74. Харків і Полтава як центри театрального життя України початку 19 ст.

Незважаючи на всі утиски самодержавства, український театр у першій половині XIX століття продовжував розвиватися. Центром театрального руху стали Харків та Полтава, де започатковувався національний український професійний театр.

В історії українського театрального руху значне місце посів Полтавський театр, який очолювали Іван Котляревський та Михайло Щепкін. У репертуарі цього театру переважали п'єси І. Котляревського, які в багатьох містах, куди театр виїжджав на гастролі, мали великий успіх. Проте у 1821 році важке матеріальне становище призвело до закриття Полтавського театру.

У багатьох містах діяли аматорські театри, котрі ставили перш за все українські п'єси і мали почасти досить високий професійний рівень.

Аматорський театр розвивався у несприятливих умовах переслідування українського слова і культури. Емський указ заборонив вистави на «малоросійському наріччі», не дозволялося видавати українською мовою навіть тексти до музичних творів. Але театр здобував усе більшу популярність, на його захист виступали не тільки актори, письменники, підприємці, а й значна частина чиновників, серед них київський, волинський та подільський генерал-губернатор. Під їхнім захистом уряд у 1881 році змушений був передати питання про дозвіл на постановку українських вистав у південних губерніях на розсуд місцевих губернаторів, що дало змогу дещо розширити можливості для розвитку театрального руху. Всупереч перешкодам, які чинило російське самодержавство і Австро-Угорська імперія, друга половина XIX століття стала періодом помітного прогресу української культури.

1881 рік — це рік утворення першої професійної української трупи, яка почала працювати з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді. Також вона виступала в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Новочеркаську, Ростові-на-Дону, створюючи реалістичні образи на сцені та пропагуючи духовні надбання українського народу. Пізніше директором театру став Михайло Старицький, а Кропивницький залишився режисером і актором. Крім нього, до трупи входило чимало талановитих акторів — Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті та інші. Вони створили ряд прекрасних сценічних образів за п'єсами Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Кропивницького, М. Старицького й І. Карпєнка-Карого.

Театральне мистецтво розвивалося також і в Галичині, де перший український професійний театр відкрився у Львові у 1864 році. У 1875 р. на посаду режисера театру прийшов Кропивницький. На сцені ставили п'єси І. Карпєнка-Карого «Безталанна», «Мартин Боруля»; І. Франка «Украдене щастя», «Учитель» та інші.

75.Школа м. Бойчука в історії українського живопису

Якщо єпропейський авангард значною мірою засновувався на атавістичних обрядово-міфологічних засадах, на їх згущенні, посиленні, то український авангард, крім цього, ще ба­гато взяв від тієї народної творчості, того фольклору, які по­бутували під час його виникнення, а саме — від народної ікони, народної картини, писанки, настінних розписів, «базарних» виробів наївно-кітчевого характеру. Україна майже зовсім не знала декадансу, особливо його пізніх рафінованих проявів, її авангард, вельми стійкий і продуктивний, був свіжим струменем у європейському мистецтві та досить дов­гий час впливав на його розвиток. Також характерно, що всі або майже всі українські художники-авангардисти не тільки займалися образотворчим мистецтвом, а й були мислителями-інтелектуалами, знавцями фольклору, міфології, проникали в таємницю архетипів та обрядових витоків мистецтва, були ав­торами прозових творів, есе, наукових трактатів. Майже кож­ний український авангардист мав свою «формулу світу» та те­орію щодо взаємовідносин культури і природи, життя і мистецтва. Це насамперед стосується О. Архипенка, О. Богомазо-ва, М. Бойчука, В. Пальмова, К. Малевича, К. Редька, Д. Бур-люка, О. Екстер, А. Петрицького.

“Школа Бойчука” – не заклад, а широка система мистецьких поглядів, ідейних принципів й методики роботи. Вона існувала скрізь, де був Бойчук – в Парижі, у Львові, Києві, Одесі, Харкові.

Ще у 1908 р. в паризькій майстерні Бойчука збиралися і працювали разом художники Микола Касперович, Софія Сегно, Софія Нелепинська (потім дружина), Софія Бодуен де Куртене. А вже в травні 1910 р. на виставці в “Салоні незалежних”, де експонувалися твори понад 2 тисяч живописців в 43 залах, з’явилися 18 колективних робіт “Школи Бойчука” під загальною назвою “Відродження візантійського мистецтва”. Її тип і почали називати “Неовізантисти” (тобто нові візантисти). У цих невеличких, написаних на дерев’яній основі темперою по золоченому тлі (традиція ікон українського бароко), портретах і композиціях українська старожитність проглядала крізь вишуканий візантійський живопис. Сам Бойчук наполягав на тому, що українське мистецтво не тільки на початку формування розвивалося під впливом візантійського, але й було дуже близьким до нього. Візантійщина для України не чужа. “Візантійська культура перетворилася з нашою поганською культурою, може тисячолітньою”, – писав С. Бачинський.

Бойчук особисто знав Дерена, Пікассо, Брака. Але це не означало, що Бойчук хотів перенести їхні принципи у свій живопис. Він вважав, що є невичерпні суто українські джерела зразків в іконах, мозаїках, архітектурі, різбленні, скульптурі.

Специфіка творчості М.Бойчука та його учнів, її специфіка — у певному раціональному погляді на культурні традиції як на матеріал, з допомогою якого зображуване набуває стабільної значущості в культурному часі та культурному просторі. Адресність цих традицій не тільки не приховувалася, а навпаки декларувалася згідно з ідеями та теоретичними концепціями М. Бойчука. Його учня­ми і однодумцями були І. Падалка, В. Седляр, О. Бізюков, Т. Бойчук, М. Шехтман, О. Павленко та інші. Деяка зовнішня спрощеність, узагальненість, лінійність, кольорова обме­женість і розрідженість, пластичний локанізм — характерні ознаки їхніх творів.