72. Творчість т.Г.Шевченка-художника

Усеобіймаюча творчість Шевченка-поета залишала довгий час у тіні його образотворчу спадщину, а між тим саме за художній талант молодого кріпака викупили з неволі російські та українські діячі культури. Академік Петербурзької академії мистецтв Т.Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що давалася взнаки в усіх тих різноманітних жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спадщина. Контрастне поєднаня м'яких півтонів з динамічними контурами образів становлять собою одну з визначальних, але далеко не єдиних особливостей його художньої манери. Написані Шевченком обличчя міг написати тільки Шевченко, написані ним дерева мають свої особливості в усіх роботах, змальована ним архітектура також дивовижним чином виступає саме як Шевченкова архітектура. Зображені художником люди або лагідно й щиро посміхаються (див. один з ранніх малюнків "Дівчина у ліжку"), або смиренно несуть важкий хрест долі (див мал. "На цвинтарі"). Як не дивно, але протест-на тема у розмаїтій графічній та живописній спадщині Шевченка явно виступає дуже рідко ("Смерть гладіатора"), хоча значна кількість створених художником образів викликають діяльне співчуття. Вихований на традиціях академічної школи кла­сицизму, Шевченко через роман­тизм поступово переходить до реалізму в живописі та графіці. Найбільш відомими є Шевченкові портрети і картини побутової та історичної тематики, пейзажі ("Селянська родина", "Катерина", "Дари в Чигирині", "Старости", "Судна Рада"). "Притча про блудного сина" (1856) яскраво ілюструє духовну еволюцію героя і ха­рактеризується відходом від академічних канонів, ознаменувавши початок нової доби у вітчизняному образотворчому мистецтві.

73. Музична творчість м.В. Лисенка

В основі етнографом і чистим вокалістом є й цент­ральна постать доби еклектизму — Микола Лисенко (1842— 1912). Українська критика ставить Лисенка дуже високо, під­іймає його до аналогії з Шевченком, з одного боку, і з Шопеном, Глинкою— з другого.Лисенко не був інструменталістом, і навіть як піаніст не був феноменом. Як чистий вокаліст, Лисенко виявляє свою слабість кожен раз там, де він спів своєї композиції супроводжує оркестром. Оркестровий супровід у компо­зиціях Лисенка — слабке місце не тільки у великих творах, як опери, але і в окремих хорових творах — кантатах тощо. Навіть і як чистий вокаліст Лисенко є майстром малих форм. Кращі його твори — це мелодії до «Кобзаря» Шевченка, окремі пісні, романси, дуети, уривки із нездійсненних опер («Гайдамаки») тощо. Хай більші опери Лисенка в композиції не рівні, але в них розписано перли мелодійної творчості, як хор «Туман хвилями лягає» в «Утопленій» або спів Остапа в «Тарасі Бульбі», соло та дуети Вакули з Оксаною в «Різдвяній ночі», співи Яреми з ненаписаних «Гайдамаків. У відділенні української пісні від російської, а затим послідовне відділення української музики від російської,— проведення між ними демаркаційної лінії,— в цьому полягає головна і безсмертна заслуга Лисенка, в цьому його безсмертно велике значення для української музики. Вокальні твори Бортнянського, Березовського, Веделя, писані на церковні тексти, сприймалися Москов­щиною як свої, тим більше, що й мова церковна була та сама, хіба з іншою вимовою. Край цьому співжиттю в музичній творчості поклав Лисенко, поклав дорогою ціною, вернувши українську музику до однобічності музики вокальної. Більше того, відриваючи українську музику від російської, Лисен­ко засудив її на певний час до досить тісного провінціалізму. В той час, у добу музичного еклектизму, в таких центрах України, як Київ, Харків, Одеса, були великі оперові театри, які стали вже російськи­ми. У тих же центрах України були, консерваторії чи музичні школи, симфонічні оркестри, що еклектично живилися творами європейськими та російськими, але назагал вважалося, що то музика російська, а українська, відірвана Лисенком, на якийсь час замкнулася в межах вокальної музики, в межах народної пісні та творів самого Лисенка. Лисенко — талант національний, а не вселюдський. Коли шукати аналогію для Лисенка в поезії, то треба звертатися не до Шевченка, а до Котляревського, і Лисенка можна з таким же правом назвати батьком української музики, як Котля­ревського — батьком українського письменства.