5.Українські землі під владою Росії та Австро-Угорщини.

У 90-х роках XVIII ст.  до складу Російської  імперії ввійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь).  Західноукраїнські ж землі, Північна Буковина і Закарпаття, залишилися під владою Австро-Угорщини.

Головними причинами втрати Україною своєї незалежності були чвари у середовищі панівної верстви і, особливо, підступність політики Московські держави (пізніше Російської імперії) щодо України.  Московська держава та її спадкоємиця — Російська імперія, порушуючи, ламаючи знищуючи договір, почала розглядати Україну як сукупність звичайних адміністративних одиниць.

Перша половина ХІХ ст.  і для Російської, і для Австрійської імперій характеризувалася кризою феодально-кріпосного ладу та формуванням буржуазних відносин.

У другій половині XIX ст.  тяжким тягарем на український народ ліг національний гніт.  Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру, самобутність –усе те, що становить основу державності і що в майбутньому допоможе відродженню Української держави.

В умовах переслідування російським царизмом української культури поступово зростала роль західноукраїнських земель у національно-культурному розвитку, в якому також брали участь передові сили Східної України.

6. Українська національна державність (листопад 1917 - 1920 pp.)

Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німець­кими військами. Особливою проблемою в національному держав­ному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного держа­вного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянсь­ких збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

Доба Центральної ради продемонструвала сильні і слабкі сторони дер­жавотворення.

До перших слід віднести рішучість, з якою будується наша держава, вплив на цей процес національного відродження, орієнтацію на її соціальну  політику.

До других — утопічно-соціалістичну орієнтацію керівництва Центральної ради,  відсутність зворотного зв'язку з широкими народними масами.

7. Радянські часи і Україна.

Прихід до керівництва партією і державою Сталіна привів до остаточного формування адміністративної системи управління, до згортання непу і демократичних елементів у державно-пра­вовому житті.  Поступово партійна влада повністю зрощується з державною, що завжди було головним елементом тоталітарного режиму.

30-ті роки стали «голгофою» українського народу.  У жорнах тоталі­тарно-репресивного режиму було знищено трудову і інтелектуальну еліту народу.  У 30-ті роки були знищені залишки державної самостійності  України.

Друга світова війна призвела до страшних наслідків, оскільки вона потребувала перебудови держави України згідно з умовами воєнного часу.  Централізація держави і права, яка характерна для тоталітарного ре­жиму, особливо посилюється в роки війни. 

Але війна принесла і деякі позитивні моменти.  Вперше за багатовікову історію український народ возз’єднався в єдиній державі. 

Незважаючи на те, що московське керівництво послідовно проводило бо­ротьбу з українським національно-визвольним рухом, високий міжнародний автори­тет України дозволив їй стати співзасновником ООН, а також членом інших міжнародних  організацій. 

З десталінізацією розпочався процес демократизації державного і суспільного життя. 

Для другої половини 60-х — першої половини 70-х років характерною була абсолютна монополія комуністичної партійної верхівки.  Головною тенденцією розвитку держави і права була жорстка центра­лізація державного механізму, правоохоронних органів, правової системи.

З середини 80-х років в СРСР розпочався незворотний процес реформування всіх сторін життя суспільства.  Перші спроби реформ показали, що  вони неможливі без демократизації, без перебудови політичної системи.