33. Музика та театр середніх віків.

Музика розвивалася як частина релігійної культури й була тісно пов’язана із храмом. В епоху Середньовіччя виникає і складається тип молитовних піснеспівів – григоріанський хорал (його ввів папа Григорій І). У збірці григоріанських хоралів “Аптифонарій” за кожним днем церковного календаря закріплювалася своя молитва-спів. Григоріанський хорал – це унісонний спів чоловічого хору на латинській мові без музикального супроводу. У ньому поєднувалися дві частини:

1) Ordinarium – незмінні розділи богослужіння:

Kyria (Господи, помилуй);

Gloria (Слава);

Credo (Вірую);

Sanctus (Свят);

Agnus Dei (Агнець Божий);

2) Proprium – псалми для кожного дня різні.

З ІХ ст. з’являється орган, а з ХІІ ст. – поліфонічна меса на 3 – 4 голоси.

У Середні віки з’являється декілька видів запису музичних творів за допомогою нот – т. зв. нотацій:

квадратна нотація (ХІІ – ХІІІ ст.);

готична нотація (ХІ – ХІІІ ст.);

конданарний спів (ХІ – ХІV ст.);

крюкова, або знаменна нотація (ХІ – ХVІІ ст.).

Театр об’єднав релігійну і народну культури. Виник з літургії, тому перші жанри були “анімацією” Священного писання:

пасіон (пристрасті);

міракль (чудо);

містерії (таїнства).

А вже потім з’явилися світські та народні вистави – мораліте, фарс, соті.

34. Символіка візантійського хрестово-купольного храму.

Візантійська картина світу відповідала середньовічній. Світ сприймався як образ бога і кожна річ несла на собі знак “тварності” – тобто міру досконалості. Установлювалася ієрархія досконалостей і згідно з нею – ієрархія жанрів і видів мистецтва, композиція архітектурних споруд, символіка кольору та світла в монументальному живописі та іконі.

Так, сама архітектурна форма культової споруди моделювала буттєво-космогонічні уявлення.

Історія візантійського зодчества пов’язана з розвитком купольної архітектури, що з’явилася в Стародавньому Римі. Храм сприймався як втілення всесвіту, а Купол – небесного склепіння. У VII – VIII ст. купольна архітектура вже здобула закінчене рішення хрестово-купольне.

Простір під куполом обмежувався чотирма масивними стовпами, на яких і тримався купол. Чотири пілони-стовпи були настільки масивні, що за рахунок їх товщини почали робити чотири підкупольні арки однакової глибини, такої великої, що в плані з’являвся хрест, вписаний в загальний квадрат плану:

Центральна частина будівлі (крім вівтарної частини) охоплена двоярусною галереєю із хорами.

Від абсиди (це виступаючий за межі квадрата плану півкруг у східній частині будівлі, де, як вважали перші християни, містився центр Землі – Ієрусалим) центр будівлі пересувається саме в центр. На відміну від античних храмів, що були приміщенням для статуї бога, візантійський храм був місцем для моління віруючих, бо саме слово «церква» означало в християн не будівлю, а збори віруючих.

Перші храми такого типу:

Собор Св. Софії в Константинополі архітекторів Анфілія з Тралла та Ісідора з Мілета.

Центрична будова храму і всі його частини відзначені сакральною символікою: голова, купол – символ божественної влади; тригодинна абсида – триєдності Отця, Сина та Святого Духу.

Внутрішнє оформлення храму теж має глибоке символічне значення, де зміст і функція зримого образу – духовне сходження до істини, а розміщення зображень в інтер’єрі – канон, закріплений згідно з ієрархічною будовою світу: у куполі – Пантократор – Вседержитель, або, як в Софії Константинопольській, – голуба мозаїка і золотий хрест усередині:

у верхньому регістрі інтер’єру – “сили небесні” та “стовпи світу”: пророки, євангелісти, апостоли; світове кільце, 40 вікон біля основи барабана куполу – символ Бога: у верхній частині апсиди – Богоматір Оранта (Заступниця) – символ “передстояння” земного царства (з піднятими руками): у середньому регістрі на стінах храму – сцени, що прояснюють догмати церкви (свята: Благовіщення, Різдво, Розп’яття, Сходження в пекло тощо), а також сцени з земного життя Христа; у нижньому регістрі – фігури людей, які досягли благодаті (канонізовані святі); у Софії Константинопольській це й імператори:

на стіні, протилежній вівтарю (на західній), розташовувалось зображення Страшного суду.

Візантійський храм – синтез архітектури, фрески, мозаїки та ікони, де кожен з видів мистецтва розміщується ніби всередині іншого: ядро – ікона – це фрагментуюча частина священної історії, звернена до кожного особисто;

монументальний живопис – ілюстрація і продовження історії світу, що сприймається соборно і бере участь у щоденному циклі богослужіння;

у центрі внутрішнього простору Софії Константинопольської знаходився величезний амвон із срібла і дорогоцінного каміння, біля якого розгорталися церковні церемонії; інтер’єр прикрашали мармур і золота смальта;

архітектурна оболонка ніби пов’язує ансамбль із світом земної природи.