Список рекомендованих підручників і посібників до практикуму

1. Вільчинський Ю., Вільчинська С. та ін. Розвиток філософської думки в Україні. – Львів, 1994. 

2. Гурина М. Философия : учеб. пособ. пер. с франц. – М., 1998.

3. Горський В. С., Кислюк К. В. Історія української філософії. – К., 2005.

4. Данилова Н. Ф. Философия: исторический и систематический курс. – К., 2006

5. Ильин В. В. Философия : учеб. пособ. : в 2 т. – К., 2006.

6. История китайской философии / пер. с китайского В. Таскина. – М., 1989. 

7. История философии: Запад. Россия. Восток. – М., 2000.

8. Історія філософії на Україні : в 3 т. – К., 1987–1988. 

9. Канке В. А. Философия: исторический и систематический курс. – К., 2006.

10. Лазарев Ф. В., Трифонова М. К. Философия : учеб. пособ. – Симферополь, 1999. 

11. Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні : курс лекцій. – К., 1999.

12. Петрушенко В. Л. Філософія : курс лекцій : навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів. – К.; Львів, 2001. 

13. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – СПб. : Петрополис, 1997. – Кн. 1–4. 

14. Скирбекк Г., Гилье Н. История философии : учеб. пособ. для вузов / пер. с англ. – М., 2000.

15. Томпсон-мл. А. А. Философия: исторический и систематический курс. – К., 2006.

16. А. П. Атременко, Т. С. Воропай, О. М. Кривуля, О. В. Тягло Філософія. Хронологічно-тематичний огляд : навч. посіб. для юрид. вузів. – Х., 2009.

17. Філософія : навч. посіб. / за ред. І. Ф. Надольного. – К., 2005.

18. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981.

19. Шаповалов В. Ф. Основы философии. – М., 2000.

Навчальне видання

АРТЕМЕНКО Андрій Павлович,

АРТЕМЕНКО Ярослава Ігорівна

Практикум з філософії

Редагування С. М. Гук

Електронна правка С. В. Гончарук

Комп’ютерне верстання С. М. Гук

Ф ормат 60×84¹/₁₆. Ум. друк. арк. 16,74. Обл.-вид. арк. 16,83. Наклад 300 прим. Зам. № 47.

Харківський національний університет внутрішніх справ. 61080, Харків–80, просп. 50-річчя СРСР, 27.

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 3087 від 22.01.2008 р.

1 Етимологія – тут: походження слова, вихідне значення інших слів, з яких утворено нове слово, значення споріднених слів у цій та інших мовах, 2) походження конкретного слова.

2 Націленість думки на певний предмет філософи називають інтенцією.

3 Бердяев Н.А. Человек. Микрокосм и макрокосм // Феномен человека. – М., 1993. – С. 29.

4 Суб’єктом прийнято називати активного учасника відносин, діяча у практичній чи теоретичній площині, чиї дії спрямовані на об’єкт. Активність суб’єкта реалізується через визначення її мети, стратегії та засобів. Об’єкт, відповідно, – це частина дійсності, на яку спрямована діяльність суб’єкта. Поняття «предмет» конкретизує саме ту об’єктну область, на якій зосереджена увага суб’єкта. Як правило, предметом (дослідження, освоєння) стають процеси, явища, властивості, характерні для певного об’єкта. Таким чином, коли йдеться про те, що вивчає та чи інша наука, називають не просто «фрагмент» світу, окреслений рамками її теоретичного інтересу, а саме предмет – конкретні аспекти буття цього «фрагменту» і методи його осягнення. Наприклад, якщо об’єктом теорії права є система соціальних стосунків і норм, що їх регулюють, то предмет даної дисципліни (те, що вона вивчає) – сутність, джерела, структура та механізми дії права.

5 Екзистенціалізм – напрямок філософії ХХ ст., головною проблемою якого було осмислення людського існування в контексті таких понять, як «свобода», «вибір», «буття-в-світі», «абсурд», «інший».

6 Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? – М., 2001. – С.78.

7 В добу Середньовіччя науковці використовували поняття «summa rerum» (сума речей) як синонім слова «Універсум» (Всесвіт).

8 Універсальний –від латин. universalis – загальний, всезагальний.

9 Х. Ортега-и-Гассет. – Вказ. твір. – С.79.

10 Емпіричний – (від давньогр. έμπειρία – досвід) – виведений із чуттєвого досвіду. В даному випадку слово «емпіричний» означає, що картина світу для такого суб’єкта складається виключно з «чуттєвих» образів його сприйняття – відчуттів.

11 Фишер Т. Философы с большой дороги. – М., 2003. – С. 25.

12 Раціональний – (від латин. ratio – розум) – тут : що базується на розумі.

13 Поняття – це розумове відображення в узагальненій формі явищ, процесів, предметів та об’єктів шляхом фіксації у слові їх суттєвих ознак. Найбільшою мірою узагальнені фундаментальні поняття мають назву категорій.

14 В даному випадку для спрощення наведено інтерпретацію істини, притаманну класичній філософській традиції. Вона не є єдиною та абсолютною. Крім даної концепції існують ще діалектико-матеріалістична, прагматична, конвенціоналістська, екзистенціальна, герменевтична та ін.

15 Вище вже було наведено традиційні філософські питання в інтерпретації І. Канта: «Що я можу знати?», «Що таке людина й чим вона може стати?», «На що я можу сподіватися?», «Що я маю робити?».

16 Ясперс К. Философия в будущем // Феномен человека. – М., 1993. – С. 214.

17 Про останнє свідчить відомий історичний анекдот про Гордіїв вузол, розрубавши який Олександр продемонстрував нетерплячість до теоретичних ускладнень. Якщо емпіричне життя виправдовує використання таких вагомих аргументів, як меч, то філософія наполягає на розв’язанні проблеми у той же спосіб, у який її було поставлено.

18 Парадигма – модель постановки та розв’язання проблем, прийнята в певній науковій (культурно-історичній) спільноті.

19 Трансцендентний – тут: потойбічний, розташований поза межами світу.

20 Об’єктивний – той, що існує незалежно від свідомості людини.

21 Субстанція – в даному випадку «сутність», «те, що лежить в основі».

22 Детальну інформацію з цього приводу див. у розділі «Філософія Нового часу».

23 Амбівалентність – двоїстість.

24 Рефлексія (від латин. reflexio – буквально «повернення назад» вживалося у значеннях «вигин», «переломлення», «відображення») – діяльність самопізнання і самооцінки. В даному випадку розуміється як здатність самоосмислення.

25 Метафізика – від давньогр. вислову «τά μετά τά φυσικά» – буквально «після фізики». Метафізика як наука досліджує «позаприродні» сутності, надчуттєві принципи й начала. Слово «метафізика» часто використовують як синонім філософії. Метафізичні потреби – потреби, не обумовлені природною необхідністю або соціальною роллю. Це потреби «вищого порядку», наявність яких відрізняє людину від інших живих істот.

26 Детермінізм – філософська позиція, яка визнає об’єктивну причинну обумовленість усіх явищ і речей. Протилежністю детермінізму є індетермінізм.

27 Під рефлективністю суспільної свідомості розуміємо здатність тієї чи іншої спільноти до самоусвідомлення. Наприклад, первісна людина асоціює своє життя із життям роду, що виключає можливість критичної оцінки суспільної дійсності. Родова свідомість ніколи не виходить за межі колективного «ми», вона замкнена сама на собі. Рефлективність античного соціуму набагато вища. Античне суспільство розвивається в умовах полісного буття. Тому «я» суб’єкта, що виокремлюється з родової спільноти, обіймає, перш за все, його громадський статус. Це свідчить про можливість раціональних стосунків людини із соціальним порядком (згадаємо практику афінського законодавства, коли кожен ініціатор нового законопроекту мав особисто відповідати за його зміст і необхідність).

28 Докладніше про дану концепцію див. у розділі «Філософія Середньовіччя».

29 Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? – М., 2001. – С.96.

30 Там само.

31 На практиці філософські методи пізнання не завжди використовуються в чистому, безпосередньому вигляді. Часто вони опосередковуються конкретними методами. Але кожен конкретний метод походить від більшзагального. Наприклад, метод соціологічного опитування є конкретно-науковим методом, але у своїй основі він спирається на індукцію.

32 Докладніше див. розділ практикуму «Антична філософія».

33 Слово «партія» в даному випадку розуміємо відповідно до його вихідного значення – «частина». «Партійні» характеристики – ті, що відрізняються від загальнолюдських: расові, національні, політичні, релігійні, вікові, професійні та ін.

34 Класичним прикладом того, як індивідуальна інтерпретація перетворює «нейтральний» об’єкт на «близьку» річ, наповнюючи життя сенсом і радістю, є тістечка «Мадлен» із роману М. Пруста «У пошуках втраченого часу». Для героя роману смак цих тістечок асоціюється з найщасливішими моментами його дитинства і кожного разу дозволяє йому «повернути час», тоді як для будь-кого іншого – це лише гастрономічне задоволення.

35 Існування таких типів не свідчить про їх обов’язкову наявність «у чистому вигляді» на рівні індивідуального світогляду. Як правило, їх прийнято розглядати як культурно-історичних феноменів.

36 Не випадково психолог і філософ К. Г. Юнґ аналізував міфологічний матеріал з метою дослідження архетипів – найбільш розповсюджених образів позасвідомого, притаманних цілому людству без винятку.

37 «Текстами» сучасна філософія культури вважає різноманітні комунікативні «повідомлення», які можна інтерпретувати як знаки. Тому як свого роду «текст» у широкому значенні може розглядатися не тільки письмовий твір, але й витвір мистецтва, промова, навіть жест.

38 Слово «символ» походить від давньогр. συμβολή – «поєднання».

39 Конфуцій якось зауважив, що благородному мужу легко прислужитись, але його важко обрадувати: він радіє лише належним речам – порядку і гармонії навколо. Тому недосконалий світ завжди буде викликати незадоволення у «конфуціанців», зосереджених на соціальних проблемах. Для даосів, опонентів конфуціанців, навпаки, відкриття Дао як єдиного закону Всесвіту і усвідомлення невідривності людського існування від буття взагалі – джерело радості та спокою.

40 Сенека. Нравственные письма к Луцилию. – М., 1990. – С. 30.

41 Там же. – С. 43.

42 Даний приклад в дещо трансформованому вигляді взятий у М. К. Мамардашвілі з книги «Лекции о Прусте» (М., 1995).

43 Под. за: Письма и фрагменты Эпикура // Материалисты Древней Греции. – М., 1991. – С. 218–220.

44 Класичну для європейської думки схему «фіксації знань» запропонував ще у V ст. до н. е. грецький філософ Сократ: «Пізнати означає визначити у понятті».

45 Шість періодів історії Стародавнього Китаю : Шань-Інь ХХ–ХІІ ст. до н. е., Чжоу – Західне Чжоу ХІІ–VIII ст. до н. е., окремі царства, Чжоу – Східне Жоу – Чжаньго (ворогуючі царства), імперія Цинь 221–206 рр. до н. е., Хань ІІ ст. до н. е.–ІІ ст. н. е.

46 «Лунь юй» – збірка висловів, уривків бесід з учнями – основна книга конфуціанства. З першого погляду, «Лунь юй» справляє враження безсистемної і суперечливої книги, що створювалась і самим Конфуцієм, і його учнями. За своєю будовою книга подібна до всіх аналогічних архаїчних філософських творів, мета яких – зберегти пам'ять про вчителя і основні сентенції його повчань.

47 Вказати шлях повернення до гармонії може тільки благородний муж, мудрець, вчитель – «цзюнь-цзи». Квінтесенцією етичної концепції Конфуція є вчення про благородного мужа.

48 Обов’язок громадянина – наслідувати ритуал, що є засобом соціального примирення і порозуміння. Ритуал вимагає служіння державі й турботи про людей.

49 Правитель – моральний взірець для наслідування. Влада в державі, за визначенням Конфуція, повинна існувати на ґрунті народної довіри. Таким чином, Конфуцій формулює головний моральний закон державного управління: якщо правитель є моральною особою, то він має право вимагати покори.

50 Етичне вчення Конфуція розкривається в системі категорій «взаємність» (шу), «правильний шлях» (дао), «чемність» (жень). Перша категорія – шу – відображала «золоте правило моралі». Людина повинна була вчиняти з іншим так, як бажала б, щоб вчиняли з нею. При цьому мудрець наголошував на формах адекватної соціальної поведінки: за добрі вчинки треба віддячувати добром, за образи і зло – відплачувати справедливо. Тобто стверджувався принцип «відплати мірою за міру», який був притаманний для всіх архаїчних етичних систем.

Принцип взаємності визначав форму соціальної поведінки – Дао як соціального вчинку. Суть його полягала у наслідуванні ритуалу, відповідності правилам поведінки, які прийняті суспільством. Синівська повага, батьківська турбота – дві головні форми соціальної поведінки, в яких вона реалізується.

51 «Благородний муж» – категорія не тільки етична, але й політична – це правитель, «який в доброті немарнотратний, коли примушує до праці, не викликає гніву, в бажаннях скромний, у величі не гордий, коли вимагає поваги, не жорстокий». Він дотримується обов’язку та закону, спираючись на принцип «золотої середини».

52 Благородний муж присвячує себе служінню людям, бо осягнув сенс категорії Дао як правильного шляху гуманності, поваги до старших і «шу» – піклування про людей, закону взаємності.

53 Перше – веління Неба – загальна закономірність, доля, яку можна тільки зрозуміти і прийняти як належне. Друге – великі люди – зухвалий виклик закономірності, який ламає звичний хід подій, ритуал, традиції. Це стихія, яка некерована жодним із сенсів соціальної гармонії. Третє – слова досконаломудрих – можна розуміти як критичну оцінку соціальної практики, яка змінює соціальну поведінку, вказує на помилки, недосконалість законів і дій.

54 Жень – чемність, в основі якої лежить любов до людини. Це вищий принцип соціальної поведінки.

55 Дао – це абсолют, першопочаток, першооснова, і завершення усього сутнього, закон Всесвіту, першосубстанція речей. Дао – закон існування Універсуму, незмінність змін. Дао – це Єдине, яке присутнє у всьому.

56 Традиційні уявлення китайської протофілософії вплинули на вчення про будову Дао, визначення його діалектичної природи, здатності до змін і розумінні змін як сутнісної характеристики буття.

57 Якщо Дао – абстрактний закон буття, то Дэ – його втілення в матеріальному світі, в конкретних речах.

58 Дао має невичерпні характеристики. Для визначення його суті використовувались бінарні опозиції, які підкреслювали абсолютну природу цього принципу.

59 Якщо у конфуціанців первинним є Небо, то в даосів небо і земля – тільки частини Всесвіту, вони вторинні стосовно Дао.

60 Підкреслюється мудрість «пустоти», тобто природна, а не здобута, штучно вихована.

61 Марність будь-якої діяльності людини очевидна, оскільки час змінює все, і все переходить у свою протилежність. Добрий вчинок, який задумано ким-небудь, перетворюється на зло для оточення. Тому єдине вірне заняття для мудрої людини – це споглядання і невтручання в хід Дао.

62 Етичні цінності Конфуція даоси визначили як такі, що виникли внаслідок порушення першогармонії Дао.

63 Знання – причина неспокою. Мета соціальної проповіді – припинити соціальну активність. Ідеальний правитель – той, хто не втручається в життя суспільства. Запорукою добробуту держави є відсутність її зв’язків із сусідами.

64 Синкретичний – той, що складається із щільно сплетених різнорідних частин. У даному випадку йдеться про релігію, міф, первинну науку, ранні правові системи.

65 Про порівняння колективної міфологічної та авторської філософської свідомості див. розділ «Філософія як любов до мудрості».

66 Один з перших філософів, грек Геракліт, називаючи основою буття вогонь, зауважує, що все у світі обмінюється на вогонь, подібно до того, як речі обмінюються на золото (Фрагменты ранних греческих философов. – Ч.1. – М., 1989. – С. 222). Даний вислів ілюструє теоретичний «прорив» від конкретно-образного до абстрактно-теоретичного мислення.

67 Таке ім’я представники перших філософських шкіл отримали завдяки своїй зосередженості на питанні про основу буття (перш за все – природного, матеріального) та використання фізичних образів для вираження її суті. Перш за все, – це образи «стихій», «елементів», «атомів» тощо. Проте дана особливість ранньої філософії не означає, що для неї архе – суто матеріальна субстанція. Напівміфологічний поняттєвий апарат ще не міг створювати філософських абстракцій, тому він запозичує звичні образи міфологічної свідомості, «матеріалістичної» по суті. Тому, наприклад, у Анаксимандра апейрон – це вічна, незмінна, необмежена у просторі нематеріальна сутність і одночасно, – «отець речей», що «обертається» та «породжує із себе протилежності» та першостихії.

68 Релятивізм – теоретична позиція, що визнає абсолютну відносність логічних, наукових або моральних постулатів.

69 Філософема – філософське поняття, яке формується внаслідок образного уявлення про певне явище. Філософема не має чіткого формально-логічного визначення.

70 Основні принципи теоцентричної парадигми можна сформулювати в наступних положеннях. Світ сприймається як творіння Бога, яке відбулося за загальним Задумом Творця, що має свій початок і кінець. Бог створив світ і людину, як поєднання духовної і тварної сутності. Духовна складова людини вирізняє її зі світу, перетворює на посередника між природою і духом, на володаря світу, до якого говорить Бог через знамення. Розум дає людині можливість осягнути їх, «побачити духовними очима», надає мудрість. Але розуміння неможливе без духовної практики і моральних вчинків, тому навчання пов’язане з удосконаленням людини.

71 Більшість з них мають характер етичних повчань. Взірцем подібних творів є «Повчання братії» Луки Жидяти, «Слово святого Феодосія про терпіння і про любов», низка «Слів» Кирила Туровського тощо. Але кожен з творів цієї категорії є своєрідною морально-етичною ілюстрацією християнської онтології.

72 Св. Іоанн Дамаскин – сирійсько-візантійський богослов VIII ст., автор першого твору, написаного у близькій до схоластичної манері – «Точний виклад православної віри».

73 «Шестоднев» Іоанна Екзарха Болгарського – твір першої чверті Х ст.; має у своїй основі богословський труд з аналогічною назвою Василія Великого (IV ст.), до якого було додано також уривки з «Шестоднева» Северина Гевальського, творів Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскина, Григорія Богослова, Григорія Нисського та інших візантійських авторів IV–ІХ ст. Крім богословських творів Іоанн Болгарський використав також твори античних авторів Платона, Аристотеля, Демокрита, Фалеса. Фрагменти з їх творів були перекладені ним церковнослов’янською.

74 Екзарх Болгарський – голова самостійної болгарської церкви, церковний чин, який дорівнював чину митрополита чи патріарха.

75 Феодор, пресвітер Раїфський – візантійський теолог VII ст.

76 Климент Смолятич – церковно-політичний діяч ХІІ ст., спочатку монах Зарубського монастиря неподалік від Києва. У 1147 р. за волею енергійного великого київського князя Ізяслава Мстиславича був обраний митрополитом Київським на синоді єпископів Русі без згоди Константинопольської патріархії. Після смерті князя Ізяслава у 1156 р. був позбавлений митрополичої кафедри.

77 «Слово про Закон і Благодать» взагалі є першою з відомих нам пам’яток оригінальної давньоруської літератури, створена митрополитом Київським Іларіоном десь між 1037 та 1050 рр.

78 Проблема морального вибору аналізується і у творі давньоруського теолога Кирила Туровського «Притча про людську душу і тіло». В цій притчі ми стикаємось із середньовічною думкою, близькою до традиції ідеалістичної етики, античного спадку Сократа і Платона. Вітчизняний богослов стверджує: «Горе тому, хто в розумі грішить». Тобто, як і у Платона в «Апології Сократа», наголошується на неприпустимості творити зло заради благих намірів. Людина, яка творить зло, шкодить перш за все собі, порушуючи самі принципи світобудови як розумного і цілісного творіння.

79 «Шестоднев» – твір, який ґрунтується на концепції креаціонізму, що є одним з основних постулатів християнського уявлення про світ. Християнський світогляд побудував нову онтологічну і діалектичну картину світу, яка базується на протистоянні духа і матерії (тварі). Все, що оточує людину, має ознаки напруженого протистояння протилежних начал, які ототожнюються з Богом і дияволом, душею і плоттю, добром і злом.

80 У «Преуготовлінні» Феодора Раіфського ми зустрічаємо чітке розмежування філософських і богословських понять. Автор наголошує на тому, що «сутність» – це філософська категорія, яка використовується для визначення «речі у чуттєвому володінні», того що є в бутті, що існує. Від категорій «сутнє», «сутність» та «існування» в «Ізборнику» переходять до пояснення значень категорії «буття».

81 Климент говорить про необхідність вміння тлумачити символи, що оточують людей, так само як і символи, які подано у Святому Письмі. На думку вітчизняного богослова, Біблія не завжди зрозуміла і написана непростим словом. Її треба розуміти не буквально, а шукати в ній духовний зміст. Климент пропагував духовне прочитання Біблії, яке свого часу використовували візантійські богослови Максим Сповідник та Ісаак Сирин. Саме такою є також основна думка іншого вітчизняного твору невідомого київського священика ХІІ ст. «Бесіди трьох Святителів», який поєднує цитати з праць Василя Великого, Іоанна Золотоуста, Григорія Богослова та варіацій на теми їх висловлювань.

82 Щедрість і турбота Бога про людей, на думку Климента, полягає в наданні людині розумної душі, завдяки якій нам вдається відкрити для себе буття Бога. Повторюючи думку Аристотеля, Київський митрополит говорить, що наш розум знає лише те, що є у відчуттях, а душа чуттєва і «словесна» (тобто розумна). Відчуття – опора душі, розум – її керівник. Наш розум нездатен сам по собі відкрити Бога, але пізнаючи чуттєвий світ ми розкриваємо премудрість Творця.

83 Під впливом ідеї християнського креаціонізму світ набуває нової динаміки розвитку: від сприйняття змін як циклічного повторення подій до векторного руху світу – від сотворіння до Страшного Суду. Світ отримує історію, а історія – сенс. Розкриття сенсу історії перетворюється на завдання християнських книжників. Саме тому історичні оповіді потрапляють у центр уваги давньоруських мислителів. Від перекладу «Хронік» Іоанна Мали та Георгія Амартола до власної «Повісті минулих літ» вибудовувалась вітчизняна філософія історії, яка об’єднувала єдиним задумом світові події в цілісний та безперервний шлях від гріхопадіння до єднання людини і Бога.

84 За Старим Завітом, Сара була дружиною Авраама, а Агар – його рабинею. Сара тривалий час не могла народити законного спадкоємця і попросила Авраама народити спадкоємця від рабині-єгиптянки Агарі (Буття 16, 2) Агар народила Ізмаїла, від якого ведуть свій родовід арабські племена. З часом Сара народила власного сина Ісака – прадіда законодавця Мойсея.

85 Урбаністична культура (від латин. urbanus – міський) – культура, що виникла внаслідок зосередження населення, економічного і культурного життя у містах.

Місто Пізнього Середньовіччя мало право самоврядування. У ньому відкривалась можливість збагачення не за рахунок феодального володіння землею, а завдяки особистим інтелектуальним здібностям і вмінням. Багатство і соціальний статус можна здобути самому, а не лише успадкувати від знатних предків. Місто – «країна можливостей» для середньовічної людини. Реалізувати ці можливості вдавалось і завдяки визнанню інституту цінностей – інтелектуальної власності та права авторства. Саме це стає рушієм нових відносин і джерелом багатства. Авторство – це ремісницьке клеймо, гарантія якості й престижності з комерційного боку справи. Тоді як з іншого боку – це на мистецькому рівні індивідуальний погляд на світ, ствердження своєї неповторності, підкреслення унікальності і витвору, і його творця. Інтелектуальна праця набула особливої цінності, а авторство прийшло на зміну середньовічній традиції анонімної творчості, яка присвячувалась Богові, а тому ім’я творця розцінювалось як прояв пихи.

Не тільки винахід, але й будь-яка значуща інформація перетворилась на товар. Цей процес прискорило створіння друкарського верстату. Книга перестала бути доступною тільки для аристократії, а література – лише теологічною. Місто відкрило нову добу – добу масової літератури. Не тільки розважальні видання, але й наукова публікація стала доступною для всіх бажаючих. Таким чином, відкритість знань як принцип міської культури зробила доступним інформаційне поле наукової та художньої літератури.

Розквіт торгівлі, банківської справи, ремісництва давали чималі прибутки, але ці гроші не можна було вкласти в традиційну для феодального суспільства коштовність – землю, бо навіть багатий міщанин за своїм соціально-правовим станом не міг зрівнятися з дворянином у його праві на володіння землею. Тому виникла альтернативна міська форма вкладання коштів у власність, що підкреслює особливий соціальний статус забагатілого міщанина – палаци і витвори мистецтва. Попит на розкіш породив цілі галузі виробництва і нові вимоги щодо якості життя.

86 «Відродження» як культурологічний термін був введений у науку в роботі Якоба Буркгардта «Культура Ренесансу в Італії» (Базель, 1860), хоча вживався ще у XVI ст.

87 Секуляризація (від латин. saecularis – «світський») – звільнення особистого і суспільного життя з-під впливу церкви.

88 Саме таке уявлення про структуру Космосу викладено в аристотелівсько-птолемеївській системі, яка була поєднана за Середньовіччя з біблійною традицією.

89 Гуманізм (від латинського humanus – «людяний») – світогляд, заснований на принципах рівності, справедливості, просякнутий любов’ю до людини, повагою до людської гідності, турботою про людське благо.

90 Станіслав Оріховський (1513–1566 рр.) – яскравий давньоукраїнський публіцист, історик, філософ. Навчався в університетах Кракова, Відня, Падуї, Болоньї. Приятелював із лідерами протестантизму в Німеччині. Професор Віттенберзького університету. Автор численних творів, серед яких «Зразковий підданий», «Слова про турецьку загрозу», «Про природне право», «Промова на похороні Сигізмунда І», «Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу» та ін.

91 «Промова про гідність людини» Піко делла Мірандоли (1463–1494) – апофеоз гуманістичної думки Ренесансу. Людина є найбільшим дивом творіння стверджував Піко усупереч твору папи Інокентія ІІІ «Про зневагу до світу і мізерність людини». Всяке творіння онтологічно визначено бути саме тим, чим воно є. Бог створює людину лише як потенцію – сутність, яка сама себе будує. Цінність людської природи – активне самотворення. Нове розуміння гідності людини – не гідність істоти, вільної від народження, а свобода розпорядитися волею собі на благо.

92 Нікколо Макіавеллі (1469–1527) – письменник, політичний діяч. Практичне втілення ідеї автономізації різних галузей культури. Політика – головне поле його дослідження. Макіавеллі вважав, що політика – самоврегульована сфера думки і діяльності, яка існує незалежно від моралі, релігії: «політика для політики». Мета виправдовує засоби – головний принцип макіавеллізму. Політична мета «повчання» Макіавеллі – об’єднання Італії як цілісної національної держави. Володар – концептуальна постать твору, яка змінює політичну карту і творить державу. Концепція Макіавеллі – гуманістична у своїй основі: від особистості залежить усе. Долю держави вирішує не історія, час або фортуна. Пафос античного героїзму повертається в ренесансній концепції політики. Політик у Макіавеллі – уособлення загальної волі. Саме тому «переможців не судять».

93 Сигізму́нд (старопол. Жигмунт) II А́вгуст (1520–1572) – польський король (1548–1572) і великий князь литовський, останній представник династії Ягеллонів. Вже після смерті С. Оріховського цей король об’єднав Польське королівство і Велике князівство Литовське в одну державу – Річ Посполиту.

94 Ян Длугош – чеський шляхтич і хронікер XV ст., у творах якого помітні передренесансні тенденції.

95 Теби – це латинська транскрипція назви єгипетського міста, відомого у східнослов’янських мовах як Фіви.

96 Одразу в кількох своїх творах С. Оріховський послідовно висував політико-історіософську ідею політичної унії Польщі та Литовського князівства з перенесенням центру цієї держави саме до давнього Києва. І хоча проект повернення Києву столичного статусу тоді втілено у життя не було, усе ж утворення Речі Посполитої об’єктивно сприяло консолідації українців (русинів) у єдиній державі.

97 Прагматизм (від давньогр. pragma – «справа», «дія») – світоглядний і діяльнісий принцип визначення цінності за критерієм практичної корисності. Прагматична установка вимагає зиску від будь-якої діяльності (не тільки економічної або політичної, але й інтелектуальної, моральної, художньої).

98 Головним твором Ф. Бекона є «Новий органон», мета якого – стати альтернативою теоретичним положенням аристотелізму, започаткувати проект «великого відновлювання наук». Він вважав свою філософію «філософією справи», на відміну від античної «філософії слів». Така наукова стратегія передбачала увагу до окремих явищ, вивчення їх порядку, послідовності, теоретичні висновки на основі дослідження багатьох фактів. Науковець для Бекона – слуга та інтерпретатор природи. Почуття для нього – досконалий інструмент дослідження, а розум – ні. Його функція – тільки фіксувати, описувати, класифікувати матеріали досвіду. Розуму притаманні хибні уявлення та помилки – так звані чотири ідоли (примари). Вони заважають правильному пізнанню. Виправлення помилок – перший крок вченого, від якого залежить вірна пізнавальна орієнтація і шлях наукової індукції та узагальнення матеріалів досвіду. Це шлях не пасивного спостереження, а експерименту – активної дії, відтворення умов природних процесів і конструювання їх результатів задля встановлення закономірностей процесів.

99 Сакральний (відлатин. sacrum – «священне») – наділений священним у релігійному розумінні змістом.

100 Рене Декарт (1596–1650) на відміну від емпіриків вважав, що не філософія базується на природознавчих дослідженнях, а навпаки: філософія – теоретична основа для дослідження природи в цілому. Знання – це дерево, корні якого – метафізика, ствол – фізика, гілки – решта наук. Підставою достовірного знання повинні бути загальні принципи, істинність яких не викликає сумніву.

101 Одним із засадничих понять філософії Дж. Локка є «commonwealth» (букв. калька з латин. «res publica» («спільна справа»). З цим англійським поняттям ми вже зустрілися вище у «Левіафані» Т. Гоббса. Українські перекладачі Локка подають це слово у формі «спільнотворення», яке не можна визнати цілком вдалим і адекватним перекладом. Тут пропонуємо залежно від контексту різні варіанти перекладу поняття «commonwealth» – «державне утворення», «спільнота», «держава».

102 Тут врядування – це адміністративні органи – уклад.

103 На Заході німецька класична філософія традиційно називається «критичною».

104 Цей пункт класичної парадигми в подальшому породив некласичну антропологію як протест проти схематизації філософського образу людини. Наприклад, основною ідеєю філософії життя стало повернення суб’єкта до природних вітальних (життєвих) начал.

105 У добу Нового часу науковці були впевнені, що пізнавальна функція суб’єкта полягає в удосконаленні дослідницьких методів, які допомагають розкрити об’єктивні сторони предмета, тобто, образно кажучи, в «обертанні навколо нього». Кант наполягав на тому, що вивчати необхідно особливості людської свідомості, тому що вони належать нам, а не реальності, осягнути яку в принципі неможливо.

106 До Канта етика будувалась на утилітарно-емпіричних засадах. Моральне благо розглядалось як користь, щастя, доцільність. Кант доводить, що моральні норми мають спиратися не на емпіричні (залежні від окремих зовнішніх обставин) принципи, а на раціональні, єдині для усіх закони.

107 Абсолют – від латин. «безумовний», «необмежений». У системі Гегеля – єдине, вічне, самототожнє, безвідносне, нематеріальне первоначало Всесвіту.

108 Діалектика – в контексті гегелівської філософії – вчення про закономірності всезагального зв’язку та розвитку.

109 1. Закон єдності та боротьби протилежностей: для всіх процесів, явищ характерна наявність протилежностей, полюсів, які передбачають та заперечують один одного. Конфлікт протилежностей призводить до протиріччя, яке є причиною руху. 2. Закон переходу кількісного накопичення в якісні зміни: зміна якості об’єкта відбувається тоді, коли накопичення кількісних змін сягає певної межі 3. Закон заперечення заперечення: у процесі розвитку зберігається єдність мінливості та спадковості. Перший закон розкриває джерело розвитку, другий – механізм, третій – напрямок розвитку.

110 Максима (від латин. maxima – «принцип») – правило, норма поведінки.

111 Діференція – відмінність.

112 Емпіризм – напрямок у теорії пізнання, який вбачав чуттєвий досвід основою і єдиним джерелом знань. Англія стала «батьківщиною» емпіризму в новий час. Основні ідеї цього напрямку були опрацьовані у творах Ф. Бекона, Дж. Локка, Т. Гоббса.

113 Картезіанство (назва походить від латинської транскрипції прізвища засновника раціоналізму Рене Декарта – Cartesius) – напрямок у теорії пізнання, прихильники якого вважали, що досвід справляє стимулюючий вплив на виявлення знань, які властиві розуму від народження (теорія природжених ідей Р. Декарта). Представниками цієї течії у Франції були Р. Декарт, Б. Спіноза, Ж. О. Ламетрі.

114 Матеріалістичний монізм – філософська течія, яка вважає матерію єдиним началом усього сущого. У Німеччині цей напрямок був представлений творчістю Л. Фейєрбаха, який обстоював у теорії пізнання точку зору емпіризму і сенсуалізму.

115 Екзистенція – від латин. «існування».

116 Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – этот гуманизм // Сумерки богов. – М. : Политиздат, 1990. – С. 319–344.

117 Мілль Д. С. (1806–1873) – англійський філософ-позитивіст, економіст, соціолог і психолог, політичний діяч. Вважав джерелом знань чуттєвий досвід. При цьому матерія розглядалась ним як постійна можливість відчуттів, а свідомість – як можливість переживати відчуття. Соціально-філософські погляди Д. С. Мілля ґрунтувались на позиції лібералізму, ідеї суспільства як системи поєднання інтересів і поступового зняття обмежень індивідуальної свободи громадянина. У суспільному житті, на думку філософа, люди повинні враховувати взаємні інтереси, що має обмежити егоїзм кожного. Основні роботи : «Система логіки» (1843), «Засновки політичної економії» (1848), «Про свободу» (1859), «Утилітаризм» (1861).

118 Карнап Рудольф (1891–1970) – австрійський, а згодом американський логік і філософ, видний представник Віденського гуртка. Разом з його членами створив специфічну – неопозитивістську – модель наукового знання, за якою основу наукових текстів становлять абсолютно істинні протокольні речення, що виражають чуттєві переживання суб'єкта. Всі інші твердження можуть бути зведені до них і таким чином верифіковані (верифікація – перевірка істинності теоретичних положень через експеримент). Якщо певне твердження не піддається верифікації, його треба вилучити. Карнап також опрацював ряд моделей формалізованої мови, здатної виражати зміст наукових теорій, і метод логічного аналізу мови науки. Основні роботи: «Філософські основи фізики. Вступ до філософії науки», «Значення і необхідність», «Логічний синтаксис мови», «Здатність до перевірки і значення».

119 Ганс Кельсен – професор права у Віденському університеті на початку XX ст., дослідник проблем причинності у суспільстві.

120 Поппер Карл Раймунд (1902–1994) – англійський філософ і соціолог, створив концепцію критичного раціоналізму, яка намітила вихід до так званого постпозитивізму. На противагу принципові верифікації Р. Карнапа висунув принцип демаркації – відокремлення наукових знань від ненаукових. Методом такого відокремлення за Поппером є фальсифікація – принципова спростовуваність будь-якого твердження науки, оскільки наукові знання – гіпотетичні за своїм характером. Поступ пізнання полягає у висуненні сміливих гіпотез, які піддаються фальсифікації, завдяки чому розв'язуються наукові проблеми і відбувається приріст знань. Основні праці: «Логіка і зростання наукового знання», «Логіка наукового відкриття», «Об'єктивне знання. Еволюційний підхід».

121 Епістемологія – частина філософії, присвячена вивченню проблем природи пізнання, відношення знання до дійсності, передумов та умов істини.

348