Рекомендовано Центральним методичним кабінетом з вищої медичної освіти МОЗ України як підручник для студентів вищих медичних навчальних закладів

ІІІ-ІУрівнів акредитації.

Тернопіль "Укрмедкнига" 2001

Колектив авторів:

А.В. Єпішин, С.М. Андрейчин, Б.Г. Бугай, М.О. Лемке, В.О. Лихацька, Н.А. Хабарова, Т.Ю. Чернець, Н.А. Бількевич, П.Я. Шерстюк

Рецензенти:

• зав. кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб №2 Харківського держав­ного медичного університету, д.мед.н., проф. Семидоцька Ж.Д.;

• зав. кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб Донецького державного ме­дичного університету ім. М.Горького, д.мед.н., проф. Синяченко О.В.

П 81 Пропедевтика внутрішніх хвороб з доглядом за терапевтич­ними хворими/За заг. ред. А.В. Єпішина. - Тернопіль: Укрмедкнига, 2001. - 768 с. ІЗБИ 966-7364-70-4

Підручник складається з двох частин: у першій (загальній) частині дається визначен­ня предмета, наводяться провідні терапевтичні школи, висвітлюються питання історії роз­витку діагностики, лікарської етики, деонтології, загального догляду за хворими, методи фізичного, лабораторно-інструментального обстеження, симптоматологія захворювань внутрішніх органів.

У другій (спеціальній) частині наводиться короткий опис деяких основних захворю­вань внутрішніх органів, включаючи етіологію, патогенез, клініку, діагностику, принципи ліку­вання та профілактики. В додатках до підручника подано нормальні величини основних лабораторних показників та правила написання історії хвороби.

Підручник підготовлений співробітниками кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб Тернопільської державної медичної академії ім. І.Я. Горбачевського відповідно до програ­ми для студентів ІІ-ІІІ курсів вищих медичних закладів України за загальною редакцією доктора медичних наук, професора А.В. Єпішина.

ББК 54.1я73 УДК 616.1/4-07(075.8)

ІЗБИ 966-7364-70-4

© А.В. Єпішин, С.М. Андрейчин, Б.Г. Бугай та ін., 2001

Підручник "Пропедевтика внутрішніх хвороб з доглядом за терапев­тичними хворими" призначений для студентів II - НІ курсів вищих медич­них закладів, проте за своїм змістом він може бути корисним і для сту­дентів старших курсів та лікарів. В ньому викладені питання лікарської етики, деонтології, фізичні та сучасні інструментально-лабораторні мето­ди обстеження хворих, симптоматологія захворювань внутрішніх органів. Профілактика і лікування наведені коротко, в основному їх принципи.

З метою закріплення знань із загальномедичних дисциплін, отрима­них студентами на попередніх курсах, та використання їх при клінічному обстеженні хворих ми вважали доцільним викласти короткі анатомо-фізіо- логічні дані. На відміну від інших посібників, він включає питання загаль­ного догляду за хворими та особливості догляду при ураженні основних систем організму, схему історії хвороби, нормальні величини основних ла­бораторних показників.

Підручник ілюстрований рисунками, таблицями, схемами, користую­чись якими, студент зможе краще засвоїти тему заняття. Ряд ілюст­рацій запозичені з посібників з діагностики внутрішніх хвороб.

Своїм підручником ми хочемо допомогти студентам оволодіти умін­ням розпізнати симптоми захворювання, знати основні діагностичні ме­тоди, оволодіти методологією діагнозу, основами гуманного ставлення до хворої людини, клінічного мислення при встановленні діагнозу захворювання. Це повинні знати не тільки терапевти, сімейні лікарі, але й лікарі інших клінічних дисциплін. Отже, сподіваємось, що цей підручник стане корисним як для студентів вищих навчальних медичних закладів, сімейних лікарів, так і для лікарів різних клінічних спеціальностей.

Автори будуть вдячні за критичні зауваження та побажання, які допоможуть покращити якість підручника.

Проф. А.В. Єпішин

Професор Єпішин .Анатолій Васильович, завідувач кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб Тернопільської державної медичної академії ім. І.Я Горбачевського, після закінчення Вінницького медичного інституту пройшов шлях від лікаря-терапевта сільської районної лікарні, аспіранта до доктора медичних наук, професора. Він один з перших в Україні розпочав вивчення імунологічних аспектів захворювань щитоподібної залози і гепатобіліарної системи, автор і співавтор близько 300 наукових праць, в тому числі монографій, посібників. Йому належать винаходи і раціоналізаторські пропозиції. Під його керівництвом підготовлені доктори і кандидати медичних наук. Праця талановитого науковця, педагога і лікаря відзначена почесним званням "Ветеран праці", численними грамотами, подяками та обранням дійсним членом Нью-Йоркської академії наук.

5

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1. ВСТУП

1.1. Поняття про внутрішні хвороби. Провідні терапев­тичні школи. Поняття про захворювання. Місце про­педевтики внутрішніх хвороб у терапевтичній клініці, її предмет і завдання

Внутрішні хвороби (тогЬі іпіегпі) - галузь клінічної медицини, що вив­чає етіологію, патогенез і клінічні прояви захворювань внутрішніх органів, розробляє методи їх діагностики, лікування і профілактики. Вивчаються гру­пи захворювань, які об'єднуються двома ознаками: локалізацією ураження і методом лікування. За першою ознакою ця група включає захворювання сер­ця і судин (кардіологія), органів дихання (пульмонологія), органів травлення (гастроентерологія), сечовидільної системи (нефрологія), ендокринної систе­ми (ендокринологія) тощо. За другою ознакою до внутрішніх належать ті хвороби, які лікуються консервативними, нехірургічними методами, тобто методами, не пов'язаними з порушенням цілості тканин. Цей поділ умовний: виразкова хвороба може потребувати оперативного лікування, а закритий перелом кістки може лікуватись консервативно (проте останнє не є компе­тенцією терапевта).

Ця нечіткість поділу почасти зумовлена тим, що найчастіше захворюван­ня окремого органа веде до порушення функції цілої системи, інших органів і систем. З другого боку, поділ практичної медицини на різні спеціальності є наслідком розвитку медичної науки, що унеможливило одній людині охопити всі нагромаджені фактичні дані.

Клінічна дисципліна "Внутрішні хвороби" має також більш давню назву "терапія" (від грец. Шегаріа - лікування). Обидва терміни є рівнозначними, хоча слово "терапія" може мати більш вузьке значення і означати лікування різних захворювань, причому не лише внутрішніх органів.

До XIX віку терапія включала в себе всі сьогоднішні вузькі спеціаль­ності. На початку XIX віку в самостійний розділ вилились шкірні хвороби, потім нервові і дитячі. Розвиток мікробіології призвів до відособлення з те­рапії туберкульозу та інфекційних захворювань.

За реєстром ВООЗ є 180 медичних спеціальностей, але хворий один. Методи обстеження, що використовуються для діагностики захворювань внутрішніх органів, мають універсальне значення і застосовуються в хірургії, гінекології та в інших галузях медицини. Ось чому, незалежно від спеціалі­зації, важко обійтись без знань з терапії і без оволодіння її методами діагно­стики і принципами лікування.

Розділ 1. Вступ

Історія розвитку клінічної медицини та вчення про внутрішні захворю­вання бере свій початок з глибини віків. Лікарське мистецтво старовини до- сягло своєї вершини в період діяльності видатного давньогрецького лікаря Гіппократа (460-377 рр. до н.е.), який описав зовнішні ознаки багатьох захво­рювань, створив вчення про основні типи тіла й темпераменту, перетворив огляд хворого у власне лікарський метод дослідження, вмів лікувати різні гарячкові стани.

Давньокитайські лікарі велику увагу приділяли вивченню властивостей пульсу, за яким могли визначати захворювання. До наших днів дійшов запро­понований ними метод лікування - рефлексотерапія.

Значний внесок у розвиток медицини лікаря середньовіччя Абу Алі Ібн- Сіна (Авіценна). В залишених ним рукописах знаходимо лікувальні рекомен­дації, які не втратили свого значення і донині, зокрема застосування відхар­куючих, жовчогінних, сечогінних рослинних засобів.

Серед стародавніх слов'ян, як повідомляють літописці, знаходились люди, які знали лікарські рослини, вміли надавати допомогу хворим. Це були перші народні цілителі - волхви, знахарі, відуни. Із появою християнства на Русі з'являється новий тип лікаря - лікар-чернець. В Україні-Русі першими ліка­рями були Агапій Печерський та його учні Даміан-зцілитель, Алімпій Пе- черський, Григорій-чудотворець, які лікували молитвами і травами. Є відо­мості, що сам Володимир Мономах був пацієнтом Агапія Печерського.

Нещодавно виявлено медичний трактат "Мазі", який написала внучка Володимира Мономаха Євпраксія Мстиславівна, перша вітчизняна жінка-лікар.

Юрій Дрогобич (1450-1494) був одним із перших українських дипломо­ваних лікарів, який отримав освіту в Краківському університеті. Він видав книгу "Прогностик Юрія Дрогобича", що стала першою друкованою книгою українського лікаря.

У 1661 р. у Львові на базі Єзуїтської академії був створений університет з медичним факультетом - один із найстаріших закладів Європи.

У підготовці медичних кадрів значну роль відіграла Київська академія. Кадри для медичних шкіл готували і колегії в Чернігові, Переяславі та Харкові.

З 1802 р. в Києво-Могилянській академії запроваджено курс медицини. В 1805 р. в Харкові було закладено першу справжню медичну школу в Україні. Першу соматичну лікарню в Києві було відкрито в 1803 р. У периферійних містах лікарні фактично були притулками для бездомних і солдатів-інвалідів.

Прототипом сьогоднішньої історії хвороби був "скорбний лист", який у 1840 р. наказано "завести на кожного хворого, що перебуває в лікарні", і в якому необхідно було відображати хід хвороби, її напади і лікування.

Судячи з викладеного матеріалу, медики минулого переважно володіли широкими медичними знаннями.

Значний вклад у розвиток вітчизняної терапевтичної школи внесли клініцисти Київської терапевтичної школи В.П. Образцов, Ф.Г. Яновський, М.Д. Стражеско, М.М. Губергріц та інші.