13. Давня література й початки формування літературної мови.

Давня укр. літ-ра (9-18) – початковий і найтриваліший період розвитку нашого письменства, його фундамент, на якому пізніше розвинеться укр. літ-ра- невідємна частина всесвітньої. Відлік літ часу починається з 9ст., оскільки найстаріший рукопис Остромирового євангелія датований 1056-1057 рр. Давня літ-ра після хрещення Русі була перекладною переважно на перших етапах її розвитку, пізніше постає оригінальна літ-ра. Її джерелами вважають усну народну словесність, слов’янську міфологію, засвоєний візантійсько-болгарський літ-ний досвід. Перекладна літ-ра існувала у 2х виявах. Це була перш за все релігійна літ-ра, яка включала твори різного характеру, зокрема: переклади окремих части н Біблії, неповні Євангелія, призначені для читання під час богослужіння, апокрифи.

Оригінальна літ-ра цього часу відома лише частково, але в ній було багато блискучих зразків словесності. Це змушує деяких дослідників припускати, що християнство в давні часи мало літ-ну традицію ще перед Володимиром. Оригін. давньорус. літ-ра представлена такими жанрами, як літописання, «повчання», ораторсько-моралізаторська проза, життєписи святих.

Основоположником літературної мови став Т.Шевченко, який використав в своїй творчості все розмаїття української мови. Поповнив склад іншомовними словами, новотворами. Добирав досконаліші граматичні форми, синтаксичні конструкції.

Перший ввів в укр мову орфоепічні, лексичні, граматичні норми, створив унормовану мовно-стилістичну систему української літературної мови.

Літературна мова – унормована, опрацьована форма загальнонародної мови.

У подальшому розвитку української літературної мови велику роль відіграли письменники-класики, послідовники Т.Шевченкк, зокрема Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, М.М.Коцюбинський, М.П.Старицький, П.А Грабовський, І.Я.Франко, Леся Українка та ін., які продовжували традиції Шевченка в розвитку української літературної мови на народній основі.

12. Поняття професійної мовнокомунікативної компетенції.

В інформаційному суспільстві фахівець має вміти швидко сприймати будь-яку форму мовлення, схоплювати необхідну інформацію, створювати монологи, вести діало­ги, керувати системою мовленнєвих комунікацій у межах своєї компетенції тощо. Професійна мовленнєва комунікація відбувається в межах сфери професійної взаємодії комунікантів і може протікати в усній або письмовій формах, за офіційних чи неофіційних обставин. Форми, умови спілкування, багатоаспектність професійної діяльності людей визначають варіативність форм мовленнєвої комунікації. Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь. Уже на етапі працевлаштування необхідно вміти складати резюме, спілкуватися по телефо­ну, писати електронні повідомлення і листи, брати участь у співбесіді, заповнювати бланки. Згодом потрібними ста­ють уміння оформляти ділову документацію, виступати з повідомленням чи доповіддю, укладати угоди, обговорю­вати контракти, надавати й отримувати зворотну інформа­цію тощо.

Професійна комунікативна компетенція передбачає на­самперед наявність професійних знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування. Тобто вона формується на основі комунікативної компетенції.

Комунікативна компетенція (лат. сотреґелз – належний, відпо­відний) – сукупність знань про спілкування в різноманітних умо­вах і з різними комунікантами, а також уміння їх ефективного за­стосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата. Комунікативна компетенція передбачає володіння мовленнєвими уміннями й навичками, необхідними для спілкування, сукупність знань про норми й правила ведення природної комунікації.

Важливим складником комунікативної компетенції є мовна компетенція.

Мовна компетенція (лат. сотреіепз – належний, відповідний) – знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літератур­ної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань.

Мовна компетенція складається з лексичної, граматич­ної, семантичної, фонологічної, орфографічної, орфоепіч­ної та пунктуаційної компетенцій.

Формування професійної мовнокомунікативної компе­тенції передбачає:

- глибокі професійні знання і оволодіння понятійно-категоріальним апаратом певної професійної сфери та від­повідною системою термінів;

- досконале володіння сучасною українською літера­турною мовою;

вміле професійне використання мовних стилів і жанрів відповідно до місця, часу, обставин, статусно-рольових характеристик партнера (партнерів);

- знання етикетних мовних формул і вміння ними ко­ристуватися у професійному спілкуванні;

- уміння працювати з різними типами текстів;

- орієнтування у потоці різнотемної та різнотипної ін­формації українською мовою на різних каналах її переда­вання;

- вміння знаходити, вибирати, сприймати, аналізува­ти та використовувати інформацію профільного спряму­вання;

- володіння інтерактивним спілкуванням, характер­ною ознакою якого є необхідність миттєвої відповідної ре­акції на повідомлення чи інформацію, що знаходиться в контексті попередніх повідомлень;

- володіння основами риторичних знань і вмінь;

- уміння оцінювати комунікативну ситуацію швидко і на високому професійному рівні приймати рішення та планувати комунікативні дії.

Отже, професійна мовнокомунікативна компетенція особистості є показником сформованості системи профе­сійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, інтеграль­них показників культури мовлення, необхідних для якіс­ної професійної діяльності. Сформувати професійну мовнокомунікативну компетенцію покликана сучасна систе­ма освіти. Важливу роль у цьому процесі відіграє розділ «Культура української фахової мови».

15. Функціональні різновиди української літературної мови. Їхні основні ознаки.

Сучасна укр літ мова багатофункціональна, вона обслуговує всі потреби життя і діяльності укр нації. Використання її в найрізноманітніших сферах і зумовило виділення в ній функціональних стилів. Функціональний стиль – це різновид укр літ мови, який відзначається сферою її функціонування і характеризується специфічними мовними засобами. У зв”язку з тим, що укр літ мова має дві фрми – писемну і усну, існують стилі писемні, або книжні, й усні.

До усних належать стилі:

-розмовний – це стиль побутового спілкування (використовуються просторіччя, прості речення);

-ораторський – виклад певної інформації, дотримання літ мови, використання звертань, вставних слів, міміки, жестів. До писемних належать стилі:

-науковий стиль – це стиль наукових праць із різних галузей науки і техніки. Він характеризується широким використаням термінології, іншомованої та абстрактної лексики. Слова вживаються тільки у прямому значенні, використовуються складні речення. Існують підстилі: науково-популярний (теми подано доступно для масового читача), газетно-інформаційний. У науковому стилі не використовуються образні засоби мови, діалектні й вульгарні слова.

- офіційно-діловий – це стиль ділових паперів, різних документів, законів, постанов. Характеризується використанням канцелярської термінології, деяких застарілих слів, мовних штампів, мовних кліше (стандартні усталені вислови, які використовуються в документах), простих речень