні та гіпердактилічні; 2) за якістю співзвуч – на багаті та бідні; 3) за повнотою суголось – точні і приблизні; 4) за розташуванням у строфі – суміжні (парні), перехресні, кільцеві (охопні), тернарні, кватернарні. Ігор Качуровський виділяє ще такі різновиди рим: відкриті і закриті; нерівноскладові та різнонаголошені; омонімічні, тавтологічні і повторні. У білому вірші рими відсутні.

Строфою (від грецького – поворот, зміна, коло) називають фонічно викінчену віршову сполуку, яка повторюється у поетичному творі, об'єднану здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римового ряду, відносна змістова завершеність тощо).

У силабо-тонічній системі розрізняють такі види строф, зумовлені структурою вірша: одновірш (моностих), двовірш (дистих), тривірш (терцет), чотиривірш (катрен), п'ятивірш (квінта), шестивірш (секстина), восьмивірш (октава), дев'ятивірш (нона), десятивірш (децима) та ін. Це прості строфи. Строфи, формальні ознаки яких закріплено, перетворилися у літературний канон. Їх називають канонізованими (за І. Качуровським) або „твердими" строфічними формами. До таких належать: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї, ріторнель, балада, танка, хокку (гай-ку), шлока, бейт та ін.

Поезії, що їх не можна поділити на строфи, називають астрофічними.

Незважаючи на подібність між прозовим (від латинського – пряма мова) (невіршовим) мовленням та розмовною мовою, ці поняття не є ідентичними (тотожними). Дехто і дотепер вважає, що у повсякденному житті він користується „прозою" (як відомий герой Грибоєдова). Прозові твори мають свою складну і внутрішньо закономірну структуру, яка принципово відрізняється і від віршового ритму, і від загальновживаної мови, вимагаючи від автора не меншої майстерності, ніж вірш.

Ліричні, епічні та драматичні твори можуть бути написані як віршовано мовою (поезією), так і прозою. Наприклад, епічний (чи ліро-епічний) роман у віршах Ліни Костенко „Маруся Чурай". Хоча, переважно, епічні твори тяжіють до прозового вираження, а ліричні чи ліро-епічні – до віршованого. Звідси і плутанина, коли епічні твори називають прозовими, а ліричні – поетичними.

Окремо слід уточнити етимологічно споріднені терміни „верлібр" та „вільний вірш". Верлібр (з французької – вільний вірш) – різновид вірша, ритмічна єдність якого ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків і на їх інтонаційній подібності. Верлібр не поділяється на стопи, рядки його мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташованих, він не має рим і, як правило, не поділяється на строфи. Джерела верлібру віднаходять у фольклорі, основоположником його вважається американський поет Уолт Уїтмен. В українській літературі верлібр використовували М. Вороний, О. Олесь, М. Семенко, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська, Р. Кудлик, В. Голобородько та ін. Верлібр став основним різновидом поетичного мовлення у постмодерній поезії.

Натомість вільний вірш (його ще називають вольним віршем) – це вірш, який, на відміну від канонічних нормативів силабо-тоніки, має довільну кількість стоп при збереженні традиційного римування та закономірного розподілу наголосів. Спочатку вільний вірш з'явився у байках, що використовували невимушену бесіду, живі інтонації, а значить – різну довжину фраз, рядків (див. байки Л. Глібова). Згодом вільний вірш поширився на інші віршовані твори.

100. Рима. Види рим. Способи римування.

Рима - це співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки.

Закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу, називаєтья клаузулою (лат. clausula — кінцівка, замикання). Таким чином, співзвучні клаузули утворюють риму. При цьому слід мати на увазі, що рима — явище звукове, а не графічне: в ній збігаються звуки, а не букви.

Функції рими:

1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, бо слова, включені в риму, самим своїм місцем у рядку привертають до себе особливу увагу читача;

2) створює багатий звуковий повтор, який посилює музикальність віршованої мови;

3) є важливим елементом ритму у віршах, оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового рядка, що є одиницею ритму;

4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим віршові рядки об’єднуються у строфи.

Рими класифікуються:

1. За місцем ритмічного акцену (наголосу) в суголосних сло1вах на:

— окситонні (чоловічі);

— парокситонні (жіночі);

— дидактичні;

— гіпердактилічні.

Походження термінів «чоловіча» і «жіноча» рима пов’язане з французькими прикметникам, що в чоловічому роді мають наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на передостанній склад (vive — жива), бо «е» на кінці глухе.

Окситонною (чоловічою) називається така рима, в якій наголос на останньому складі (чужинн — менн); ця рима має сильне звучання. З особливою силою і експресією звучать чоловічі рими у Бажана:

Козак на північ прудко мчить,

Козак не хоче відпочить.

Копито сніг примерзлий б’є,

Луною дзенькіт оддає.

Безлюддя й пустка навкруги.

Кошлаті гачарі. Сніги.

(М. Бажан. «Гонець»).

Цей чотиристопний ямб з чоловічими римами звучить і уривчасто падає, як удар меча, що вражає свою жертву. Пружність, енерґія і звучне одноманітне падіння його надзвичайно гармонує з зосередженим почуттям, незламною силою могутньої натури й трагічним становищем героя твору.

Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос на передостанньом складі (бэду — забэде). Жіноча рима надає закінченню рядків м’якого звучання. Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть завдяки цьому набувати певної співучості.

Наприклад:

Тихий сон на горах хЩдить,

За рученьку щастя вЩдить.

І шумлять ліси вже тъхше,

Сон мені квітки колъше.

Спіть, мої дзвіночки съні,

Дикі рожі в полонъні!

(О. Маковей. «Сон»).

Дактилічною називається така рима, в якій наголос падає на третій від кінця склад (внченьки — ннченьки). Дактилічна рима надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій мірі відчувається співучість вірша. Наприклад:

Гори багрянцем кривавим спалбхнули,

З промінням сонця західним прощбючись,

Так моє серце жалем загорнлося,

З милим, коханим моїм розлучбючись.

(Леся Українка. «Східна мелодія»).

Гіпердактилічною називається така рима, в якій наголос падає на четвертий або п’ятий від кінця склад (кншечкою — усмншечкою). До цієї рими вдаються тільки тоді, коли треба надати віршеві особливої повільності. Наприклад:

Як була я молодою преподЩбницею

Повісила фартушину над вікЩнницею.

(Т. Шевченко. «Гайдамаки).

Цікавий приклад гіпердактилічної рими з вірша Дм. Білоуса «Лука лукавий»:

Він мурличе, бува,

Ходить кншечкою.

Кусь — і зубки схова

За усмншечкою.

б) Залежно від числа складів, що повністю збігаються, розрізняють рими:

багаті — збігаються звуки не тільки клаузули, а такожі ті, що перед нею (садівнЬцтво — будівнъцтво, корЩна — ворЩна, кільцй — сільцй, красб — росб, веслЩ — понеслЩ). Збільшення кількості повторюваних звуків посилює співзвуччя;

бідною називається чоловіча рима з відкритим складом, у якій збігаються лише кінцеві голосні:

сівбб — боротьбб, крупб — совб, менй — тебй — себй,

люблю — молю — мою;

в) залежно від кількості слів, що римуються, розрізняють рими:

прості — це такі рими, які складаються з двох слів:

грЩші — хорЩші, рэки — крэки;

складні — це такі рими, які виникають із взаємодії двох-трьох слів:

сонце — сон це; колисці — колись ці;

колихати — коло хати; на камені — важка мені;

омонімічні — це такі рими, в яких римуються омоніми:

«діти, діти, де ж вас діти?» — народний каламбур;

г) залежно від місця у рядку рими бувають:

прикінцеві — римуються останні слова рядка:

«Густа, медова теплотб — високі налива житб»

(М. Рильський);

внутрішні — римуються будь-які слова в рядку:

«Все йде, все минає, і краю немає...»

(Т. Шевченко);

д) залежно від того, які частини мови римуються, розрізняються рими граматичні (одногрупні) — римуються слова, що належать до однієї частини мови, які діляться на підвиди:

— іменникові (хбти — палбти, грач — помагбч);

— прикметникові (чЩрний — мотЩрний, багбтий — пихбтий);

— дієслівні (пъше — колъше, почувбти — ночувбти).

Граматичні (одногрупні) рими вважаються іноді одноманітними і малоефектними. Більшу силу, загостреність, багатше звучання мають неграматичні рими, що утворюються співзвучністю слів, які належали до різних частин мови (годувбти — гордувбтий, крщчі — ревэчий, пэть — ідэть).

Наприклад:

Ніч холодною рукою, там, за даллю голубЩю,

розгорнула наді мною зір невидані світъ,

і дорогою ясною кличе, манить за собЩю,

щоб нервовою ходою міг за нею я пітъ...

(В. Сосюра. «Ніч»).

Тут різногрупна (неграматична) рима. Заримовано: голубЩю (прикметник) із собЩю (займенник), а світъ (іменник у множині) з пітъ (дієслово). Головна перевага цієї рими в тому, що вона досить свіжа й змістовна.

Часто вживані рими, що втрачають естетичне значення через свою шаблонність (кров — любов) називаються банальними. Протилежні їм рими є вишуканими. Поети завжди прагнуть до нових рим, але ці пошуки не повинні перетворюватися в самоціль: вони тільки тоді виправдані, коли сприяють увиразненню зображуваного в творі, посилюють мелодійність віршованої мови.