42. Пафос

Пафосом (грец. πάθοζ — пристрасть, почуття) нази­вається тип емоційного світовідчуття, що окреслюється у творі й мотивує ідейну визначеність авторського ставлення до зображуваного, а також впливає на свідомість читача, спонукаючи його до співпереживання авторові твору або його героям. Пафос — це те, що, як влучно зауважує Є. Аксьонова, можна назвати «душею твору». Це той на­стрій, яким пронизаний голос оповідача і який «незримо» супроводжує розгортання подій у творі, подібно до того, як розгортання подій у кінофільмі «незримо», тобто майже не відчутно для свідомості глядача, котрий слідкує передусім за подіями, супроводжується мелодією, яка емоційно піді-грає об'єктивованому змістові того, про що йдеться, створю­ючи в глядача відповідний настрій.

Поняттям пафосу стосовно особливостей словесного ви­раження користувалися ще в античності. Термін був взятий з теорії античного красномовства, де він позначав ту під­несену пристрасть, якою мали бути пройняті промови оратора, що сподівався на успіх у слухача. Пізніше терміном «пафос» стали позначати емоційну основу суб'єктивного змісту художніх творів, авторське переживання, покладене в основу його ідейного ставлення до зображуваного у творі. Пафос, який Ф. Шіллер дуже вдало визначить як «панівний лад почуттів» у творі, а Г. Ге Гель назве «справжнім осеред­дям, справжньою цариною мистецтва», — це визначальна умова художності твору, здатності його естетично впливати на свідомість читача. Пафос, за визначенням багатьох мит­ців, це й абсолютна першооснова художньої творчості, твор­чого процесу. «Як з'являється в мене бажання писати? — пригадував І. Бунін. — Частіш за все зовсім раптово. Це прагнення писати з'являється в мене завжди з почуття якогось хвилювання, радості або смутку, найчастіше воно пов'язане з якоюсь картиною, що розгорнулася переді мною, з якимсь окремим людським образом, з людським почут­тям...». Водночас, зосередженість на авторському пафосі, готовність пройнятися його змістом, настроїти себе на хвилю заданої у творі емоційності, — це й основна умова, за якої читач може сприйняти твір саме як мистецьке явище, а не як сухий перелік фактичних повідомлень. Ґете, наприклад, у цьому зв'язку зауважував, що, «сприймаючи художній твір, ми по можливості повинні пройнятися його настроєм, щоб повніше ним насолоджуватися».

Залежно від типу емоційної визначеності виокремлюють різні види пафосу: трагічний, драматичний, героїчний, сенти­ментальний, романтичний, ліричний, сатиричний, гумори­стичний. Класичним зразком виразу героїчного пафосу мо­жуть бути «Іліада» Гомера, козацькі думи, трагічним пафосом пронизані драматичні твори В. Шекспіра «Гамлет», «Король Лір», сентиментальним — твори «Маруся», «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ'яненка і т. д. Визначеність емо­ційного настрою, що лежить в основі того чи іншого типу пафосу, у свою чергу, дає визначеність напряму ідейної оцінки, тому інтелектуально-оціночному ставленню пись­менника до зображуваного, що є ідеєю твору.

43. Композиція художнього твору. Кожен літературний твір певним чином побудований. Скомпонований з окремих складових, має свою репрезентативну форму. Композиція – побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою змісту. Композиція складається з двох основних груп елементів: текстуальних та над текстуальних(заголовок, епіграф, пролог, епілог, передмова, післямова, дедикація (присвята) тощо) Група текстуальних елементів, у свою чергу, ділиться на дві підгрупи: сюжетних та позасюжетних елементів. Позасюжетні елементи, на відміну від сюжетних, котрі утворюють подієвий каркас епічного чи драматичного твору, уповільнюють розвиток дії, це – ліричні або авторські відступами, літературно-філософські, публіцистичні роздуми, історичні сцени, екскурси в минуле, статичні описи (розгорнутий пейзаж, інтер'єр, екстер'єр, портрет, авторські характеристики), різномані передісторії та міжісторії, спогади героїв, вставні епізоди (новели, сни, листи тощо), повтори однорідних епізодів з поступовим підсиленням. К. залежить від теми, художнього задуму письменника. Композиція виражає взаємодію персонажів, сцен, епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер'єр, монолог, діалог, полілог, репліка, ремарка) і кутів зору суб'єктів художнього твору (автора, розповідача, оповідача, персонажів). Сюжет — форма розкриття змісту твору через конфлікт, взаємовідносини персонажів. Під сюжетом ще розуміють спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій, рух характерів у неповторному художньому світі, у художньому часі і просторі. Окремим вираженням сюжету, його схемою є фабула (з латинської – байка, розповідь, переказ). Іноді не розрізняють цих термінів: сюжет і фабулу. Якщо сюжет – це авторське розташування зображуваних подій, то фабула – їх хронологічна, природна послідовність.

50. Нова́торство — вияв ініціативи, творення нового у науці, мистецтві, виробництві, управлінні тощо.

Психологія вивчає новаторство як специфічний вид діяльності, в ході якого досягається вихід за межі існуючого, творення нових зразків матеріальної і духовної культури. Виникнення замислу, суперечливий процес творення нового, апробація його, впровадження і масовизація, психічні феномени, які діють при цьому, — усе це є об'єктом вивчення психології творчої діяльності.

52. Фоніка — звукова організація поетичного мовлення; віршові засоби, які надають ліричному творові милозвучності, посилюють його емоційність та виразність. Будучи розділом фонетики, водночас фіксує відхилення від фонетичних мовних нормативів, які мають естетичну вартість.

У широкому значенні фоніка — галузь літературознавства (віршознавства), яка висвітлює естетичну функцію звуків у художньому творі як певної звукової цілості, аналізує та відповідно класифікує їх. Насамперед об'єктом аналізу стає добір певних фонем, їх фреквентність та послідовність.

У вужчому — фонічні властивості творів стильової течії, напрям у творчості окремого автора (наприклад фоніка Шевченка, фоніка футуристів, українська фоніка).

Зміст [сховати]

1 Головні теми та поняття фоніки

2 Фоніка мови

2.1 Кількість фонем

2.2 Тривалість вимови

2.3 Склад

2.4 Прозорість мови

3 Евфонія і какофонія

4 Література

[ред.]Головні теми та поняття фоніки

Евфонія та какофонія;

Мова як база фоніки (Склад та його структура. Питання прозорості та непрозорості мови);

Вчення про риму (Метрична структура рими. Естетична вартість рими. Рима гомонімічна, тавтологічна і повторна. Основні функції рими);

Штабрайм або германська алітерація;

Асонанс і дисонанс (або консонанс);

Звукова інструментація (Ономатопеї. Римовий коефіцієнт та коефіцієнт звукової організації. Символіка й містика звуків).

[ред.]Фоніка мови

Не існує двох мов, котрі б мали однакове звучання. З точки зору фонетики, кожна мова має свої власні особливості щодо:

кількости фонем,

їхньої фреквентності,

їхньої скупченості та комбінацій (тут особливу вагу для мистецтва слова мають фактори співвідношення голосних та приголосних, а також глухих та дзвінких приголосних),

тривалість в часі певної фонеми під час вимови.

[ред.]Кількість фонем

Кількість фонем — одна з головних передумов фонічного багатства певної мови. Відомо, що «королева мов» — санскрит має 48 фонем (рахуючи чисто теоретичні довгі силаботворчі сонорні), а мова австралійського племені аранта налічує лише 30 фонем.

Українська мова має близько 40 фонем — рахуючи палатальні приголосні та іллітерати, але не рахуючи приголосних здвоєних. В царині консонантизму відносно багата, в царині вокалізму — бідна (якщо порівняти з такими мовами, як французька, німецька чи старослов'янська). Супроти російської мови українська значно дзвінкіша, позаяк у російській мові дзвінкі приголосні вкінці складу оглушуються.

[ред.]Тривалість вимови

За підрахунками Ґраммона у французькій мові на вимову однієї фонеми припадає 0,06 секунди.

За підрахунком І. Качуровського, на вимову однієї фонеми в українській літературній мові на припадає 0,095 — 0,1 секунди. Дещо відрізняється тривалість у різних діалектах. Зокрема, у полтавському діалекті («тверда балачка») на вимову однієї фонеми необхідно щонайменше 0,12 секунди.

У російські мові на вимову однієї фонеми потрібно 0,08 секунди.

[ред.]Склад

Вивчаючи склад, фоніка на відміну від фонетики, аналізує ті елементи в його структурі, які мають більше значення для літератури. Склад, його характер та співвідношення з іншими складами це явища вирішальні для формування метрики, конкретно — систем версифікації. Вплив складу на риму переважно не безпосередній, а посередній. Так, у мовах з аспіраторним наголосом (і відповідно, із поділом складів на наголошені та ненаголошені від місця наголошеного складу в слові залежить метрична структура рими.

Основними особливостями української мови щодо складової системи є відсутність дифтонгів (дифтонг уо — куонь, вуол — зустрічається лише в діалектах). І. Качуровський також наголошує на тому, що слова типу пішов, вовк, завдяки російському впливу, щодалі втрачають нескладове у яке поступово перетворюється на звичайне в, тобто в минулому у цих позиціях були дифтонги оу замість буквосполучення ов. Ще одна особливість — відсутність складотворчих приголосних, за дуже незначними винятками (насальні іллітерати, що передаються літерами як гм, угу; дз в однозначній ономатопеї; тсс — вимога мовчати, тпрр — наказ коневі зупинитися, — де є губний складовий р; та ще два випадки із цією фонемою в словах дитячої мови тпрутє, тпру-тпру). Отже, склад в українській мові має в собі одну голосну і одну, дві або більше приголосних, які можуть бути розташовані перед голосною, після неї та обабіч.

У складі приголосна перед голосною називеться опорною, після — замикаючою. Напр. у слові «туман» — перший склад — відкритий, опорна приголосна — т, другий закритий, опорна приголосна м, замикаюча — н. Крім закритих та відкритих, в граматиці вирізняють ще склади пом'якшені, розуміючи під цим поняттям такі склади, де замикаюча приголосна ледве відчутна. Таким чином, для кожної мови пом'якшені склади матимуть інший характер. Для англійської — це кінцевий склад слова, що закінчується на р (r), для німецької, очевидно, якщо брати до уваги нелітературну вимову — також кінцеве р. У іспанській розмовній мові на кінці слова с редукуються. У російській мові, на відміну від української, вважається пом'якшеним склад, що закінчується на й.

[ред.]Прозорість мови

Відповідно до співвідношення голосних та приголосних звуків у конкретному лексичному матеріалі відрізняють мови прозорі, мови середньої прозорості та мови непрозорі.

Прозорі мови — де кількість голосних дорівнює кількості приголосних або її перевищує. До найпрозоріших мов належить японська та деякі мови тихоокеанських народів, де на певну кількість слів припадає більше голосних, ніж приголосних. У мовах середньої прозорості кількість приголосних не набагато переважає відповідну кількість голосних. В мовах непрозорих приголосних може бути вдвічі або й утричі більше, ніж голосних.

Прозорість мови не стільки залежить від наявності певних фонем, а більше від їхньої фреквентності, у їхньому співвідношенні, яке пізнається з усної чи писемної мови.

Борис Якубський, зупиняючись на питанні співвідношення голосних і приголосних («шелестівок») в українській мові, доходить такого висновку:

« Найлегше, музично, евфонічно звучатимуть для нас ті слова, де кількість шелестівок і голосівок однакова, й вони правильно чергуються, напр. 'полетіла', 'гомоніли', 'нерухомо', 'заборона' (відношення 1:1). Ми повинні надзвичайно пишатися тим, що в нашій українській мові силу слів збудовано власне на принципі відношення шелестівок до голосівок 1:1; цим з'явищем наша мова рівняється до італійської мови, славетної своєю милозвучністю... »

Далі автор «Науки віршування» наводить кілька віршів з «Кобзаря», де співвідношення голосних і приголосних 1:1, що має підтвердити його вищецитовану думку.

Мені невесело було…

Коли по нашому не буде…

І покидаємо діла…

На чужині, на самоті…

Мережаю, вишиваю,

-У неділю погуляю…

І що хороше, дороге…

Мережані та кучеряві…

Пишалася синами мати…

Прозорість мови впливаю на її милозвучність. За свідоцтвом Ґумільова, янголи «на далекій зірці Венері» розмовляють мовою, що складається із самих лише голосівок.

Старослов'янська мова, з її законом відкритих складів, належала до мов із найвищим коефіцієнтом прозорості.

За підрахунками І. Качуровського, назагал, в українській мові на кожні сто голосних має бути приблизно 130 — 140 приголосних. Якщо ж їх більше, то виникає або епентеза голосної з берега та зі сходу) або дієреза приголосної (честь — чесний).

Проте у різних діалектах української мови можна спостерігати інші коефіцієнти прозорості. Наприклад, галицьке слово «сімдесятьп'ятьрічний», де 12 приголосних і лише 6 голосних, відповідає не українській нормі, а німецькій, натомість придніпрянське «семидесятип'ятирічний» має нормальний український коефіцієнт 0,75.

Прозорість мови побічно відбивається на характері рими. Наголос може стояти на кінці слова, на його початку, або на котромусь із середніх складів, — конкретно: на передостанньому складі, на третьому з кінця тощо. Відповідно до того у мові формуються рими окситонні, парокситонні, пропарокситонні — усі три категорії, або лише дві, або, врешті, лише котрась одна, якщо наголос постійний. А коли наголос падає в слові на перший склад і це явище має в певній мові закономірний характер, тоді кінцева рима взагалі не виникає: замість неї в поезії набирає значення співзвучність початкових наголошених складів — як це було в древніх германців.

Так само залежить характер рими від того, чи має мова склади закриті й відкриті, чи самі лише відкриті. Так італійська поезія, від поетів Нового Солодкого стилю, аж до романтиків, які зламали це правило, користалася виключно відкритими парокситонними римами, а окситонні слова із закритим останнім складом траплялися в поетів лише в середині вірша.

[ред.]Евфонія і какофонія

Евфонія (грецьк. euphone — милозвучність) — вияв фоніки, який означає гармонійну сув'язь позитивно-естетичних явищ художнього, передовсім поетичного, твору. Е. надзвичайно органічна для української лірики, оскільки спирається на визначальну інтонаційну основу української мови — вокалізм, зумовлюючи тяжіння версифікаційних пошуків до музичності (М.Вороний, О.Олесь, П.Тичина, В.Сосюра та ін.), виконує особливу стилістичну функцію у розмаїтті симетричного звукового ладу поетичного мовлення, забезпечує міру кількості, частоти, комбінування та тривання фонем. Це стосується їхньої якості (інструментування), місця розташування у тексті (епіфора, анафора, кільце, рима тощо). Яскравим прикладом Е. може бути, зокрема, поезія М.Вінграновського, в якій благозвуччя постає стильовим принципом:

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї.

Какофонія (від грецьк. kakos — поганий та phone — звук, мова) — безладне, хаотичне нагромадження звуків, різновид дисонансу, доведений до абсурду. Використовувалася авангардистами, зокрема футуристами.

53. Інтонація (від лат. intono — голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення.

Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтона́ція, одиницею якої часто називають інтонаційну конструкцію. Інтонацію вивчає інтонологія.

Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції:

Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення).

Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться.

Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення.

Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.

Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення.

На думку Н. Плющ, О.Бас-Кононенко, З.Дудник (Плющ Н. та ін. СУЛМ. Фонетика, 2002), комунікативна функція інтонації є провідною. За метою висловлювання в українські мові розрізняються такі комунікативні типи висловлювань, як розповідь, питання, спонукання.

Інтонаційна конструкція розповідного висловлювання має висхідно-спадний а бо спадний рух основного тону, що означає завершеність думки. Разом зі спадом тону спадає і сила і темп вимови.

Інтонаційна конструкція питального речення зазвичай характеризується висхідним, висхідно-спадним і спадним тоном. Темп вимови питання як правило вищий за відповідь на нього в розповідній інтонації. Для запитання відчутними є особливості зміни ЧОТ на початку і в кінці вислову, швидкість спаду ЧОТ та інтенсивності. Побудова інтонаційної моделі питального типу речення ускладнюється різними видами питання: питання про нову інформацію, питання-перепит, альтернативне питання, риторичне питання.

Інтонаційний контур спонукального речення визначається висхідно-спадним, рідше — спадним характером руху ЧОТ. Такий тип речення теж неоднозначний — може бути наказ, вимога, пропозиція, прохання, порада тощо.

На́голос або акце́нт — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Його також можна визначити як якісну характеристику (коли якість голосного є засобом вираження наголошення) і, також, як кількісну характеристику (відносно збільшена тривалість наголошеного голосного).

Зміст [сховати]

1 Загальні відомості

2 Функції наголосу

3 Позначення наголосу в Unicode

4 Див. також

5 Джерела та література

[ред.]Загальні відомості

Варто пам'ятати, що про наголошені склади часто говорять як про найбільш виділені в слові. Однак Г. В. Торсуєв вважає, що поняття "наголошений" та "виділений" не можуть вживатися як синоніми [6: 53-57]. Ефект виділення досягається за допомогою деяких фонетичних характеристик звуків. Загальновідомо, що звуки мови мають різний ступінь сонорності. Сонорність являє собою внутрішню характеристику голосних, яка напряму пов’язана не з акцентною структурою слова, а з іншими артикуляційними характеристиками; і разом з ними робить свій внесок у створення ефекту виділення. Таким чином, термін "виділення в потоці мовлення" має ширше значення ніж "наголос". Це досягається за допомогою компонентів словесного наголосу, таких як голосність, довгота, якість голосного. У дискурсі ефект виділення може підсилитися завдяки мелодії, яка в свою чергу є компонентом інтонації.

Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють:

силовий (динамічний, експіраторний) наголос

музичний (тоновий, мелодичний) наголос

кількісний (квантитативний) наголос

Зазвичай прийнято вважати, що український наголос, як і наголос фактично в усіх слов'янських і більшості індоєвропейських мов, є силовий, заснований на силі видиху, м'язової напруги. Про це говорить і М.Наконечний у «Курсі СУЛМ. Фонетика» за ред. Білодіда (1969). При цьому зазначаючи, що український наголос, бувши в своїй основі силовим, має ознаки часокількісного і тонічного.

Однак Н.Тоцька, характеризуючи склад, говорить, що він найбільше визначається тривалістю, проте значною мірою і силою, і мелодикою.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:

словесний (тактовий) наголос.

вільний (нефіксований) наголос (на будь-якому складі в межах слова)

рухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)

нерухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)

постійний (фіксований) наголос (на певному складі в межах слова)

синтагматичний наголос

фразовий наголос

В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах. За словами М. Наконечного, це пов'язано з відносною слабкістю основного наголосу.

Залежно від семантики розрізняють:

логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні.

емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.

[ред.]Функції наголосу

Видільна — наголос виділяє склад в межах слова, синтагми, фрази.

Конститутивна — наголос організовує послідовність складів, об'єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова.

Смисло- і форморозрізнювальна — функція властива вільному наголосові і полягає в розрізненні значення слова:

за́пал-запа́л, ша́баш-шаба́ш, веро́ніка-Вероні́ка, ви́рок-виро́к, на́голос-наго́лос.

Мело́дика ре́чи (др.-греч. melōdikós — мелодический, песенный) — в языкознании: основной компонент интонации. С акустической точки зрения, мелодика речи — изменения во времени частоты основного тона[1], измеряемой в герцах (Гц) или музыкальных интервалах[2]. Различается мелодика слога, слова, фразы[2].

Мелодика каждого языка представлена рядом застывших структур с их фонетическими вариантами[2].

55. Морфема — найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем.

Вивченням морфем займається наука морфеміка.

58. Троп») — слово, вживане в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його «внутрішньої форми» (Олександр Потебня).

Найпростіший приклад тропа — порівняння.

Метафора - це перенесення назви з одних предметів, явищ, дій, ознак на інші на основі подібності між ними. На­приклад: вушко чашки, голівка часнику, ріка спогадів, во­гонь почуттів, час біжить, сонце усміхається, ліс спить. Різновидом метафори є метафоричний епітет - художнє означення, яке образно характеризує якийсь предмет чи явище. Наприклад: блискуча відповідь, колючий погляд, золоті руки, солодкі мрії.

За стилістичним забарвленням серед метафор розріз­няють:

стерті метафори, які втратили свою образність: ніжка стола, ручка дверей, вушко голки, чутки ходять, день про­йшов;

образні загальномовні метафори: час біжить, дні ле­тять, гроші тануть, холодний прийом, тепла атмосфера;

образні індивідуально-авторські метафори: Кипить у нас в артеріях сучасність (Ліна Костенко); Поезія згу­била камертон (Ліна Костенко).

Метонімія - це перенесення найменування з одного предмета чи явища на інший предмет або явище на основі суміжного зв’язку між ними (але не подібності). Напри­клад: Київ спить (тобто жителі Києва сплять), чайник ки­пить (тобто вода в чайнику кипить), випити чарку (тобто чарку алкоголю), читати Коцюбинського (тобто твори Ко­цюбинського), слухати Веделя (тобто музику Веделя).

Різновидом метонімії є синекдоха, що характеризуєть­ся кількісною заміною понять: перенесенням назви з ча­стини на ціле і навпаки, з загального на одиничне чи на­впаки, з родового поняття на видове і навпаки. Наприклад: чорна борода засміялася (тобто людина з чорною бородою засміялася), пофарбувати вікна (тобто рами вікон), абі­турієнт повинен володіти державною мовою (маються на увазі всі абітурієнти), берегти копійку (тобто гроші).