21. Стан та розвиток освіти.

Удосконалення системи освіти передбачає пошук шляхів її подальшого розвитку в області, розробку нових підходів до навчання та виховання, розширення можливостей отримання випускниками базової освіти, рівень якої має бути вищим за програмний мінімум.

Забезпечує підвищення загального рівня знань і культури населення та всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами, а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили.

Першою освітянською ланкою є дошкільні заклади. У поточному році порівняно з минулим збільшилась кількість дошкільних навчальних закладів з вихованням українською мовою, російською та румунською .

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту прийняло рішення ввести обов'язкове вивчення в школах інформатики з 2-го класу з вересня 2012 року і другої іноземної мови - з 5-го класу з 2013 року. Нове правило почало діяти з 1 вересня 2012 року. Також у порівнянні з 2010 роком на 6 тисяч знизилася кількість, як школярів так і вчителів загальноосвітніх навчальних закладів. У 2011/12 році в українських школах навчається 4 млн 293 тис. учнів (4 млн 299 у 2010/11 н.р.) та працює 509 тис. учителів (516 тис. у 2010/11 н.р.), що є найнижчими показниками вітчизняної системи середньої освіти.

Освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста здобувається у вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації: училищах, технікумах, коледжах; бакалавра, спеціаліста та магістра у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації: університетах, академіях та інститутах.

У системі вищої освіти України функціонує такі вищі навчальні заклади: університети, академії, інститути, коледжі, технікуми, училища, консерваторії

Контингент студентів вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації становить понад 2 млн. 400 тис. осіб, у тому числі понад 48 тис. іноземних студентів. Роблячи оцінку про вищі навчальні заклади, ми спостерігаємо зниження їх кількості у порівнянні ї 1990/1991 н. р. У зв’язку із цим скоротилась і кількість набраних студентів.

22.*****Не знайшла

33. Поняття світового господарства та міжнародного поділу праці

ПОНЯТТЯ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА. Жодна з держав світу в сучасних умовах не може існувати відокремлено від інших країн та бути ізольованою від тих процесів, що відбуваються в регіоні або частині світу, де вона знаходиться. Країни, їх національні господарства взаємодіють між собою у виробничій, економічній, політичній, військовій, культурній, гуманітарній, екологічній та інших сферах. Для реалізації цих відносин між країнами встановлюються дипломатичні стосунки, укладаються угоди, договори, що регулюють різні напрямки співробітництва. Країни прагнуть брати участь у міжнародних організаціях (Організації Об'єднаних Націй (ООН), Міжнародному валютному фонді (МВФ), Світовій організації торгівлі (СОТ) та ін.), створюють міждержавні регіональні об’єднання — економічні (наприклад, Європейський Союз (ЄС)), військово-політичні (Організація Північноатлантичного договору (НАТО)) тощо.

Численні міжнародні зв'язки об'єднують країни світу в тісну систе­му — світове співтовариство, а їхні національні економіки — у світове господарство. Світове господарство — це сукупність взаємодіючих на­ціональних господарств країн світу, яка функціонує на основі міжна­родного поділу праці. Найважливішу роль в об'єднанні країн у світову господарську систему відіграють міжнародні економічні зв'язки. Вонивиражаються рухом товарів, послуг, капіталів, робочої сили, інфор­мації між країнами, регіонами й частинами світу.

МІЖНАРОДНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ. Національні господарства взаємодіють у системі світового господарства за законами міжнародного географічного поділу праці. Географічний поділ праці проявляється:

а)    у формуванні господарської спеціалізації територій, тобто виробництві певної продукції, призначеної для вивозу на інші території. При цьому за певними територіями "закріплюються" ті галузі спеціалізації, для яких тут існують найкращі природні та соціально-економічні умови;

б)    у товарному обміні між територіями результатами господарської діяльності — вивезенні продукції галузей спеціалізації І ввезенні продукції інших галузей. При цьому завозиться продукція, виробництво якої на даній території або взагалі неможливе (у зв'язку з її природними особливостями), або недостатнє для власних потреб, або ж недоцільне (обходиться дорожче, ніж ввезення з інших територій).

Географічний поділ праці може бути міжрайонним (між окремими територіями в межах однієї держави) і міжнародним (між окремими держава­ми). Господарську спеціалізацію територій визначають як готова продукція (наприклад, автомобілі), так і її частини (деталі, вузли, агрегати), окрім цього сировина й напівфабрикати (залізна руда, кокс, чавун, сталь тощо). Галузями спеціалізації територій можуть бути галузі матеріального виробництва (промисловості, сільського й лісового господарства, рибальства), а також послуги виробничого й невиробничого характеру (ремонтні, будівельні, інженерні, транспортні, комунікаційні, фінансові, науково-технічні, рек­ламні, інформаційні, страхові, туристичні тощо).

Отже, міжнародний поділ праці полягає у спеціалізації окремих кра­їн на виробництві певних видів готової продукції, її частин, а також послуг і в подальшому товарному обміні ними на світових ринках. "Обличчя" країни у міжнародному поділі праці визначають галузі міжнародної спеціалізації, продукція яких значною мірою зорієнтована на експорт (вивезення в Інші країни).

На формування географічного поділу праці впливають різноманітні чинники, які можна згрупувати у три групи:

1)     географічне положення країн;

2)     природно-ресурсна база. ;

3)     соціально-економічні умови.