42.Образотворче мистецтво Проторенесансу та Раннього Відродження.

Мистецтво Проторенесансу також щільно пов'язане зі східними впливами, але на цей раз переважно візантійськими. Значну роль у формуванні нового живопису відіграла школа іконопису в італійському місті Сієні. З цією школою пов'язана творчість визнач­них італійських іконописців Ченні ді Пепо (псевдонім - Чімабуе, близько 1240-1302), П'єтро Кавалліні (близько 1250-1330) і братів Амброджо та П'єтро Лоренцетті (початок XIV ст.). Головною заслугою школи стало засвоєння основних положень візантійської теорії та практики іконопису, згідно з якими художник наділявся рисами надхненного інтерпретатора високих божественних образів. Варто нагадати, що для Заходу, де не було ані іконоборства, ані встанов­лення іконошанування, фреска чи мозаїка, чи зображення на дереві (ікона) були не більше ніж ілюстрацією, картинкою на стіні. Частково цей погляд зберігся, але тепер кардинально змінилося ставлення художника до своєї роботи, а також ставлення оточуючих до особи самого художника. При цьому для сієнських іконописців саме імпрові­заційна (а не канонічна) частина візантійської концепції художньої творчості була визнана головною. Виконані представниками сієнської школи мозаїки і фрески, як і сучасна їм творчість візантійських митців періоду імператорської династії Палеологів, відзначаються матеріальною реалістичністю, об'ємністю пластичної форми, використанням світло-тіньового моделювання і тонких градацій кольору.

Для мистецтва італійських міст раннього Відродження кінця XIV-XV ст. характерний цілковитий відхід від традицій Середньовіччя. У середньовічній естетиці не надавалося великого значення красі людського тіла (окрім обличчя, точніше, його виразу). Скульптори і художники Середньовіччя дуже рідко зображували оголену людину, наприклад, Адама і Єву, образи яких якраз і виражали сором перед Богом після гріхопадіння. Людське тіло зображувалося позбавленим сили і привабливості. Характерною рисою мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції. Настає розквіт реалістично-піднесеного живопису, який спирався на ідею зв'язку між досконалою людиною і прекрасною природою. Для художників Відродження головними залишаються картини релігійного змісту. Але тепер і Мадонна, і Ісус, і святі - це люди з плоті і крові, їх руки, риси обличчя виказують їх цілком зрозумілі кожній земній людині почуття. Більш того, ці вівтарні образи стали схожі на живих і прекрасних людей. У такий спосіб стверджувалася ідея потенційної "богоподібності" реальної людини.

Архітектура, скульптура і живопис в італійських містах дося­гають свого розквіту. Мистецтва перестали бути безіменними і оста­точно перейшли до рук художника-професірнала. При цьому італійські митці навмисне уникали добре їм відомі канони готичного мистецтва, з яким пов'язувався раціоналістичний схоластицизм.

43. Художні досягнення Високого Ренесансу.

Це епоха розквіту художньої культури Ренесансу, епоха титанів, таких як Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Донато Браманте, Мікеланджело Буонарроті. Ці майстри в повній мірі оволоділи перспективою, грою світла й тіні, мистецтвом кольорової й сюжетної композиції.

Центром художньої культури стає Рим, де в ролі головних меценатів виступила вже не світська влада, а служителі церкви – папа Лев Х і папа Юлій ІІ. Саме вони запросили до себе художників, що створили такі шедеври, як розписи Сікстинської капелли й розкішні мармурові скульптури собора Св. Петра в Римі.

Трьома центральними фігурами цієї епохи були Леонардо, Рафаель і Мікеланджело.

Леонардо да Вінчі (1452 – 1520 рр.) мав різноманітні таланти. Він був художником, архітектором, скульптором, медиком, інженером. Так само, як Сандро Боттічеллі, він пройшов школу майстерні художника Андре Верроккьо у Флоренції.

Леонардо одним з перших в Італії перейшов від темперного живопису до олійного. Він володів і технікою фрескового живопису й був талановитим рисувальником. Однією з найвідоміших його фресок була “Таємна вечеря” (1495 – 1497 рр.), написана для трапезної монастиря Санта Марія деллє Грація в Мілані. Розміри фрески 4,6 х 8,8 м; вона займає всю торцеву стіну трапезної. Використовуючи закони лінійної та повітряної перспектив, Леонардо ніби продовжує стелю трапезної, вписуючи стіл із Христом й апостолами в реальний інтер’єр монастирської їдальні.

Христос стає колористичним і духовним центром композиції, а постать Іуди – хоча й не намальована по інший бік стола (що було традицією), а знаходиться серед апостолів, виділена затемненим профілем і нервовим жестом руки, що стискує кошик.

На жаль, фреска багато разів руйнувалася, коли в трапезній зробили сховище для сіна й прорубали двері на торцевій стіні (ХVІІ – ХVІІІ ст.), коли живопис почав осипатися. І зараз після кількох реставрацій фреска зберігається ледь-ледь.

Картина, яка ще за життя Леонардо стала своєрідним “міфом”, – славнозвісна “Мона Ліза”, або “Джоконда” (1503 р.), – портрет жінки комерсанта Франческо дель Джокондо (дошка, олія; зберігається в колекції Лувра).

Це був величезний крок у розвитку ренесансного портрета. У портретному жанрі з’являється образна багатозначність та емоційне багатство, характерні до цього тільки для релігійного живопису. Тут Леонардо використовує й закони повітряної перспективи, побудованої на специфічному розташуванні кольорів за трьома планами зображення (перший – охрово-коричневий, другий – зелений, третій – блакитно-синій). А м’який контраст пластичної, детально виписаної центральної фігури й пейзажу, що ніби розчиняється в димці, дозволяє об’єднати реалістичну конкретність із таємничим узагальненням.

До шедеврів живопису Високого Відродження належать фрески й картини найгармонічнішого художника цієї епохи Рафаеля Санті (1483 – 1520 рр.). Його називали Майстром мадонн, найвідомішою з яких була вівтарна картина “Сікстинська мадонна”, що створена (1515 – 1519 рр.) для церкви Святого Сікста в П’яченці, а в 1754 р. придбана королем Саксонії Августом ІІІ (Дрезденська галерея).

Картина поєднує іконописну кольорову й іконографічну символіку (Єлеуса, пурпурний колір мафорія й синій колір хітона Богоматері) із реалістичними принципами портретних зображень епохи Ренесансу (світлотінь, тілесність).

Для папських покоїв у Ватикані, так званих станців (парадних кімнат), Рафаель написав багатофігурні фрески, найвідомішою з яких є “Афінська школа” з центральними фігурами Платона (Леонардо) й Арістотеля. Біля них математик Евклід, астроном Птоломей, а мислитель, який спирається на руку на передньому плані – це портрет Мікеланджело.

Мікеланджело Буонарроті (1475 – 1564 рр.) – третя ключова фігура Високого Відродження, автор мармурової колосальної статуї Давида (1501 – 1504 рр.) висотою 5,5м.

До 1873 р. “Давид” прикрашав площу біля Палаццо Веккьо, а потім оригінал перенесли до Галереї Академії мистецтв у Флоренції, а на площі поставили мармурову копію. Копія “Давида” знаходиться й у музеї образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна в Москві.

Творчим подвигом Мікеланджело-живописця став розпис Сікстинської капели у Ватикані, який художник здійснював самостійно протягом 4 років, з травня 1508 р. Площа плафона – 600 м², зображення включає майже 300 фігур. Тут відтворено всю історію людства, починаючи з перших днів Творення. Але й Бог, й перші люди – Адам, Єва – це не іконоподібні безтілесні символи, а свято античної тілесності, досконалі, чуттєві тіла.

“Створення Адама”, “Створення Єви”, “Страшний Суд” – фрески, написані в 1536 – 1541 рр. на торцевій стіні Сікстинської капели.

У ХVІ ст. розпочався розквіт ренесансного живопису у Венеції. На відміну від флорентійців венеціанці головну увагу приділяли колориту і тільки у зв’язку з ним вирішували такі завдання, як передача лінійної та повітряної перспектив, світлотіньове моделювання форми.

Свого розквіту венеціанська школа досягає у творчості Джорджоне і Тиціана, набуваючи значення загальноіталійської. Звертаючись до біблійних сюжетів, художники вирішують їх уже в ренесансній манері, включаючи в зображення пейзаж, відтворюючи психологію героїв.Джорджоне (1477 – 1510 рр.) – “Юдиф”. Тиціан (1476 або 1477 – 1576 рр.) – “Венера Урбінська” (1538 р.), “Даная” (1554 р.).