Джон Стюарт Мілль 117 Система логіки

(Фрагмент подано за російським перекладом: Милль Д. С. Система логики. – М., 1899. – С. 677–678)

О свободе и необходимости

§ 1. Вопрос о том, приложим ли закон причинности к человеческим действиям в том же строгом смысле, как и к другим явлениям, есть тот знаменитый спор о свободе воли, который разделяет как философов, так и теологов. Учение, решающее этот вопрос в положительном смысле, называют обыкновенно «учением о необходимости», так как оно утверждает необходимость и неизбежность человеческих хотений и действий. Согласно противоположному воззрению, воля не определяется, подобно другим явлениям, предыдущими обстоятельствами, а сама определяет себя: наши хотения не составляют следствий каких-либо причин...

Истина, по моему мнению, лежит на стороне первого из этих учений... Метафизическая теория свободы воли, как ее защищают философы, ... была построена потому, что другая альтернатива – признание человеческих действий необходимыми – казалась несовместимою с инстинктивным сознанием каждого, обидною для гордости человека и даже унижающей его нравственную природу. Я не отрицаю того, что учение это доступно для подобного рода упреков…

§ 2. Правильно понятое учение о так называемой «философской необходимости» заключается в следующем: раз даны, во-первых, мотивы, действующие на душу известного индивидуума, а во-вторых, на его характер и настроение, то можно безошибочно заключить о том, как он будет действовать; другими словами, если мы в совершенстве знаем человека и если нам известны также все побуждения, под влиянием которых он находится, то мы можем предсказать его поведение с такою же уверенностью, с какою предсказываем всякое физическое явление. Положение это я считаю просто истолкованием всеобщего опыта... Ни один человек, уверенный в том, что ему вполне известны обстоятельства данного случая и характеры прикосновенных к нему лиц, не затруднится предсказать, как поступит каждое из них. И какие бы сомнения он ни испытывал при этом на практике, они будут зависеть от его неуверенности в том, действительно ли он знает с надлежащей точностью эти обстоятельства и характер того или другого из этих лиц.

Рудольф Карнап ¹¹⁸

Філософські основи фізики

(Український переклад фрагменту тексту зі скороченнями друкується за виданням: Карнап Р. Філософські основи фізики. Вступ до філософії науки / перекл. Г. Волинки // Читанка з філософії : у 6 кн. – Кн. 6: Зарубіжна філософія XX століття. – К. : Довіра, 1993. – С. 8–12.)

Вступ до філософії науки

Я пригадую дискусію з однією людиною, яка стверджувала, що Дарвінову теорію еволюції може бути повністю спростовано на метафізичних засадах. Не існує жодного шляху, яким живі істоти з примітивною організацією, стверджувала вона, можуть еволюціонувати до більш високих організмів з більш складною будовою. Така еволюція суперечить принципу рівності причини та наслідку. Лише божественне втручання може пояснити такі зміни. Віра в принцип «причина дорівнює наслідку» у цієї людини була настільки сильною, що вона заперечувала наукову теорію тільки через те, що вона суперечить принципу. Вона не критикувала теорію еволюції за оцінкою її наслідків, а просто заперечувала її на метафізичних підставах. Організація не може виникнути з дезорганізації, тому що причини повинні бути рівними наслідкам. Щоб пояснити еволюційний розвиток, необхідно було звернутися до вищої сутності.

Кельсен ¹¹⁹ підтверджує свою точку зору деякими цікавими цитатами грецьких філософів. Геракліт каже, наприклад, про Сонце, що рухається небом відповідно до «мір», під якими філософ розуміє приписані межі його шляху. «Сонце не переходить своїх меж,— пише Геракліт,— але, якщо воно зробить це, то Ерінії, служки богині Діке, викриють його». Ерінії були трьома демонами помсти, а Діке — богинею людської справедливості. Регулярність в русі Сонця, відповідно до цього, пояснюється дотримуванням морального закону, приписаному богом. Якщо Сонце вийде з послуху та відхилиться від свого шляху, кара наздожене його. <…>.

У книзі Філіпа Франка «Причинність та її межі»... вказано, як повчально читати передмови до підручників з різних наук. У самій книзі автори, звичайно, цілком стоять на ґрунті науки та дбайливо уникають метафізики. Але в передмовах помітно виявляються особисті погляди автора. Якщо автор палко бажає триматися старого, метафізичного способу розгляду речей, він може відчути, що його передмова є придатним місцем, щоб розповісти своїм читачам, чим дійсно займається наука. Тут можна виявити, якого роду філософськими поняттями керувався автор. Франк цитує сучасного фізика: «Природа ніколи не порушує закони». Це твердження здається безвинним, але якщо воно аналізується більш доскіпливо, то виявляється вельми дивним. Дивною є не віра в причинність, а спосіб, за допомогою якого її висловлено. Автор тут не говорить, що іноді виникають міражі та винятки з причинних законів. Фактично він відверто відкидає це, але відкидає через твердження, що природа ніколи не порушує закони. Його слова приховано містять думку, що природа має деякий вибір. Природі приписуються відомі закони, які вона може час від часу порушувати. Але подібно Богові та громадянам, що дотримуються законів, вона ніколи не зробить цього. Якщо вона це зробить, припускається, що на коні з’являться Ерінії і знов повернуть її на вірний шлях. Ви бачите, що тут все ще зберігається поняття про закони як накази. <…>. Припустимо, що під час відвідання міста, щоб знайти дорогу, ви звертатиметеся до карти. Раптом ви знаходите виразну розбіжність між картою та вулицями міста. Ви не скажете, що «вулиці вийшли з підпорядкування карті». Замість цього ви будете казати, що «карта є невірною». Таким є ставлення вченого до того, що називають законами природи. Закони є картою природи, що її накреслив фізик. Якщо тут виявлено розбіжність, ніколи не виникає питання про те, чи підпорядковується законам природа. Єдине запитання полягає у тому, чи не зроблено фізиком помилки.

Було б менше незрозумілого, якби слово «закон» не використовувалося б у фізиці. Воно продовжує використовуватись тому, що не існує жодного нагального терміна для універсальних тверджень, які вчені використовують як підставу для передбачення та пояснення. Треба завжди мати на увазі, що, коли вчений каже про закон, він просто звертається до зображення регулярних речей і явищ, які спостерігає. Такий опис може бути вірним або помилковим. Якщо він є невірним, то вчений, а не природа, несе за це відповідальність. <…>.

<…>. Припустимо, укладено парі, що через чотири тижні буде дощ. Ніхто не знає, є це пророцтво вірним чи помилковим. Перш ніж можна буде вирішити це питання, має минути чотири тижні. Проте очевидно, що пророцтво є усвідомленим. Емпірики, звичайно, мають рацію, коли говорять, що не існує ніякого значення, твердження, якщо немає, хоча б у принципі, можливості знайти свідчень, що підтверджують або спростовують його. Але це не означає, що твердження є усвідомленим, якщо і тільки якщо можливо вирішити питання про його істинність сьогодні. Пророцтво дощу є усвідомленим, хоч його істинність або помилковість неможливо встановити сьогодні. <…>.

Чи випливає з цього визначення відношення причини та наслідку, що результат з необхідністю випливає з причини? У визначенні нічого не говориться про необхідність. Воно просто стверджує, що подія може бути провіщена, якщо усі факти і закони, які відносяться до неї, будуть відомі. Але, ймовірно, це є відходом від запитання. Метафізик, який бажає ввести необхідність у визначення причинності, може аргументувати таким чином: «Вірно те, що слово «необхідність» тут не вживається. Але тут йдеться про закони, а закони являють собою ствердження необхідності. Отже, необхідність в остаточному підсумку входить сюди. Вона є обов’язковою частиною будь-якого ствердження причинного зв’язку».