Завдання для самоконтролю

1. Сформулюйте визначення предмета філософії. У чому полягає складність такого визначення?

2. Чим відрізняється предмет філософії від предмета будь-якої іншої науки? Визначте за текстом Х. Ортега-і-Гассета «Що таке філософія?», як автор бачить ці відмінності.

3. Як Ви розумієте слово «Універсум»?

4. Що таке «метафізична потреба» і чому людина філософствує?

5. Яке з визначень філософії Ви вважаєте ближчим до її суті: «Філософія – це щось неминуче» (Х. Ортега-і-Гассет); «Філософія – це ностальгія, тяга повсюди бути вдома» (Новаліс); «Філософія – це справа вільних людей (спортсменів)» (Платон); «Філософія – це повернення людини до її витоків» (К. Ясперс); «Філософія – ... найгранічніше, в чому людина вимовляється до останньої ясності» (М. Гайдеґґер). Аргументуйте відповідь.

6. У чому, на Вашу думку, специфіка філософських проблем? Як на це питання відповідають автори наведених текстів?

7. Проаналізуйте структуру і функції філософії. Яким чином вони пов’язані?

8. Послідовно назвіть ті з функцій філософії, які мають теоретичне (наукове), світоглядне, загальнокультурне значення. Поясніть свою відповідь.

9. Поясніть, чому К. Ясперс вважає комунікацію сучасним завданням філософії. Чи згодні Ви з цим? Як філософія виконує це завдання?

10. Поясніть етимологію поняття «філософія».

11. Дайте визначення поняттю «світогляд». Які історичні типи світогляду Вам відомі?

12. Порівняйте філософію як історичний тип світогляду з міфом і релігією. Які спільні риси притаманні усім трьом типам? Що їх відрізняє?

13. Яке місце у системі освіти правоохоронця повинна займати філософія? Поясніть свою думку.

14. Доведіть наявність зв’язку між філософською теорією і життєвою / професійною практикою.

Література до розділу для самостійного опрацювання

1. Бердяев Н. А. Я и мир объектов // Философия свободного духа. – М., 1994. – С. 230–240.

2. Джеймс У. Введение в философию // Джеймс У. Введение в философию.

3. Рассел Б. Проблемы философии.  – М., 2000. – С. 7–21.

4. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию. – М., 1992. – С. 14–26.

5. Ницше Ф. Так говорил Заратустра // Соч. : в 2 т. – М., 1992. – Т. 1.

6. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? – М., 1991. – С. 51–59, 83–95.

7. Рассел Б. Искусство мыслить. Пер. с англ. – М., 1999. – С. 13–89. 

8. Уайтхед А. Н. Наука и философия // Избранные работы по философии. – М., 1990. – С. 540–560.

9. Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Вопросы философии. – 1989. – № 9. – С. 117–124, 133, 156–157.

10. Хайдеггер М. Что это такое – философия? // Вопросы философии. – 1993. – № 8. – С. 113–123.

11. Ясперс К. Введение в философию. – Мн., 2000. – С. 9–19.

12. Ясперс К. Философия в будущем // Феномен человека. – М., 1993. – С. 207–221.

Розділ іі. Філософія стародавнього китаю

1. Специфічні риси китайської цивілізації.

2. Конфуціанство.

3. Даосизм.

4. Загальні риси східної філософії.

1. Специфічні риси китайської цивілізації. Філософські концепції Сходу являють собою синкретичні утворення, в яких поєднані елементи міфу, релігійних канонів, фольклору. У творах східних авторів є достатньо ознак, за якими їх можна назвати філософськими творами: і для індійської думки, і для китайської характерним є звернення до проблеми єдиного, їх автори замислюються над питанням про гармонізацію особистого буття, і що найважливіше, говорять про істину як альтернативу незнання, помилкового уявлення про світ.

У глобальному розумінні можемо говорити про існування двох соціокультурних полюсів – східного і західного. Несхожість, а часом навіть протистояння Сходу і Заходу має низку передумов. Серед них – ментальні, історичні, політичні. Отже, відміни Сходу і Заходу мають парадигмальний характер. Парадигма (від давньогр. «взірець») – модель постановки та вирішення проблем. Більш узагальнене розуміння слова «парадигма» – світоглядна модель, сукупність ментальних і культурних особливостей, притаманна певній спільноті певної доби. В даному випадку ми розглядаємо найширші світоглядні парадигми Сходу і Заходу.

Відмінність парадигм Сходу і Заходу краще за все пояснюють форми передачі інформації, опрацьовані впродовж тисячоліть культурами Європи і Азії. Захід приймає ідею алфавітного письма, яка передбачає спочатку розклад слова на звуки (фонетичне письмо). Сама форма письма потребує аналізу, розкладу на елементи. Європейця цікавить знаковий механізм передачі звуку, форма правопису слова. Він вибудовує правила письма, поєднання слів у речення. Потім – синтез розібраного на звуки і позначеного літерами слова. В такій формі письма важливе знання звучання мови, через яке ми приходимо до розуміння сенсу написаного.

Схід, уособлений передусім давньокитайською цивілізацією, зберігає принцип ієрогліфічного письма, в якому письмовий знак передає значення символу. Тому знак ієрогліфа – це позначення сенсу, а не звучання слова. Людина Сходу віддає перевагу спогляданню знака як цілісності, а не як окремої конструкції звуків, яку ще треба скласти докупи. З розвитком культури письма на Сході ієрогліф набув окрім суто практичного значення ще й естетичне навантаження. Каліграфічне письмо стало окремим видом мистецтва, так само, як риторика на Заході.

Таким чином, навіть поверховий погляд на відмінності традиційних культур Сходу і Заходу дозволяє перейти до попереднього визначення відмінностей їх типів філософствування. Захід аналізує, його свідомості притаманна послідовність, аргументованість, критичність, зв’язок з науками. Істина розглядається як результат важкої праці, підпорядкування суб’єктом об’єктів. Крім того, пізнання повинно здійснюватися поступово, згідно з правилами, кожен крок повинен вербалізуватись (утілитись у поняття)⁴⁴. Схід доходить істини інтуїтивно, і це не завжди пов’язано з вербальними процедурами. У вченні Дзен є поняття «саторі» – просвітлення, раптове, спонтанне відкриття істини. Істина може явити себе не тільки у слові чи думці, а й через красу природи.

Давньокитайська філософія сформувалась в особливих соціально-історичних умовах, що не могло не вплинути на її характер. Китай – чи не єдина у світі країна, де інститут держави безперервно існує більше чотирьох тисяч років. Перші царства з’явились там ще наприкінці ІІІ тис. до н. е.⁴⁵ За типом політичного устрою це були східні деспотії. На чолі держави стояв правитель – ван, влада якого була абсолютною. Вся земля в країні належала йому, а всі підлеглі лише користувалися нею за сплату податків. Владу в країні (а точніше, волю правителя) здійснювали державні службовці – чжухоу, які призначалися із столиці в округи. У своїй діяльності вони спирались на військову силу Вана і адміністративну допомогу голів кланів – дафу, та голів сімей – ши. Селянські громади об’єднувались у шужень – територіальні округи.

Світський ритуал поєднувався з релігійним. Культова особливість традиції Стародавнього Китаю полягає в тому, що там ніколи не існувало окремої касти священиків. Ван був водночас верховним правителем і верховним жерцем. Так само голова клану, роду чи сім’ї виконував функцію жерця на місці.

Основа релігійного ритуалу в Китаї – культ предків. Релігійний ритуал став основою соціальної поведінки. Шанування старших і покора волі вищих за соціальним статусом – головні принципи соціального церемоніалу, що складали підмурок системи соціально-правових стосунків. Принципи церемоніалу в певній мірі замінювали правові акти. Традиція, збереження споконвічних устоїв займали провідне місце в системі правового регулювання. Культ предків сприяв посиленню авторитета традиції, і саме це, за визначенням Ернеста Ренана, стало простим і ефективним механізмом самозбереження цивілізації.

Основні світоглядні моменти людини давньокитайської цивілізації відображені у п’ятикнижжі «У-Цзин», що складається з «Книги пісень», «Книги історії», «Книги змін», «Книги обрядів» та літопису «Чунь-цю». Ці п’ять книг стали основою освіти в Китаї.

Найважливіше питання міфології Стародавнього Китаю – проблема добра і зла. Саме у протистоянні та взаємодії двох начал вбачається початок світу, життя, історії. Дві сили, що стоять за різноманіттям життєвих перетворень – Ян і Інь. Їх прояв – світло і темрява, тепло і холод, чоловіче і жіноче начало. Ці сили розгортають своє протистояння у стані «ці», тобто вже в матеріальному прояві. Шість станів «ці» дають можливість спостерігати сутність Ян та Інь: вітер, дощ, морок, світло, небесна Янци та земна Іньци матерія.

Процес розгортання протидії та переродження форм Ян і Інь підпорядковується вищому космічному закону Дао. Дао безособове. З поняттям Дао пов’язане формування уявлень про необхідність і належне. Дао – це закономірність руху небесних світил, зміни часу, народження і смерті. Його сутність розкривається через поняття «лі» – чемність, ритуал, «сяо» – повага, «ді» – поважлива підлеглість.

Ще одна із суттєвих світоглядних особливостей культури Стародавнього Китаю – невідокремленість людини від природи. Міфологічний анахронізм у поєднанні з етичним підтекстом уявлень про Дао заклали основу для специфічних підвалин точних наук. Інтегральні рівняння, геометричні формули, закони механіки, астрономічні (астрологічні) знання про космічні цикли і рухи – усе це розумілось як прояви Дао.

Математика, астрономія, механіка у Стародавньому Китаї досягли великих успіхів, але вони не досягли рівня дедуктивної науки. Китайські точні науки не знали системи логічного доведення. Знання сприймались як істина, що не потребує доказів, оскільки існували етичні принципи вчительства: вчитель не мав права говорити учневі неправду, а учень – сумніватись у словах вчителя. Таким чином, етична домінанта східної культури спрацювала як замінник логічної складової (системи доведення і аргументації).

На формування філософії Китаю вплинула традиційність давньокитайського суспільства, економічних відносин, політичних цінностей. Головна сфера зайнятості населення – сільське господарство з використанням іригаційних систем, важкий труд багатьох людей. Це зумовило патріархальність стосунків у суспільній сфері. Ієрархічність суспільства, відсутність демократичних інститутів влади (таких як, наприклад, у стародавніх Афінах) вимагали ідеологічного обґрунтування, яке було основане на ідеї священності традиції та соціальних норм поведінки. Давній релігійний культ предків, значна роль ритуалів, складний чиновницький церемоніал формував поважне ставлення до будь-якої форми влади – батьківської, службової, духовної, державної.

Важливе місце у житті давньокитайського суспільства займав ритуал. Ритуал – символічна дія, яка виражає зв’язок суб’єкта із системою соціальних цінностей і при цьому не має утилітарного значення. Ідея давньокитайського ритуалу базується на таких засадах: людина смертна, природа змінюється; постійне тільки небо (Піднебесна), рух небесних тіл символізує собою світову гармонію і порядок; відтак, події на Землі повинні бути узгоджені з небесними; людська поведінка повинна відповідати одвічному космічному порядку. У дійсності люди не можуть йому відповідати, крім тільки як символічно. Цю символічну відповідність і підпорядкованість закріплено в ритуалі, запорукою істинності якого є його багатовікова традиційність і незмінність.

Особливості історичного і суспільного розвитку зумовили й особливості філософствування. Практицизм, наголос на соціально-політичних та етичних проблемах, доволі спрощена система релігійних вірувань (в яких панував анімізм як віра в духів, перш за все, духів предків) – усі ці риси відбилися на визначенні й розгляді головних проблем філософії у вченнях шести основних шкіл: конфуціанстві, даосизмі, легізмі, школі інь-ян, моїзмі, школі імен.

2.  Конфуціанство. Історичні умови виникнення філософських шкіл Стародавнього Китаю – VІІ–VІ ст. до н. е. – час ослаблення централізованої держави в Китаї, її розпаду, усобиць, боротьби за владу і землі дрібних «князів». Саме тому наслідування традиції уявлялося порятунком від падіння у варварство. Основне завдання китайської філософії – гармонізувати стосунки людини з дійсністю. У людини є воля, і ця воля веде її до соціального хаосу. Очевидним стає розлад між належним, що втілено в образі одвічного Неба, і сущим, котре постає як війна, розлад, порушення законів предків. На тлі цих процесів виникла одна з найвпливовіших філософських шкіл Китаю – конфуціанство.

Засновник конфуціанства – Кун Фу-цзи, у європейській транскрипції – Конфуцій (551–479 рр. до н. е.). Він походив зі знатного, але зубожілого роду. Незважаючи на те, що батько був правителем одного з невеличких «князівств», Конфуцій почав вчитися тільки у 15 років. До цього часу він був пастухом, сторожем. Власна філософська школа з’явилась у нього лише у віці 50 років.

У конфуціанстві практично не розроблялись натурфілософські теми. Головна увага приділяється етичній проблематиці, вихованню гідної людини, моральної особистості. За визначенням Конфуція, в його вченні є лише одна ідея – це відданість володареві й турбота про людей.

Вищий закон буття – Небо. Усе у світі підпорядковується цьому закону, який змушує світ рухатись належним чином. Це – втілена істина, абсолютна гармонія – Небесне Дао. Поняття «Дао» (шлях, закон, вищий принцип) Конфуцій інтерпретує як «вірний вчинок». Суспільство ж має відповідати космічній гармонії. У природі діє певний порядок, але в сучасному суспільстві його немає. Колись закони суспільства і Небесного Дао співпадали, тому люди жили в гармонії. Отже, необхідно повернутись до того гармонійного існування, до вчинку, який завжди був правильний, оскільки він відповідав Небесному Дао.

Суспільство, на думку Конфуція, має бути схожим на родину, в якій головним принципом є принцип родинного співіснування: поваги до старших (начальства) і турботи старших про молодших (начальника про підлеглих).

Соціальний ритуал – запорука примирення і порозуміння. Ритуал вимагає служіння державі й турботи про людей. Влада, за визначенням Конфуція, – це виконання ритуалу, що базується на традиції та довірі. Головний моральний закон державного управління – наступний: якщо правитель є моральною особою, то він має право вимагати покори. Правитель, таким чином, є моральним взірцем для наслідування.

Етичне вчення Конфуція розкривається у системі категорій «взаємність» (шу – золоте правило моралі), «правильний шлях» (дао – адекватна соціальна поведінка: наслідування ритуалу, відповідності правилам поведінки, які прийняті суспільством), «чемність» (жень – любов до людини).

Квінтесенцією етичної концепції Конфуція є вчення про благородного мужа, який присвятив себе служінню людям. «Благородний муж» – категорія не тільки етична, але й політична – це правитель, який дотримується обов’язку і закону, спираючись на принцип «золотої середини».

Конфуцій закликав не ігнорувати думки оточуючих людей: «Слухаю багато, обираю найкраще і дотримуюсь його». Саме так формуються знання. Він вважав, що наблизитись до Дао можна, вивчаючи культуру письма, поведінки, етикету, моральних стосунків. Тим самим філософ стверджував, що навчання в державі – це спосіб виховання громадян, зміни їх на краще.

Як шлях досягнення соціальної гармонії Конфуцій пропонує ідею «виправлення імен» – «чжен мін». Час плине невпинно, і згодом соціальні функції людей набувають нового забарвлення, змінюється ритуал. Вихід – привести соціальну дійсність у відповідність до норм ритуалу, а вчинки людей – до їх соціального статусу. Виправлення імен неможливе без пізнання Дао, яке одночасно є метою і засобом будь-якого пізнання.

Вчення Конфуція мало велике значення для розвитку китайської цивілізації. Це цілісна етико-філософська система, в якій сформовано соціальний ідеал, розроблені принципи поведінки в суспільстві, укорінено уявлення про людину як «політичну істоту». Людина і знання про людину в конфуціанстві стали запорукою відкриття загального сенсу буття, розуміння Дао.

Соціальна спрямованість, зосередженість конфуціанства на практичній цінності етичного знання стали причиною перетворення філософського вчення на своєрідну «інструкцію із соціального управління», яка була покладена в основу китайської державницької практики.

3.  Даосизм. Засновник – Лао-цзи – напівміфічна особа. За легендою, він був старшим сучасником Конфуція, однак головний трактат даосів «Дао Де Цзин» («Книга про Дао та Де») датується IV ст. до н. е.

На відміну від конфуціанства, даосизм – більш метафізичне вчення, його категорії відрізняються високим ступенем абстрагування. У центрі цієї філософії – не суспільство чи людина, а буття. Це перша з відомих нам на Сході філософська спроба скласти цілісну, структуровану картину світу.

Дао – традиційна для китайської філософії категорія – набуває у Лао-цзи нового значення. Якщо у філософській традиції вчень Конфуція, моїстів, легістів Дао – це спосіб правильної поведінки людини, виконання певних необхідних соціальних функцій, то у даосів Дао – це загальносвітоглядне поняття. Лао-цзи пояснює його як першооснову і завершення всього сущого. Прояснити зміст цієї категорії допоможе поняття «Де» – втілення загального закону в матеріальному світі, в конкретних речах.

Спостерігання за природою призводить до констатації діалектичної єдності протилежних явищ: за ранком настає вечір, за зимою – літо, смерть одних організмів є початком життя для інших, гаряче вистигає, сильне стає слабким. Ці та інші протилежності даоси пов’язують із взаємодією двох основних начал – Інь та Ян. Ці начала – втілення світлого та темного, чоловічого і жіночого, активного і пасивного.

Отже, саме Дао подвійне. Є Дао без імені і Дао з іменем. Перше – це загальна здатність бути, існувати. Дао без імені невидиме, пусте, пасивне, темне, безтілесне, воно нагадує необмежену можливість буття. Його протилежність – Дао з іменем – визначене, наповнене якостями, здатне прийняти форму. Дао з іменем нагадує «проект» усіх речей і явищ світу в цілому і кожного окремо.

Етичний ідеал даосів – шенжень (букв. «досконаломудрий»). Це людина, вільна від страстей. Шенжень – носій вищого знання. Це протилежність цзюнь-цзи («благородний») конфуціанців. Споконвічно світ був гармонійним, але діяльність людини змінила його і втрутилась у буття Дао. Діяльність людини руйнує гармонію Всесвіту. Шенжень – спостерігач, а не активний діяч у суспільстві. Невтручання – головний принцип існування мудрої людини, оскільки неможливо зрозуміти співбесідника, коли ти його постійно перебиваєш, осягнути напрям течії ріки, якщо ти змінюєш його греблею, а Дао – якщо воно спотворюється людською діяльністю. Спостереження – це спосіб виявлення постійного і незмінного у світі, того, що приховано за буденністю і часовістю. Це шлях до осягнення Дао.

Така гносеологічна позиція має свій відбиток і на соціальній філософії Лао-цзи. Соціальний ідеал даосів полягає в мудрому недіянні: «Піднебесна отримується у володіння внаслідок недіяння».

Соціальний ідеал – простота і безкорисливість (якщо не цінувати речі, не буде крадіжок). Усі соціальні вчинки людей повинні бути підпорядковані природній необхідності, а все інше – зайве. Лао-цзи наполягав на тому, що виконання конфуціанського принципу жень («людинолюбство») – втручання в природне життя суспільства.

Знання заважають управлінню державою, оскільки вони дають можливість отримати зиск за рахунок порушення гармонії, тому просвіта приводить до ще більшого порушення Дао і безладу у світі.

Ідеал соціальної поведінки у Лао-цзи принципово протилежний ідеалу конфуціанців. Турбота, піклування, повага, взаємність, згідно з «Дао Де Цзин», – прояви суєтності, чесноти корисливих людей, які розраховують на винагороду. Конфуціанському благородному мужу протиставляється шенжень – досконаломудрий (до речі, слів якого, за висловом Конфуція, і боїться благородний муж).

Даосизм створив першу в Китаї спробу систематизувати уявлення про світ як цілісну систему, яка поєднує онтологічні, гносеологічні, антропологічні та етичні елементи. За своєю структурою це вчення наближається до давніх західних філософських систем. Воно перше вийшло за межі традиційного соціального прагматизму, до якого було схильне конфуціанство.

4. Загальні риси східної філософії. У середині І тис. до н. е. сформувалися три центри ранньої філософії. Один з них – китайський – відрізнявся соціальною та етичною проблематикою, безпосереднім зв’язком з життєво-практичними завданнями. З огляду на розглянуті філософські школи можна визначити загальні риси східної філософської думки:

1. Домінування моральної проблематики і практичної філософії.

2. Незначна систематизованість філософських вчень і їх непов’язаність з точними науками.

3. Логіка як наука і як частина філософського знання нерозвинена.

4. Відсутня абстрактна філософська термінологія, а самі вчення слабко раціоналізовані й несуть у собі пережитки міфологічної свідомості.

Давньокитайська філософія, хоча і замислювалась над одвічними питаннями людського буття, намагалася концептуально оформити своє уявлення про будову світу та закони його існування і розвитку, все-таки залишалася передфілософією, яка ще не втратила зв’язок з міфологічними уявленнями. Але виносячи таку оцінку філософії Стародавнього Китаю, ми повинні пам’ятати про те, що ця філософія є породженням оригінальної культури з власною системою цінностей і інакшим поглядом на світ.