Завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте німецьку класичну філософію. Поясніть використання терміну «класична».

2. Визначте основні напрямки дослідження німецької класики. Що означає термін «критична філософія»?

3. Поясніть, у чому полягає зміст «коперніканського перевороту» І. Канта. Вкажіть його гносеологічні та антропологічні наслідки.

4. Дайте визначення моральності за І. Кантом. Яким чином моральність виводиться філософом з положень розуму?

5. Що таке «категоричний імператив»? Наведіть відомі Вам формули категоричного імперативу. Чим категоричний імператив відрізняється від гіпотетичного?

6. Доведіть, використовуючи аргументи І. Канта, що етика обов’язку – це етика вільної особи.

7. Визначте зв’язок кантівської філософії міжнародного права з основними принципами етики за наведеними текстами («Основи метафізики моральності» та «До вічного миру. 1795»).

8. Охарактеризуйте систему абсолютного ідеалізму Г. В. Ф. Гегеля. Поясніть термін «абсолютний ідеалізм».

9. Дайте визначення діалектики за Гегелем. Назвіть три закони діалектики. У чому їх зміст?

10. Прочитайте наведений уривок з гегелівської «Феноменології духа». Як мислитель характеризує сферу духа?

11. Поясніть, яким чином Г. В. Ф. Гегель виводить поняття свободи зі сфери духа? Проаналізуйте перетворення свободи за фрагментом, присвяченим діалектиці стосунків раба і господаря.

12. Дайте характеристику філософії права за Гегелем. Чому сферу права мислитель називає «царством реалізованої свободи»?

13. Проаналізуйте вміст поняття права за «Філософією права» Гегеля.

14. Простежте соціальну еволюцію від родини до держави. Поясніть, чому, за думкою Гегеля, держава посідає вищій щабель суспільної ієрархії.

15. Коротко охарактеризуйте гегелівську філософію історії. В чому полягає сенс історії за Гегелем? Проілюструйте відповідь описом «чотирьох всесвітніх царств».

Література до розділу для самостійного опрацювання

1. Асмус В.Ф. Иммануил Кант. – М., 1973.

2. Бур М., Иррлиц Г. Притязание разума. Из истории немецкой классической философии и литературы. – М., 1978.

3. Гайм Рудольф. Гегель и его время. Лекции о первоначальном возникновении, развитии, сущности и достоинстве философии Гегеля. – СПб., 2006. – 392 с.

4. Гулыга А. Н. Немецкая классическая философия. – М., 1986.

5. Кузнецов В. Н. Немецкая классическая философия. – М. 1989.

6. Кузнецов В. Н. Немецкая классическая философия : учебник. 2-е изд., испр. и доп. – М., 2003. – 438 с.

7. Кушаков Ю. В. Нариси з історії німецької філософії Нового часу : навч. посіб. – К., 2006. – 572 с.

8. Нарский И. С. Западноевропейская философия XVIII–XIX вв. – М., 1976.

Розділ vііі. Некласична філософія

1. Характеристики некласичної філософії. Її основні напрямки.

2. Філософія життя.

3. Позитивізм.

4. Марксизм.

5. Екзистенціалізм.

1. Умовою виникнення некласичної філософії стала загальна криза європейського суспільства в першій половині ХІХ ст. Її найсуттєвішим проявом стало соціальне життя: Європа переживала череду революцій і реставрацій, що продовжувались як відлуння Великої Французької революції. Радикальні соціальні перетворення відбивали результати нечуваних темпів наукової та промислової революції. Соціальні й політичні конфлікти на різних рівнях життя робили наочною неможливість наслідування старих соціальних порядків і всієї системи цінностей.

Духовна нестійкість посилювалась хвилею нових відкриттів у галузі природознавства, які призвели до руйнації звичних уявлень про будову матерії, походження і механізм розвитку тваринного світу. Детальна спеціалізація природознавчих галузей знань, яка співпала зі стійким уявленням про людину як природне тіло, сприяла кризі й розпаду цілісного уявлення про людину. Людина стала носієм сукупності біологічної, історичної, культурної, соціальної, правової, економічної природи.

Така тотальна мінливість уявлень про світ і людину призвела до руйнації авторитетів, сумніву у можливості побудови всеосяжної філософської системи, нищівної критики класичних філософських шкіл. Ані суспільство, ані наука, ані держава не могли відповісти на життєві питання. Завдання філософії за цих умов бачилось як створення необхідної світоглядної основи, пошук принципів, що не дали б людині поринути у хаос нігілізму.

У середині ХІХ ст. намітились два варіанти розв’язання світоглядної проблеми. Перший – покластися на досвід науки як рушійної сили прогресу. Перетворити філософію на конкретно-наукове знання, звільнити її від морально-світоглядної надзадачі. Цей напрямок – науковий, що відобразився в позитивізмі та марксизмі.

Другий варіант – антропологічний (філософія життя, а на початку ХХ ст. – екзистенціалізм). Світоглядний хаос і динаміка соціальних змін, їх некерованість поставили раціональність світу під сумнів. Світ перетворився на хаос і безладдя, в якому «Бог помер» (Ніцше). Людина повертається до себе самої, а життя набуває значення єдиної тотальності, що плине за ірраціональними принципами.

Некласичну філософію характеризують наступні риси:

1) відсутність єдиного головного питання та чітко вираженої структури вчення (крім марксизму);

2) культурологічний поворот, який головною темою філософських роздумів зробив життя людини як творця свого світу;

3) усунення диктату розуму як онтологічного принципу (натомість воля, економічна свобода, лібідо, страх розглядались як сили, що конструюють людське буття);

4) нова мова філософії, в якій образи мистецтва, поняття політекономії, терміни психології, релігійні символи використовуються як філософські поняття і категорії;

5) критика умоглядності класичної філософії призвела до детеоретизації, апеляції до життя та соціальної практики.

2. Філософія життя сформувалась в останній третині ХІХ ст. як альтернатива «науковій філософії». Центральним поняттям цього напрямку є «життя» як абстрактне, нескінчене начало світу. Це активний рушій буття, який неможливо пізнати раціональними засобами, тому представники філософії життя вбачали ірраціоналізм методом розуміння і пояснення світу.

Засновник «філософії життя» – Фрідріх Ніцше (1844–1900). На думку мислителя, людина – «слабкий зоологічний вид», який зміг пристосуватися, вижити і перетворити світ навколо себе завдяки інтелекту і фантазії, того, що поєднується у творчому завзятті і створює середовище культури. Культура розуміється як стиль життя і мислення. Життя – це самодостатня стихія, яка вирує у циклічному створенні й руйнації як митець в акті творчості. Раціоналізувати цей потік змін неможливо, а наукове пояснення – це підміна «життя» застиглими логічними формулами.

Протилежність науки, або «конструктивне начало культури» – мистецтво. Воно не намагається логізувати світ, а емоційно передає відчуття життя. Саме в ньому відображаються дві початкові сили культури – діонісійська (стихійна, вільна, емоційна) та аполонійська (врівноважена, закономірна, упорядкована). Але протистояння цих двох начал у культурі закінчилось перемогою аполонійської сили. Мистецтво, а разом і весь світ культури віддали перевагу «розумності». Людська цивілізація занадто захопилася упорядкуванням світу, полишивши життя за межами створених підмін «доцільність», «розумність», «Бог».

«Раціональний» світ забув про свої джерела – життя. Причини, суть і значення подій шукаються європейською культурою поза межами їх самих, у штучній реальності науки, релігії, етичних систем. Заперечення цих штучних світів призводить до нігілізму, протесту, прагнення повернутися до життя живого. Цій проблемі присвячені твори Ф. Ніцше «Так казав Заратустра», «Антихристиянин», «По ту сторону добра і зла», «Народження трагедії із духа музики».

«Бог помер!», – констатує Ф. Ніцше. Немає Бога як метафізичного начала, надсвітової істини, незмінного морального закону. Культура, що шукала все це, відійшла від життя як єдиної можливої реальності, яка є в людини. Життя проходить поруч, а люди марнують час і сили на пошук і підкорення себе фантомам. Пробудження духу – шлях повернення до життя, Бог помер, і тому людина має сама визначати свою долю. Заратустра – герой твору Ф. Ніцше, – концептуальний персонаж, який символізує рух цивілізації до джерел життя, зречення штучного раціонального світу, осяяння митця, філософа, яке треба донести людям.

За думкою Ф. Ніцше, є два шляхи: тваринний стан або подолання нігілізму і створення нових цінностей. Це початок філософії надлюдини. Оскільки світ – арена боротьби добра і зла, то людина – канат, натягнутий між твариною та надлюдиною. Цінним є те, що в людині криється «її перехід і загибель». Надлюдина здатна створювати цінності «по той бік» добра і зла. Нові цінності виводяться не ззовні, а із самої людини. Нова мораль повинна змінити християнську, яка вчить покорі, а не свободі, руйнації життєвих бажань. Етична концепція Ф. Ніцше – імморалізм. Філософ розрізняє два типи моралі: мораль панів, мораль рабів. Перша цінує силу, волю, здоров’я. Друга – покору, співчуття, слабкість. Усе сильне розглядається як небезпечне, вороже, тому раби завжди агресивні. Їх завжди більшість, вони культивують несвободу. Те, що християни вважають неістинним світом (найнебезпечніша з оман) є єдиною реальністю: «Не заривайтеся головою в пісок небесних істин! Залишайтеся вірними землі!». Та якість людини, яка визнається християнами гріховною (гординею), інтерпретується Ніцше як найголовніша людська чеснота: воля до влади.

Життєву енергію необхідно не «засушувати», а підтримувати. Управляти своїми пристрастями і бажаннями. Сильна людина здатна зробити життя гідним того, щоби його прожити. Заклик Ніцше «падаючого штовхни!» означає – переможи «падаючого» в собі. Перебори те, що є нежиттєздатним, слабким. Задля цього пройди «три перетворення духу», подолай «забобони розуму» зі створеними ними формами життя, здійсни вихід з кола «одвічного повернення» до «мертвої сталості» упорядкованих форм досвіду і життя.

3. Позитивізм – філософія ХІХ – початку ХХ століття, основною проблемою якої є пошук позитивного знання, що базується на факті спостереження. Для виникнення позитивізму підґрунтям слугувала не тільки криза класичної філософії (спекулятивної), але й традиція філософії емпіризму в Англії ¹¹², картезіанського раціоналізму у Франції ¹¹³, матеріалістичного монізму ¹¹⁴ в Німеччині. Мета позитивізму – звести філософське знання до знання суто наукового, позбавивши його загальнотеоретичних, світоглядних, моральних задач.

У своєму розвитку позитивізм як філософська течія не був однорідним. Виділяють «три хвилі позитивізму: перша (О. Конт, Дж. С. Мілль, Г. Спенсер) – 30–60 рр. ХІХ ст., друга 70–90 рр. ХІХ ст. (емпіріокритицизм Маха та Авенаріуса) та третя – ХХ ст. (неопозитивізм – Р. Карнап, К. Поппер, Л. Вітгенштейн).

Висока оцінка позитивістами наукового знання невипадкова, адже прикметою часу виникнення цього філософського напрямку була швидка зміна звичних уявлень про будову простору і матерії, людину, яка вже сприймалась не як цілісний суб’єкт філософської класики, а перетворилась на сукупність певних сил (психічних, біологічних, соціальних, економічних). Швидкі темпи індустріалізації, зростання міст, активізація соціальних процесів, які призводили до конфліктів не тільки всередині капіталістичних суспільств різних країн, але й між країнами – усе це посилювало відчуття світоглядної кризи, оскільки зміни вимагали пояснень, а стара механістична парадигма не могла їх надати в повній мірі. У такій ситуації віра в науку і прогрес, які сформувались у європейському суспільстві за добу Нового часу, стала підґрунтям для побудови нової світоглядної парадигми. Знання, яке уособлює здоровий глузд, – основа адекватної системи пояснення світу і прагматичного підходу до використання отриманої інформації.

Засновником позитивізму був Огюст Конт (1798–1857), який і ввів термін «позитивізм» у науковий обіг. В його праці «Курс позитивної філософії» були викладені основні декларації нової філософської орієнтації.

Загальна ідея позитивізму може бути зведена до кількох принципових положень:

– природа, суспільство, пізнання розвиваються за загальними еволюційними законами;

– методи природознавчої науки є універсальними і вимагають застосування у дослідженні суспільства і людини;

– наука розглядається як фундамент суспільного та індивідуального життя, набуття благ, що забезпечуються прогресом;

– некритичне ставлення до віри у всесильність науки, месіанську ідею наукового прогресу, що призвело до спрощення антропологічної проблематики, сприйняття людини як природної істоти, яка позбавлена унікальності, і є лише формою тваринного організму.

Серед надбань позитивізму слід визначити спробу розкрити «основний закон людського духу», що зробив О. Конт у «законі трьох стадій». За цим законом, кожна ідея, людський розум, людство в цілому проходять три стадії розвитку теологічну (фіктивну), метафізичну (абстрактну) та наукову (позитивну). Розвиток наукових знань позитивізм поєднав із розвитком історії та психічним розвитком людини.

Гносеологічна проблематика зайняла центральне місце у дослідженнях позитивістів. Дж. С. Мілль (1806–1873) у роботі «Система логіки» повернувся до проблеми індукції як найбільш адекватного методу пізнання, що базується на результатах досвіду. Узагальнення, зроблені на основі індукції, відбивають принцип «одноманітності природи», що у свою чергу дає можливість передбачити те, що не увійшло до нашого досвіду. Цікавість викликає практична сторона застосування знання і адекватність змалювання фактів.

Проблема адекватності відображення дійсності в нашому досвіді – провідна в роботах Ернста Маха (1838–1916) і Ріхарда Авенаріуса (1843–1896). Досвід перевантажено суб’єктивними переживаннями, уявою. Пошук «чистого досвіду», досвіду, який позбавлено будь-якого пояснення – мета «другої хвилі» позитивізму. Досвід висловлюється у твердженнях, а твердження повинні стати інструментом наукового опису, створення наукового факту, або інакше – «голого» факту. Різноманітність індивідуального досвіду можна звести до єдиної картини світу. Авенаріус назвав таку картину світу «природною установкою». Для науки необхідно знати вміст «природного поняття світу», який позбавлено варіативності сенсів, а тому першочергова задача – опрацювання мови науки. У такому аспекті представники «третьої хвилі» позитивізму звертаються до філософії як аналізу мови, в якій відбились результати повсякденного та конкретно-наукового мислення.

О. Конт став засновником науки соціології, запропонувавши її як нову соціальну фізику. Тобто суспільні процеси, на думку позитивістів, нічим не відрізняються від природних, а соціальний рух – різновид природного руху. Будь-який процес має підґрунтям об’єктивну закономірність. Відкриття ж законів розвитку суспільства – таке ж завдання для соціології, як і для фізики. Призначення таких відкриттів – виправлення недоліків організації спільноти і прогнозування соціальних процесів, проведення раціональної політики.

Якщо людство, на думку О. Конта – «велике буття», то людина – «клітина». Ця теза засновника позитивізму була розвинена в органічній теорії суспільства Г. Спенсером (1820–1903). За якою соціальний розвиток має характер еволюції, але прискорити цей розвиток неможливо.

Таким чином, позитивізм перетворив науку з автономної сфери знання на рушійний елемент культури.

4. Марксизм. Однією з головних тез марксизму є теза про філософію як спосіб не тільки відображення і пояснення світу, але й його активного перетворення. Вона була сприйнята частиною соціал-демократичного руху як пряма настанова до дії. Якщо марксизм ХІХ ст. – це формування філософської системи і оригінальна концепція соціальної філософії, то марксизм ХХ ст. – це спроба практичного втілення теоретичних положень.

Діяльність людини, за К. Марксом, спрямована на природу, яка є об’єктом творчої активності. У процесі праці кожна зі сторін змінює іншу – відбувається взаємовплив природи та людини. Історія – діалектичний процес, у якому природа змінюється людиною, а людське буття опосередковується сферою виготовлених продуктів. Людина перестає бути господарем своїх виробів. Вони виступають самостійною силою, що примушує людину працювати заради їх виробництва. Капіталістичне суспільство абсолютизує цю ситуацію. Ця система поневолює людину, ведучи її до деградації. Така доля спіткає як капіталіста – він вимушений вкладати гроші у справу та брати участь у конкуренції, – так і робітника, який існує на грані виживання та виробляє продукти, що йому не належать. Обидва функціонують на зразок машин. Відчуження виражається в тому, що люди вже не відчувають себе господарями щодо природи, вони самі стають речами, робочою силою.

Криза капіталізму, яка виражається у погіршенні стану робітників, розв’язується революцією, внаслідок якої пролетаріат захоплює продукти своєї праці, фабрики, заводи. Настає примирення, люди стають більш свідомими, активними, творчими. Економіка береться під контроль, людина може реалізувати свою людську сутність, звільняється від економічного детермінізму. Революція – діалектичний синтез, стрибок у розвитку людства.

Історія розуміється Марксом як процес економічного та політичного звільнення людини. Марксове вчення про історію, в основі якого економіко-матеріальні фактори, одержало назву «історичний матеріалізм». Історія – формаційний процес. Епохи історії відрізняються типами виробництва – формації (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична). Зміна формацій відбувається завдяки якісному стрибку. Що є джерелом руху? Інтереси різних класів суспільства певної формації створюють протиріччя. Протиріччя призводить до кризи та створення нового типу соціально-економічних відносин. Закони історії мають об’єктивний характер. За Марксом, індивідуальні інтереси завжди виражають певні аспекти об’єктивного процесу.

Механізм історичного розвитку, за К. Марксом, має діалектичну природу. Принциповим моментом марксистської філософії є теза про те, що історія – це прогрес. Соціально-економічна сфера складає базис життя суспільства. Марксу притаманне заперечення гегелівського твердження про дух як рушійну силу історії. Культурні феномени, духовне життя – це надбудова над економічними структурами.

Базис має три аспекти: продуктивні сили, виробничі відносини, природа. Продуктивні сили – робоча сила, засоби виробництва (знаряддя праці, технології). Виробничі відносини – відносини власності на засоби виробництва. Саме розвиток продуктивних сил (їх кількісне збільшення, зростання навичок, вдосконалення знарядь праці, технічні інновації) – рушійна сила історії. Їх розвиток вступає у протиріччя з традиційними виробничими відносинами – способом організації господарства та відносинами власності на засоби виробництва. Наприклад, рабовласницький устрій передбачає особисту залежність виробника, відчуженість від власності та продуктів праці, звідси – його незацікавленість у результатах праці. Зростання населення, потреб суспільства веде до кризи рабовласницького виробництва, яке вже не задовольняє суспільних потреб. Складається конфліктна ситуація, виникають усі передумови для зміни формації. Зміна формацій призводить до зміни основних її класів. Клас, згідно з Марксом, – соціальна група, яка визначається за принципом стосунку до засобів виробництва. Завжди є опозиція між тим, хто володіє сировиною, знаряддями, розподілом результатів праці, та тим, хто ними не володіє. Тому навіть високий рівень добробуту пролетаріату при капіталізмі не усуває сутності класового конфлікту та відчуження. Єдиний спосіб змін – соціальна революція.

Таким чином, історичний процес, за Марксом, – шлях зростання протиріч у галузі економічного життя, які повинні призвести до перемоги пролетаріату та встановлення єдиного справедливого соціального порядку.

Культура, у свою чергу, теж відбиває відносин влади та підкорення. Надбудова демонструє наявну соціальну ситуацію на позаекономічному рівні. Звідси – марксистський принцип: буття визначає свідомість. Щоби займатися мистецтвами, наукою, філософією, необхідно їсти, пити, мати дах над головою.

Грандіозна заслуга філософії марксизму полягає у зверненні до соціально-економічної основи розвитку суспільства, що дозволило виявити нові структури людського буття у світі. Поняття свободи перетворилося з абстрактного антропологічного принципу на конкретно-соціальний. «Розумність» історії – не в її божественній насамперед заданій визначеності подій або причетності до самопізнання Абсолюту. Закони історії обумовлені людиною, її прагненням політично закріпленої економічної свободи. Практицизм марксистської філософії має політичний зміст. Це філософія активної політичної дії. Питання про відповідальність марксизму за історичне втілення його теоретичних побудов не знімається аргументом про «відірваність» будь-якої теорії від практики. Ідея соціальної революції та встановлення диктатури пролетаріату прописана не тільки як політична необхідність, але як історична неминучість.

Марксизм діалектично переборює сам себе. Маркс вже на теоретичному рівні дійшов критики економічного детермінізму. Капіталізм – суспільство політекономії, несвободи, механічної обумовленості, де людина повністю залежить від своєї класової приналежності. Тому метою марксистської філософії є суспільство, в якому буде знищена механістична залежність людини від своїх соціально-економічних функцій.

5. Екзистенціалізм – це напрямок некласичної європейської філософії, який протягом 20–30-х рр. ХХ ст. перетворився на впливову ідеологію. Подібно до багатьох мислителів-некласиків, екзистенціалісти репрезентували положення своїх концепцій не стільки у формі наукових трактатів, скільки в художніх творах, публіцистиці, навіть, стилі життя. Це пояснюється тим, що головним декларативним принципом «філософії існування»¹¹⁵ є повернення від теоретичних абстракцій класичної філософії до «живого життя», людського буття «тут-і-зараз», сповненого тривоги і переживання своєї кінцевості.

Без перебільшення можна назвати екзистенціалізм самосвідомістью культури першої третини ХХ ст. Він є філософськім узагальненням драматичного досвіду європейського людства, яке пережило духовну кризу зламу століть, Першу світову війну, стало свідком народження антигуманних ідеологій та тоталітарних режимів, опинилося на порозі нових історичних перетворень. Фундаментальним «настроєм» доби стало відчуття абсурду, спричинене розчаруванням у всесиллі науки та авторитеті релігійних і політичних інститутів, сумнівом у непохитності устоїв суспільств Старого Світу.

Екзистенціалізм, який позиціонував себе як критичну думку, що переглядає «класичну» картину світу, по-новому бачив і роль самої філософії: вона мала б відмовитись від намагань бути лише науковим знанням і замість того стати виразником усього людсько-унікального.

В екзистенціальній філософії прийнято виокремлювати дві течії, які мають різні світоглядні засади: це релігійний екзистенціалізм (К. Ясперс, М. Бердяєв, Г. Марсель, Л. Шестов) та атеїстичний екзистенціалізм (М. Гай­деґер, Ж.-П. Сартр, А. Камю).

Спільними для обох течій є наступні принципи (які й визначають своєрідність філософії екзистенціалізму):

1. Відмова від абстрактного розуміння людини та наголос на онтології суб’єкта. Даний принцип будується на визнанні унікальності кожного суб’єкта та недоречності розглядати його буття, свободу, свідомість, почуття як буття, свободу, свідомість, почуття «взагалі». Відповідно й онтологія як наука про буття має бути наукою про «ось-буття» (М. Гайдеґґер), знанням про «буття-тут-і-зараз».

2. Визнання факту, що «існування передує сутності». Людина для екзистенціалістів – не стала «сутність» (те, чим вона є), а динамічне, багате перспективами «існування» (те, чим людина може стати). Це означає, що бути людиною – значить постійно бути «живим проектом» (Г. Марсель). Отже, щоби бути (кимось або чимось), необхідно спочатку розкрити та вивільнити в собі цю можливість бути. Таким чином, дійсно: «існування передує сутності». Звідси – наступна теза екзистенціальної антропології, до якої приходимо.

3. Людина приречена на свободу. Якщо у філософських системах Нового часу свобода – це прерогатива розуму, яка реалізується в процесі діяльнісного становлення особи, екзистенціалісти вважають свободу самодостатньою, бачать у ній «родову ознаку людини» (М. Бердяєв). Свобода – не дар; вона суддя та сила, що примушує нас бути відповідальними за кожен наш крок. Іноді свобода – це тягар. Саме свобода вимагає від особи постійного співвіднесення життя людини, його сенсу, зі знанням про смерть.

4. Відкриття простору Іншого. Ще в концепціях німецьких класиків (Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейєрбах) «Не-Я» розглядається як інстанція, необхідна кожному «Я» для здійснення самопізнання, для пізнання світу, для визначення онтологічних координат свого буття. Класичне «Не-Я» визначається або за аналогією, або за принципом заперечення «Я». Екзистенціалісти дійшли висновків, що насправді поруч із нами знаходяться «Інші». «Інший» – це центр унікального всесвіту, а тому ми не можемо судити про нього за аналогією до своєї особи, своїх цінностей, свого життя. Кожна людина неповторна. У цьому її цінність та значущість. У цьому ж полягають і витоки драми нашого буття у світі – повна комунікація неможлива, як неможливе і абсолютне розуміння Іншого.

5. Формальний перехід від філософської системи до «філософствування». Ця формальна риса притаманна більшості екзистенціалістських концепцій. Екзистенціалісти вважають неможливим передачу суті існування класичними засобами. Саме тому замість чіткої системи з окресленими методологічними рамками з’являються живі роздуми, а замість класичного категоріального апарата – «екзистенціали» (філософські поняття, які походять від слів буденної мови – «турбота», «жах», «порожнеча», «відмова»).

Центральним поняттям екзистенціалізму є екзистенція. Достовірно встановити його автора складно – одні дослідники шукають його серед середньовічних схоластів, інші віддають перевагу попередникові екзистенціалістів, данському мислителю ХІХ ст. С. К’єркегору, треті – німецькому філософу М. Гайдеґеру (оскільки останній інтерпретував традиційну схоластичну категорію в дусі нової філософії). Екзистенція – це, за твердженням Гайдеґера, істинна людина, її безпосереднє існування. Під нашаруванням соціальних функцій, психологічних та біологічних особливостей приховується те, що є справжньою суттю людини. В чому полягає ця суть – суть екзистенції?

Іммануїл Кант назвав свого часу людину «мешканцем двох світів» – природного і розумного. Його ж непримиренний опонент – Сьорен К’єркегор – вважав людину «істотою пограниччя». Це означає, що ми не просто перебуваємо у двох світах, ми постійно «балансуємо на межі». Саме тому наше істинне існування – це, з одного боку, все неповторно-індивідуальне (наші емоції, характер, смаки, мова, культура, оточення), а з іншого – універсально-людське (розум, здатність любити, страх смерті). Те, що робить нас унікальним «малим світом», і, разом з тим, об’єднує нас зі «світом великим», і є екзистенція. Крім того, «пограниччя» – це ще й критична ситуація, яка випробовує наш розум, почуття, свободу, моральність, це час, коли вивільнюється екзистенція для прийняття рішення. Екзистенціалісти вважають, що справжньою людина може бути лише перед обличчям вибору.

Головною характеристикою екзистенції є історичність. Це часовий вимір екзистенції. Вона ґрунтується на усвідомленні екзистенцією своєї смертності та прив’язаності до конкретного проміжку часу, тобто ситуаційності. Інший аспект історичності пов’язаний з екзистенціальною проективністю. Фундаментальна ознака людини – свобода. Бути вільним – означає розгортати себе у майбутньому. «Сподівання», «проектування», «побоювання», «рішучість» – усе це модуси екзистенціальної історичності, в яких людина реалізує свою свободу.

Центральним питанням екзистенціальної філософії є питання про сенс буття. Різні ракурси цієї проблеми набувають вигляду міркування про самогубство (А. Камю), можливості і засоби «екзистенціювання» (вивільнення екзистенції) у часі (М. Гайдеґер), свободу (М. Бердяєв), сенс історії (К. Ясперс).

Оскільки екзистенція – це «розімкнута» проективна сутність, – важливим мотивом екзистенціалістських роздумів стає тема комунікації. Її суть можна звести ще до кантівського питання «Як можливе існування однієї вільної особи поруч з іншими вільними особами?». Екзистенціалістів часто звинувачували в індивідуалізмі, нехтуванні глобальними проблемами на користь приватних. Відповіддю на це став твір Ж.-П. Сартра, котрий можна вважати «програмним документом» екзистенціалізму, «Екзистенціалізм – це гуманізм».

Головною тезою твору Сартра є твердження: «В кожного є своя земля»¹¹⁶. «Своя земля» – це індивідуальне бачення та переживання світу. Але думки, почуття, надії, вчинки завжди ведуть нашу екзистенцію «назовні», до спільного світу людей: «інтенції перетинаються». Людина не може існувати ізольовано від інших, у вільному спілкуванні з якими тільки і живе екзистенція. Таким чином, «моя земля» стає «землею Іншого». Торжество індивідуальності, яка вільно обирає, освоює світ, створює себе, – у розмиканні своєї суб’єктивності. Екзистенціальна свобода можлива лише за умови свободи Іншого і в діалозі з ним.

Екзистенціалізм – це реакція філософії людини, з одного боку, на класичну філософію інтелектуальних абстракцій, а з іншого – на ситуацію історичного «пограниччя». Ствердження неповторності кожного людського існування не дозволило філософам-екзистенціалістам залишитись у межах кола суб’єктивних проблем. Розуміння найінтимніших проявів екзистенції розкриває нові можливості для творчості, спілкування, переборення відчаю і самотності індивідуального буття.

Фрідріх Ніцше