1. Поняття оплати праці Методи правового регулювання

1.1. Правове визначення поняття оплати праці

Для роботодавця оплата працi є платою за робочу силу i складає одну iз основних статей витрат у собiвартостi товарiв та послуг, що надаються. Для працiвника заробiтна плата — це основна частина його особистого доходу, засiб вiдтворення робочої сили i полiпшення рiвня благополуччя самого працiвника та його сiм’ї.

Оплата працi як економiчна категорiя iнодi трактується досить широко i включає не тiльки оплату працi осiб, якi перебувають у трудових вiдносинах, але й доходи представникiв вiльних професiй, приватних пiдприємцiв та осiб, якi працюють на основi цивiльно-правових договорiв.

Розрiзняють номiнальну i реальну заробiтну плату.

Номiнальна заробiтна плата - це сума грошей, отриманих за встановлений перiод часу (переважно за мiсяць).

Реальна заробiтна плата - це кiлькiсть товарiв та послуг, якi можна придбати за номiнальну заробiтну плату, або як її ще називають «купiвельна спроможнiсть» номінальної заробiтної плати [14, с. 156]. Реальна заробiтна плата залежить вiд розмiру номiнальної заробiтної плати i цiн на товари та послуги, що надаються.

На вiдмiну вiд економiчної категорiї правове поняття оплати працi є складовою частиною змiсту трудових правовiдносин. Правове визначення оплати працi подається у ст. 1 «Конвенцiї МОП» № 95 про охорону заробiтної плати». Тут вона визначається як будь-яка винагорода чи будь-який заробiток, що обчислюється в грошах, встановлена угодою або нацiональним законодавством, i яку в силу письмового або усного договору про найм роботодавець виплачує працiвнику за працю, яка виконана або повинна бути виконана, чи за наданi послуги, або такi, що повиннi бути наданi.

За вiтчизняним законодавством заробiтна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразi, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працiвнику за виконану ним роботу [10].

Вiдзначимо, що i в правничiй лiтературi i у законодавствi України при визначеннi грошової винагороди працiвникам застосовують термiни «оплата працi» i «заробiтна плата». Вважається, що обидва зазначенi поняття є синонiмами [11, с.297]. Про це можна пересвiдчитися проаналiзувавши той же Закон «Про оплату працi» та вiдповiдну главу у КЗпП України. І закон, i глава у кодексi мають назву «оплата працi», але обидва акти при цьому подають визначення заробiтної плати.

У науковiй лiтературi щодо грошової винагороди працiвникiв, якi працюють за трудовим договором, традицiйно вживають термiн «заробiтна плата». Що ж стосується поняття «оплата праці», то iснує думка, що воно ширше за своїм значенням, анiж «заробiтна плата» [10, с.124].

Для заробiтної плати як правової категорії характерними є певнi ознаки. Передусiм вона є винагородою за виконання працiвником трудових обов’язкiв. Стаття 21 КЗпП України серед основних елементiв змiсту трудового договору мiстить обов’язок роботодавця виплачувати працiвниковi заробiтну плату. Розмiр її залежить вiд складностi та умов виконуваної роботи, професійно-дiлових якостей працiвника, результатiв його працi та господарської дiяльностi пiдприємства.

Заробiтна плата - це така винагорода, розмiр якої визначасться за наперед встановленими нормами i розцiнками. У трудовому договорi зазначається умова про систему заробіної плати працiвника. Колективний договiр або положення про оплату працi мiстять схеми посадових окладiв i тарифні ставки для працівників. При цьому також встановлюються норми праці, які зобов’язаний виконувати працівник для того, щоб мати право на отримання заробітної плати у встановленому розмірі.

Слід зазначити, що заробітна плата – це винагорода, що має гарантований характер. Гарантованість оплати праці випливає безпосередньо з Конституції України, яка у ст. 43 встановлює право кожного на заробітну плату не нижчу від визначеної законом. Це покладає на роботодавця обов’язок провести виплату відповідної суми заробітної плати, якщо працівником виконані необхідні умови. Заробiтна плата повинна регулярно виплачуватися у строки, встановлені у колективному договорі. Розмір її не може бути нижчим за визначений законом мінімальний розмір оплати праці. Стаття 21 Закону «Про оплату працi» забороняє будь-яке зниження розмiрiв заробiтної плати залежно вiд походження, соцiального i майнового стану, расової та нацiональної належностi, статі, мови, полiтичних поглядiв, релiгiйних переконань, членства у професiйнiй спiлцi чи iншому об’єднаннi громадян, роду i характеру занять, мiсця проживання. Законодавством передбачено, що заробiтна плата працiвника не може бути нижчою вiд встановленого державою мiнiмального розмiру. Доречно вказати, що у ст. 9 Закону «Про оплату працi» мiститься правило, визначення розміру мінімальної заробітної плати. Розмір якої визначається з урахуванням: вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни, загального рівня середньої заробітної плати, продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.