Карл Поппер 120 Факти, норми та істина: подальша критика релятивізму

(Український переклад фрагменту тексту зі скороченнями друкується за виданням: Читанка з філософії : у 6 кн. – Кн. 6: Зарубіжна філософія XX століття. – К. : Довіра, 1993. – С. 26–29.)

«Що є істина?» – у цьому питанні, виголошеному тоном впевненого скептика, який заздалегідь вірить у відсутність відповіді, криється одне з джерел аргументації на захист релятивізму. Однак на питання Понтія Пілата можна відповісти просто і переконливо, хоча така відповідь навряд чи задовольнить нашого скептика. Відповідь ця полягає ось у чому: твердження, судження, вираз, думка істинні, якщо, і тільки якщо, вони відповідають фактам.

Що ж ми маємо на увазі, коли говоримо про відповідність виразу фактам? Хоча наш скептик, або релятивіст, мабуть, скаже, що на це друге питання так само неможливо відповісти, як і на перше, насправді отримати на нього відповідь легко. Дійсно, відповідь на це питання неважка – і це не дивно, особливо якщо врахувати той факт, що будь-який суддя передбачає наявність у свідка знання про істину (у розумінні відповідності фактам). Тому відповідь, яку шукаємо, виявляється майже тривіальною. <…>.

Основне правило надання свідчень полягає у тому, щоб очевидці події обмежували свої свідчення тільки тим, що вони дійсно бачили. Дотримання цього правила інколи може допомогти судді відрізнити істинне свідчення від невірного. <…>.

Проте для наших дійсних цілей важливо не змішувати питання реального пошуку і знаходження істини (тобто епістемологічне ¹²¹ і методологічне питання) з питанням про те, що ми маємо на увазі або що ми маємо сказати, коли говоримо про істину або про відповідність фактам (логічна чи онтологічна проблема істини). <…>.

Карл Маркс, Фрідріх Енгельс Маніфест Комуністичної партії

(Фрагмент тексту зі скороченнями подано за виданням: Карл Маркс, Фрідріх Енгельс. Маніфест Комуністичної партії. – К. : Вид-во політичної літератури України, 1966. – С. 44–62)

Буржуа і пролетарі

Історія всіх суспільств, що існували до цього часу, була історією боротьби класів.

Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і кріпак, майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували у вічному антагонізмі один до одного, вели невпинну, то приховану, то явну боротьбу, яка завжди кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або загальною загибеллю класів, що вели між собою боротьбу.

В попередні історичні епохи ми знаходимо майже скрізь повне розчленування суспільства на різні стани, – цілу градацію різних суспільних становищ. В Стародавньому Римі ми зустрічаємо патриціїв, вершників, плебеїв, рабів; в середні віки – феодальних панів, васалів, цехових майстрів, підмайстрів, кріпаків, і до того ж майже в кожному з цих класів – знов особливі градації.

Сучасне буржуазне суспільство, яке вийшло з надр загиблого феодального суспільства, не знищило класових суперечностей. Воно тільки поставило нові класи, нові умови гноблення і нові форми боротьби на місце старих.

Проте наша епоха, епоха буржуазії, відзначається тим, що вона спростила класові суперечності: суспільство все більше й більше розколюється на два великі ворожі табори, на два великі класи, які стоять один проти одного, – буржуазію і пролетаріат.

З кріпаків середньовіччя вийшло вільне населення перших міст; з цього стану городян розвинулись перші елементи буржуазії. <…>.

Буржуазія, скрізь, де вона досягла панування, зруйнувала всі феодальні, патріархальні, ідилічні відносини. Безжально розірвала вона строкаті феодальні пута, що прив’язували людину до її «природних повелителів», і не залишила ніякого іншого зв’язку між людьми, крім голого інтересу. <…>. Особисту гідність людини перетворила вона в мінову вартість і поставила на місце незліченних дарованих і набутих свобод одну безсовісну свободу торгівлі. Словом, експлуатацію, прикриту релігійними і політичними ілюзіями, вона замінила експлуатацією відкритою, безсоромною, черствою.

Буржуазія позбавила священного ореолу всі роди діяльності, які до того часу вважалися почесними і на які дивилися з побожним трепетом. Лікаря, юриста, священика, поета, людину науки вона перетворила в своїх платних найманих працівників. <…>.

Буржуазія не може існувати, не викликаючи раз у раз переворотів у знаряддях виробництва, отже, не революціонізуючи виробничих відносин, а значить, і всієї сукупності суспільних відносин. Навпаки, першою умовою існування всіх попередніх промислових класів було незмінне збереження старого способу виробництва. <…>. Все станове і застійне зникає, усе священне оскверняється, і люди, нарешті, змушені подивитись тверезими очима на своє життєве становище і свої взаємні відносини.

Буржуазія шляхом експлуатації світового ринку зробила виробництво і споживання всіх країн космополітичним. На превеликий жаль реакціонерів, вона вирвала з-під ніг промисловості національний ґрунт. Споконвічні національні галузі промисловості знищені і далі знищуються з кожним днем їх витісняють нові галузі промисловості, запровадження яких стає питанням життя для всіх цивілізованих націй, – галузі, які переробляють уже не місцеву сировину, а сировину, що привозиться з найдальших країв земної кулі, галузі, які виробляють фабричні продукти, що їх споживають не тільки в самій даній країні, але й в усіх частинах світу. Замість старих потреб, що задовольнялися вітчизняними продуктами, виникають нові, для задоволення яких потрібні продукти найвіддаленіших країн і найрізніших кліматів. Замість старої місцевої і національної замкнутості та існування за рахунок продуктів власного виробництва приходить всебічний зв’язок і всебічна залежність націй однієї від одної. Це однаковою мірою стосується як матеріального, так і духовного виробництва. Плоди духовної діяльності окремих націй стають загальним надбанням. Національна односторонність і обмеженість стають все більш і більш неможливими, і з багатьох національних та місцевих літератур утворюється одна всесвітня література.

Буржуазія … створює собі світ за своїм образом і подобою. <…>.

Отже, ми бачили, що засоби виробництва і обміну, на основі яких склалась буржуазія, були створені у феодальному суспільстві. На певному ступені розвитку цих засобів виробництва і обміну відносини, за яких відбувалися виробництво і обмін у феодальному суспільстві, феодальна організація землеробства і промисловості, одним словом, феодальні відносини власності, уже перестали відповідати розвиненим продуктивним силам. Вони гальмували виробництво, замість того щоб розвивати його. Вони перетворилися в його окови. Їх необхідно було розбити, і вони були розбиті.

Місце їх зайняла вільна конкуренція, з відповідним їй суспільним і політичним ладом, з економічним і політичним пануванням класу буржуазії.

Такий же рух відбувається на наших очах. Сучасне буржуазне суспільство, з його буржуазними відносинами виробництва і обміну, буржуазними відносинами власності, що немов чарами створило такі могутні засоби виробництва і обміну, схоже на чарівника, який уже неспроможний справитися з підземними силами, що їх він викликав своїми заклинаннями. Ось уже кілька десятиріч історія промисловості і торгівлі являє собою лише історію збурення сучасних продуктивних сил проти сучасних виробничих відносин, проти тих відносин власності, які є умовою існування буржуазії та її панування. Досить вказати на торгові кризи, які, періодично повертаючись, дедалі грізніше ставлять під запитання існування всього буржуазного суспільства. Під час торгових криз кожного разу знищується значна частина не тільки виготовлених продуктів, але навіть створених уже продуктивних сил. Під час криз вибухає суспільна епідемія, яка всім попереднім епохам здалась би безглуздям, – епідемія надвиробництва. Суспільство раптом виявляється відкинутим в одну мить назад у стан варварства, неначе голод, загальна спустошлива війна позбавили його всіх життєвих засобів; промисловість, торгівля здаються знищеними, – і чому? Тому, що суспільство має надто велику цивілізацію, у нього надто багато життєвих засобів, надто велика промисловість і торгівля. Продуктивні сили, які є в його розпорядженні, не служать більше розвиткові буржуазних відносин власності; навпаки, вони стали непомірно великими для цих відносин, буржуазні відносини затримують їх розвиток; і коли продуктивні сили починають переборювати ці перешкоди, вони розладнують усе буржуазне суспільство, ставлять під загрозу існування буржуазної власності. Буржуазні відносини стали занадто вузькими, щоб вмістити створене ними багатство. Яким шляхом буржуазія переборює кризи? З одного боку, вимушеним знищенням цілої маси продуктивних сил, з другого боку – завоюванням нових ринків і ґрунтовнішою експлуатацією старих. Отже, чим? Тим, що вона підготовляє більш всебічні і більш руйнівні кризи і зменшує засоби протидіяння їм. Зброя, якою буржуазія повалила феодалізм, спрямовується тепер проти самої буржуазії. Але буржуазія не тільки викувала зброю, яка несе їй смерть; вона породила і людей, які спрямують проти неї цю зброю, – сучасних робітників, пролетарів.

В тій самій мірі, в якій розвивається буржуазія, тобто капітал, розвивається і пролетаріат, клас сучасних робітників, які тільки тоді й можуть існувати, коли знаходять роботу, а знаходять її лише до того часу, поки їх праця збільшує капітал. Ці робітники, змушені продавати себе поштучно, являють собою такий же товар, як і всякий інший предмет торгівлі, а через те в такій же мірі підпадають всім випадковостям конкуренції, всім коливанням ринку.

Внаслідок зростаючого застосування машин і поділу праці, праця пролетарів втратила будь-який самостійний характер, а разом з тим і будь-яку привабність для робітника. Робітник стає простим придатком машини, від нього вимагають тільки найпростіших, найодноманітніших, найлегше засвоюваних прийомів. Витрати на робітника через це зводяться майже виключно до життєвих засобів, необхідних для його утримання і продовження його роду. Але ціна всякого товару, а значить і праці, дорівнює витратам його виробництва. Через це в тій же самій мірі, в якій росте непривабність праці, зменшується заробітна плата. Більше того: в тій же мірі, в якій зростає застосування машин і поділ праці, зростає і кількість праці, чи то за рахунок збільшення числа робочих годин, чи внаслідок збільшення кількості праці, яка вимагається в кожний даний період часу, прискорення ходу машин і т. д. <…>.

Робітники починають з того, що утворюють коаліції проти буржуа; вони виступають спільно для захисту своєї заробітної плати. Вони засновують навіть постійні асоціації для того, щоб забезпечити себе засобами на випадок можливих сутичок. Місцями боротьба переходить у відкриті повстання. <…>.

Взагалі сутички всередині старого суспільства в багатьох відношеннях сприяють процесу розвитку пролетаріату. Буржуазія веде безперервну боротьбу: спочатку проти аристократії, пізніше проти тих частин самої ж буржуазії, інтереси яких приходять у суперечність з прогресом промисловості, і завжди – проти буржуазії всіх зарубіжних країн. В усіх цих битвах вона змушена звертатися до пролетаріату, закликати його на допомогу і втягувати його таким чином у політичний рух. Отже, вона сама передає пролетаріатові елементи своєї власної освіти, тобто зброю проти самої себе.

Прогрес промисловості кидає в ряди пролетаріату цілі верстви панівного класу або, принаймні, ставить під загрозу умови їх життя. Вони також приносять пролетаріатові велику кількість елементів освіти. Нарешті, в ті періоди, коли класова боротьба наближається до розв’язки, процес розкладу всередині панівного класу, всередині всього старого суспільства набирає такого бурхливого, такого різкого характеру, що невелика частина панівного класу відрікається від нього і приєднується до революційного класу, до того класу, якому належить майбутнє. Ось чому, як раніше частина дворянства переходила до буржуазії, так тепер частина буржуазії переходить до пролетаріату, а саме – частина буржуа-ідеологів, які піднеслися до теоретичного розуміння всього ходу історичного руху. <…>.

Якщо не змістом, то формою боротьба пролетаріату проти буржуазії є спочатку боротьба національна. Пролетаріат кожної країни, звичайно, повинен спершу покінчити зі своєю власною буржуазією. <…>.

Всі дотеперішні суспільства ґрунтувались, як ми бачили, на антагонізмі між класами гноблячими і пригнобленими. Але, щоб можна було гнобити який-небудь клас, треба забезпечити умови, за яких він міг би, принаймні, по-рабському животіти. Кріпак у стані кріпацтва вибився до становища члена комуни так само, як дрібний буржуа під ярмом феодального абсолютизму вибився до становища буржуа. Навпаки, сучасний робітник з прогресом промисловості не піднімається, а все більше опускається нижче умов існування свого власного класу. Робітник стає паупером, і пауперизм росте ще швидше, ніж населення і багатство. Це ясно показує, що буржуазія не здатна залишатися більше панівним класом суспільства і нав’язувати всьому суспільству умови існування свого класу як регулюючий закон. <…>.