35.Візантія та культура Київської Русі.

Візантія зберегла протягом Середньовіччя греко-римську культурну основу і вже цим підготувала розвиток гуманізму епохи Ренесансу. І хоча в ХІ ст. християнська церква розпалася на західну – римсько-католицьку і Східну – греко-православну (1054 р.), і Візантія належала до Східної зони, візантійська культура мала великий вплив не тільки на східну культуру і країни православні, але й на західні культури. Вплив же Візантії на культуру Київської, а потім і Московської держави виявлявся в багатьох напрямах. Ще в ІХ ст. поширюються активні контакти Київської Русі з Візантією по знаменитому шляху “з варягів у греки”. Наступним кроком стає похід князя Аскольда на Царгород у 860 р., який фактично започаткував хрещення Русі. Потім, у середині Х ст., – поїздка княгині Ольги до імператора Константина, і як наслідок – посилення торговельно-економічних зв’язків між двома державами та поширення християнства на Русі. А шлюб сестри візантійського імператора Василія ІІ – Анни – з київським князем Володимиром завершує перетворення християнства на державну релігію Київської Русі, хрещення якої відбулося, як відомо, в 988 р.

Саме з Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, там же був запозичений церковний спів.

Не менш відомим був вплив Візантії на мистецтво Київської Русі:

тринадцятикупольна Софія Київська була створена візантійськими зодчими;

мозаїка і фрески Софії Київської відобразили й участь у їх створенні візантійських митців, і продовження візантійської традиції давньоруськими майстрами.

Після падіння Константинополя (1453 р.) Московська держава сприймалася у світі як пряма спадкоємниця Візантійської імперії. Російський іконопис розвивався за візантійськими канонами і в створенні школи російського іконопису визначну роль відіграв виходець з Візантії Феофан Грек, у якого навчався і з яким полемізував славнозвісний Андрій Рубльов.

Візантійські традиції відчуваються і в архітектурі (хрестово-купольний храм), і в книжковому видавництві, і в літературі, і в політичних концепціях аж до ХVІІ ст.

На українських братських школах ХVІ – ХVІІ ст., на діяльності Острозької та Києво-Могилянської академій, на самій системі навчання позначився вплив візантійської культури та богослов’я.

Мотиви візантійської філософії відчуваються у творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди.

36. Язичництво дохристиянської Русі

Разом з іншими індоєвропейськими народами слов'яни почали шлях розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітив­них їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Згадки про них закріплено в народних казках про тварин, спочатку диких, а згодом і одомашнених, у віруван­нях про відьом та вовкулаків. Праслов'яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родю­чість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі й ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов'язувалося з образами Перуна, Ярила. Місти­чний шлюб Сонця й Землі, що сприймалась як дівчина Лада, Леля, Дана або Мокош, забезпечував майбутній врожай. Наступ зими пов'язувався із тимчасовим умиранням цих богів, а зимовий сонцеворіт - з наро­дженням нового Сонця-божича. Уявлення праслов'ян про три рівні світу - небесний простір, земну поверхню та земні надра, - про зміни, які відбуваються у світі з плином часу, призвели до ускладнення міфологічної' моделі світо­будови. Подібно до інших індоєвропейських народів, творіння землі з космічної порожнечі вони пов'язували з богом-творцем, імовірно, Сварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню, і втіленням хаосу, пов'язаного з вітрами. Світ людей та життя на землі залежали від богів середнього й нижнього рівнів.Тут перевага віддавалась Сонцю, проте й бог царс­тва підземного - Велес - відігравав важливу роль у відтворенні при­роди, забезпеченні кормами худоби. Можливо, часті весняні грози в давнину сприймали як боротьбу Перуна з Велесом (Змієм у багатьох індоєвропейських народів і слов'янській фольклорній інтерпретації) за чудову красу­ню, дівчину-природу, що завжди діставалась переможцю-Сонцю. З подальшим зростанням розшарованості в середині слов'янсь­ких племен, виділенням привілейованих суспільних прошарків на вітчизняному ґрунті сталися зміни й у ставленні до міфологічного світу. Перун став сприйматися як покровитель військової верхівки, уособлення сили, влади й порядку, а Велес -як бог простого народу, покровитель звичайних земних справ: торгівлі, скотарства, мистецтва. Цікаво, що, укладаючи угоду з Візантією, слов'яни вже за часів язичницької Русі мали клястися Перуном і Велесом (небом і землею). Своє ж безпосереднє родове походження ще від часів праобщинного устрою слов'яни пов'язували з Родом та Рожаницями, яких вважали племінними предками і яких вшанову­вали під час пологів та виховання дітей безпосередньо до і після прийняття християнства. У 980 р. князь Володимир проводить першу релігійну реформу в Київській Русі, суть її – об’єднання різних богів у єдиному пантеоні. У “Повісті временних літ” (980 р.) описано так званий “Володимирів пантеон” і є список головних богів:

Перун – відкриває список.

Велес (Волос) – “скотій бог”, тобто бог-скотар, пізніше бог багатства та комедії (став у християнстві святим Власієм).

Хорс – помічник Велеса (вважають, що це Східний бог сонця).

Дажбог – бог сонця.

Стрибог – бог вітру.

Сварог – бог неба і вогню, а ще богом вогню називали сина бога неба Сварожига.

Сімаргл – його функції невідомі, але відомо, що він був “о семи головах” – звідси й ім’я.

Жіночий список відкриває богиня Мокош. Вважається, що її ім’я походить від mokos – прядіння. Її уявляли як жінку з розплетеним волоссям, що плутає куделю, якщо господиня не сховає кудись прядиво на ніч. Ця богиня близька до грецьких Мойр, які сплітали нитку долі.

У 983 р. на пагорбі Теремного палацу князь Володимир звів каплицю, де стояли дерев’яні скульптури – ідоли Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші. Мабуть, вони й були головні у слов’ян.

Цікаво, що Хорс (Хорос) – бог східного, як вважають, походження – бог сонця, а Мокош – богиня фінно-угорського походження.

Тобто стародавній слов’янський пантеон був досить складним і включав не тільки різноплемінних богів, а й богів різних народів, у чому відобразилося геополітичне положення Русі – “на перехресті” континентів, культур, релігій.