57. Художні принципи кубізму

Кубізм. Родоначальником і теоретичним натхненником кубізму є Пабло Пікассо (1881-1973). Зусилля кубізму були спрямовані на розкладання образотворчої системи як такої, на конфліктне протиставлення мальовничого матеріалу і подібної форми. Основні принципи кубізму:

- Художник пише без моделі, вибудовуючи композицію прямо на полотні;

- Не елементи конкретної реальності переводяться у зображення, а зображення створює реальність;

- Навколишній світ людини постає або як продукт організуючого мислення, або як результат умовного кодування в людській чуттєвості;

- Розвиток принципу симультанности, коли в одному зображенні поєднувалося кілька різних точок зору на один і той же предмет.

Кубістичні принципи проявилися в літературі Г. Аполлінера (1880-1918). «Поеми-розмови» Г. Аполлінера, складені з уривків діалогів і фраз, почутих випадково в натовпі, аналогічні кубістичні колажу.

Біля витоків художньої течії кубізму стояли Пабло Пікассо та його друг Дж. Брак. Програмним полотном кубізму стала картина "Авіньонські дівчата", що викликала гучний скандал. Деформація зображених на ній оголених фігур була надзвичайно шокуючою. П. Пікассо ніби розбирав на сотні шматочків, площин і кубиків обличчя і тіло, а потім знову збирав їх, змінюючи кути і нахили.

Найзнаменитішим твором художника стала "Герніка" (1937), присвячена загибелі однойменного містечка в Іспанії під час фашистського бомбардування. Гігантське полотно (3,5 х 8 м) є ніби чорно-білим колажем, зліпленим з уламків окремих предметів - кінської голови з вищереними зубами, частин людського тіла, рук, простягнутих до неба у благанні порятунку, ліхтаря, що хитається над усім цим мороком. Усі закони класичного, реалістичного мистецтва порушені в цій картині, але мало в світі творів, у яких з подібною силою правди відтворена людська трагедія.

Невтомний експериментатор, людина, якій як нікому було властиве відчуття нового, П. Пікассо до останніх років життя торував нові шляхи в мистецтві. Він змінював стилі і манери, крім живопису займався скульптурою, графікою, гобеленом, плакатом, вивчав японське і африканське мистецтво. Багато робіт майстра є відвертим глузуванням над глядачем, їх техніка подекуди груба і неестетична, однак головне для нього - художня метафора, що розкриває суть предмета - до кісток, до скелета. Зрозуміти П. Пікассо не просто, багато хто з відомих людей відкидали його творчість, інші захоплювалися нею. У картинах митця трагізм поєднувався з іронією, хаос - із гармонією, щирість - із удаваністю, святе ставлення до мистецтва - з відвертим нігілізмом. Але з позицій історичної відстані про його творчість можна сказати коротко: Пікассо - це XX століття.

58. Дадаїзм та сюрреалізм

В 1924 р. французький поет Андре Бретон видав "Маніфест сюрреалізму", і ця дата позначила початок нового авангардного руху — сюрреалізму. Проте сам термін "сюрреатізм" має більш давню історію.

Сюрреалізм базується на вірі у вищу реальність певних асоціативних форм, котрими до нього нехтували, на вірі в могутність мрій, у незацікавлену гру думки. Він прагне безповоротно зруйнувати всі інші психологічні механізми і посісти їхнє місце при вирішенні головних проблем життя". Проте ідеолог сюрреалізму не просто зосереджує увагу на дієвості підсвідомих аспектів людського існування, а й говорить про їхній потенціал у розвитку раціонального мислення. Він вважає, що незвичні фантастичні, нежиттєподібні, нереалістичні образи мистецтва сприяють виходові людини за межі опанованого раціонально простору, за межі буденної свідомості, збуджуючи при цьому творче мислення, розвиваючи здібності розуму. На думку Бретона, у незвичних, химерних образах мистецтва можуть реалізуватися приховані резерви людської здатності до пізнання, ще не розкриті наукою можливості розуму, а поетична фантазія — такий же засіб осягнення світу, як і аналітична наукова думка. Бретон об'єднував навколо себе митців. У 1925 р. сюрреалістів у Парижі налічувалося приблизно 25, і до раніше названих слід додати такі імена, як Ж. Малкін, Р. Кено, Р. Клер, Ж. Превер. Декотрі з митців входили і виходили з групи, нерідко сварилися між собою, іноді когось "виключали". В кінці 20-х і в 30-х роках з сюрреалізмом були пов'язані А. Джакометті, Ж. Садуль, Р. Шар, С Далі, Л. Бунюель. У філософії засновниками сюрреалізму особливо цінувалися дуалізм Канта, діалектика Гегеля, концепція надлюдини Ніцше. Бретон мріяв поєднати Гегелів образ абсолютного духу і Фрейдів аналіз таємниць особистості. Одним з основних прийомів творчості сюрреатізму було "автоматичне письмо", в якому безпосередньо висловлювався плин думки. Проте багато хто з художників працював над своїми творами досить довго, орієнтуючись на певні поетичні або філософські традиції. Популярним був принцип "подвоєння": слон-комаха, людина-шафа тощо. Майстер міг створювати одну форму з іншої, а потім з них обох — наступну. Ще один сюрреалістичний засіб — принцип "натуралістичної пермутації", тобто поєднання в одному об'єкті різнорідних елементів, як живих, так і взятих із світу техніки або мертвої природи. Знали сюрреалісти і засіб— іллюзіоністичний обман зору, натуралістичне написання неіснуючого об'єкта. Нарешті, в одній формі могли вгадуватися багато інших. Окрім цих основних, художники винайшли й багато інших, по-сюрреалістичпому оригінальних технік і прийомів: деколаж — знімання, відклеювання верхніх шарів об'єкта; фротаж — натирання з тим, щоб залишався слід; фюмаж — задимлення, обкурювання; булегизм — "стрільба" наповненими фарбою посудинами, які розбиваються; флотаж — плавання яких-небудь об'єктів на воді; кулаж, або дріпінг, — капання, безсистемне розбризкування фарби; протаж (від імені божества Протея) — насичення різноманітного середовища; компрес — здавлювання; декалькоманія — копіювання без предмета копіювання; осциляція — погойдування між величинами, що змінюються.

Сюрреалісти широко користувалися фотомонтажем, який дістали в спадщину від дадаїзму. Від дадаїзму йшло і захоплення "реді-мейд". Було створено теоретичну класифікацію художніх об'єктів: 1) натуральний об'єкт; 2) "реді-мейд"; 3) знайдений об'єкт; 4) об'єкт сновидінь; 5) об'єкт-фантом; 6) асамбляж; 7) машини; 8) оптичні машини; 9) коробки; 10) мобільний об'єкт; 11) улюблений об'єкт; 12) об'єкт, що руйнується

Офіційна історія дадаїзму ведеться, як правило, з 1916 p., коли в нейтральній Швейцарії, в Цюріху, в кафе "Вольтер" почали збиратися і влаштовувати там свої виставки та творчі вечори художники-емігранти з різних країн. Однак нерідко висловлюється думка, шо свої перші кроки дадаїзм зробив уже в 1913—1914 pp. Принаймні вже в цей час ознаки майбутнього дадаїстичного світосприйняття з'явилися в деяких творах Г. Аполлінера, у російських та українських кубофутуристів, у супрематизмі К. Малевича, в літературній творчості В. Кандинського, у творчій атмосфері нью-йоркського авангарду.

Заслуга винайдення назви нового творчого напряму належить, за багатьма свідченнями, Трістану Тцара (Тза-ра) та, можливо, Гуго Баллю. Вважається, що слово "дала" начебто було випадково знайдено майбутніми дадаїстами у французькому словнику Ларусса і привабило насамперед тим, що подібна фонетична форма існує в багатьох мовах, але означає дуже різні речі й часто не має конкретного смислу. В певному розумінні дадаїсти і були саме тими ніцшеанськими "дітьми", які, забувши традиції і скинувши ланцюги обов'язку перед ними, граючись, створювали нові виміри буття. Фактично дадаїсти одними з перших у постмодерній європейській культурі ризикнули поставити під сумнів освячені традицією цінності і не просто запропонували новий варіант їхньої ієрархії, але посягнули на саму структурну основу звичного дуального світосприйняття. Осягнення сутності дадаїстичного культурного феномена дає підстави дефінувати його як маргінальне явище на межі художньої творчості й філософування. Крім того, як світоглядні позиції дадаїзму, так і його методи безсумнівно є опозиційними до класичних європейських зразків філософування та творчості. Показово, що саме дадаїзм був використаний І. Хасаном як приклад у його загальновідомій таблиці опозицій культурних епох Модерну та Постмодерну. Дадаїзм став одним з перших суттєвих випробувань новоєвропейської культурної парадигми з її принциповою дуалізацією світу. А оскільки конфлікт модерну і постмодерну надав забарвлення всьому XX ст., то не дивно, що дадаїстичний пафос "ствердження нічого" присутній і в поп-артівському освяченні банального, і в концептуалістській дематеріалізації творчості, і, нарешті, в тотальній іронії постмодернізму.