Становлення української державності проходило досить складно і суперечливо. Науковці схильні виділяти дві основні складові цього тривалого процесу в часі. Перший великий етап формування державності України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (те до нової ери) і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції.

Другий етап історії держави України - після перемоги Лю­тневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.). Він закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне праг­нення народу України — створити незалежну суверенну Українську державу.

А тепер хочу коротко розглянути найголовніші етапи становлення української державності.

1. Початки формування української державності. Київська Русь

Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовіч­ної Давньоруської держави — Київської Русі. Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри — Київський і Новгородський. Цю подію літопис відносить до 882 p., Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель.У процесі формування давньоруської державності можна, та­ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних утворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з цент­ром у Києві. Упродовж усього свого існування Україна-Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед із степовими кочовиками, і разом з тим установлювала й розвивала плідні зв'язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу державний лад, правова система, виробничі відносини, високопродуктивне сільське господарство, вдала дипломатич­на діяльність на міжнародній арені, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно забезпеченого життя, ґрунтований на широкому розповсюдженні християнства, – все це сприяло тому, що Київ­ська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочасни­ми найрозвинутішими країнами. За князювання Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найбільшої могутності.  

2. Галицько-Волинське князівство – як наступник Київської Русі та державотворчих процесів

Період розпаду був закономірним етапом розвитку України-Русі XIІІ – XIV ст.  У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Проіснувало воно до 1340 p.

Роль Галицько-Волинського князівства у розвитку української державності важко переоцінити.  Князівство охоплювало до 90 відсотків української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку Польщі. Галицько-Волинське князівство широко відкрило двері західноєвропейському культурному впливу на Україну, водночас зберігаючи кращі традиції української культури.  В постійній боротьбі з загарбниками (Ордою, Литвою, Польщею, Угорщиною) Галицько-Волинське князівство гідно репрезентувало себе у світі як спадкоємець Кельтської  держави.  

Найвизначнішими правителями були Роман Мстиславич, який об’єднав Галицьку та Волинську землі, та його син Данило Галицький. Однак зосередити всю владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося. У цьому їм заважало згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке.

Відносна слабкість сил централізації, припинення князівської династії, віроломна політика Орди та деяких північно-східних володарів призвели до того, що князівство стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав – Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися на той час на сильні, централізовані держави. Зрештою, у 40—60-х роках XIV ст.  політичне роз'єднані землі України підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Ли­товського.