Завдання для самоконтролю

1. Дайте характеристику механістичної парадигми Нового часу.

2. Назвіть центральну проблему філософії Нового часу. Дайте визначення поняттю «метод».

3. Поясніть, чим відрізняються емпіризм та раціоналізм як головні напрямки нової філософії.

4. Визначте завдання наукового пізнання за Ф. Беконом. Доведіть важливість експерименту для емпіричного дослідження.

5. Назвіть основні принципи раціоналістичного методу Р. Декарта. Перелічіть «правила для керівництва розумом».

6. Обґрунтуйте необхідність нової соціальної філософії в умовах історичних перетворень Нового часу.

7. Проаналізуйте поняття «природне право» та «природний закон» за Т. Гоббсом.

8. Розкрийте зміст концепції суспільного договору Т. Гоббса.

9. Поясніть назву твору «Левіафан», виходячи з авторського розуміння категорії права.

10. Розгляньте концепцію суспільного договору Дж. Локка. Порівняйте її з версією його попередника.

11. З’ясуйте значення природного права на приватну власність для створення громадянського суспільства (за Дж. Локком).

12. Назвіть ознаки правової держави, відкриті Дж. Локком.

Література до розділу для самостійного опрацювання

1. Гвардини Р. Конец нового времени // Вопросы философии. – 1990. – № 4.

2. Гусєв В. Західноєвропейська філософія XV–XVIII ст. – К., 1995.

3. Мотрошилова Н. В. Познание и общество. Из истории философии XVII–XVIII вв. – М., 1969.

4. Нарский И. С. Западноевропейская философия XVII века. – М., 1974.

5. Соколов В. В. Европейская философия XV–XVII вв. : учеб. пособ. – К., 2000, М., 1984.

Розділ vіі. Німецька класична філософія

1. Основні принципи класичної філософії.

2. «Коперніканський переворот» І. Канта.

3. Г. В. Ф. Гегель: система абсолютного ідеалізму.

1. Німецьку філософію кінця XVIII–початку XIX ст., представниками якої були І. Кант, І. Г. Фіхте, Ф. В. Й. Шеллінг, Г. В. Ф. Гегель, Л. Фейєрбах, Фрідріх Енгельс визначив як класичну. Завдяки впливу марксистської філософії ця назва закріпилась у вітчизняній традиції¹⁰³. Навіть якщо проігнорувати роль, яку відіграли німецькі мислителі у формуванні марксизму, статус класиків підтверджується наступними пунктами. По-перше, філософія стає професійною галуззю, а також знанням, що претендує на фундаментальні позиції у сфері науки та світогляду, а в системі Гегеля навіть набуває онтологічного статусу. По-друге, раціоналізм і логоцентризм німецької класики надає критичним здібностям розуму права визнавати та впорядковувати дійсність. По-третє, філософію цієї доби відрізняє зведена в абсолют системність, структурованість, методологічна послідовність, категоріальна чіткість. По-четверте, глобальність філософських систем німецьких класиків забезпечила їм роль фундаменту сучасної філософії, незалежно від персонального ставлення мислителів до класичного спадку. Наприклад, проблема свободи, котру І. Кант і Г. В. Ф. Гегель виводили зі ступеня розумності особи чи суспільства, набувала різних ракурсів у вченнях Маркса і Ніцше, феноменологів і екзистенціалістів, проте не залишала позиції «основного питання філософії», відведеного їй німецькими класиками.

Названі особливості класичних систем наділяють мислення безпрецедентно високим статусом, довершують розподіл картини світу на «чуттєву» та «умосяжну», остаточно розколюють людську особу на дві частини – природну та розумну¹⁰⁴. Стосунки людини та світу набувають у німецьких філософів схематизованої форми суб’єкт–об’єктних відносин, головним аспектом яких виступає пізнавальна діяльність. Таким чином, німецька філософія від Канта до Фейєрбаха створила раціональний образ світу, де роль «конструктора» відводиться свідомості.

Стремління за допомогою логіки сформулювати абсолютні закони всесвіту актуалізує в німецькій критичній філософії проблему меж та можливостей пізнання. По суті, це питання про відповідність знання про світ дійсності самого світу. Виходячи з того, що «все розумне є дійсним, все дійсне є розумним» (Г. В. Ф. Гегель), німецька класична філософія певним чином відроджує античне розуміння світу як Космосу. Принципово новим, у порівнянні з античною парадигмою, є те, що «співзвуччя» мікро– та макрокосму не є «вродженим». Мета людини – пройти шлях від біологічної істоти, через стан «соціального атому» до розумної особи, чиї свідомість, воля і дух конструюють світ та історію.

2. Іммануїл Кант (1724–1804) сформулював завдання критичної філософії у вигляді питань: «Що я можу знати?», «На що я можу сподіватися?», «Що я повинен робити?», «Що таке людина і ким вона може стати?». Відштовхуючись від головної гносеологічної проблеми («як можливе пізнання?», «що я можу знати?»), Кант здійснив переворот у філософії, який змінив стосунки об’єкта і суб’єкта пізнання. За аналогією до відкриття Коперніком геліоцентричної системи, яке перегорнуло європейську космологію, Кант назвав свій внесок у філософію «коперніканським переворотом». Коротко його зміст можна виразити наступним чином. За Кантом, надійне достовірне знання можливе лише у межах чуттєвого сприйняття. Тобто завдяки певному «налаштуванню» нашої свідомості, здатної сприймати та відображати світ. Таким чином, картина світу, те як ми його бачимо та відчуваємо, «належить нам самим», чуттєвим структурам нашої свідомості, які й «конструюють» образ реальності, що нас оточує. Згідно з головними принципами «Коперніканського перевороту», справжній порядок речей – наступний: у процесі пізнання не суб’єкт «обертається» навколо об’єкта пізнання, пристосовуючись до нього, а навпаки, – об’єкт (світ) «прилаштовується» до наших пізнавальних здібностей, розкриває себе через різноманітність своїх фізичних якостей. Таким чином, ми пізнаємо не самі речі, а лише їх «образ», запропонований нашим сприйняттям. Отже, не об’єкт діє на суб’єкта, а навпаки – суб’єкт сприймає образ, створений своєю свідомістю¹⁰⁵.

Те, що лежить за межами чуттєвого сприйняття, – наприклад, ідея Бога, душі, початку світу, – може бути лише ідеєю розуму, тобто предметом віри, який не можна ані спростувати, ані довести. І, хоча розуму, який постійно прагне вийти за межі чуттєвої достовірності, притаманні протиріччя («антиномії», за І. Кантом), він завжди залишається необхідним регістром людської свідомості, який відповідає за смисложиттєві орієнтири. «Вада» розуму, яка полягає у відсутності в його ідеях чуттєвого обґрунтування, стає гарантом його головної переваги: розум – це основна засада свободи ¹⁰⁶. Тому, залишаючи питання про межі пізнання в компетенції глузду (нижчого, чуттєвого рівня свідомості), Кант довіряє розуму розв’язання головної моральної проблеми: «Що я повинен робити?».

Це питання означає наступне: за якими принципами має жити розумна істота в оточенні інших розумних істот? На раціональній основі Кант намагається вивести всезагальний універсальний моральний закон, який формулює як необхідну вимогу до кожного члена людської спільноти. Зміст цієї вимоги мислитель відобразив у формі категоричного імперативу: дій так, щоби максима твоєї поведінки могла стати основою всезагального закону. Цей принцип має і іншу сторону – стався до людини завжди як до цілі, та ніколи – лише як до засобу. Мораль, побудована на принципі дотримання обов’язку, позбавлена будь-якої зовнішньої мотивації; вона є здобутком по-справжньому вільної особи. За думкою І. Канта, критерієм моральної поведінки є совість, тобто внутрішній моральний закон, продиктований розумом. Таким чином, кантівська етика обов’язку – це етика свободи.

Зі своєї етики Іммануїл Кант виводить універсальний юридичний принцип, який вважає необхідним началом будь-якої системи законодавчих норм: «право – це сукупність умов, за якими волю однієї людини можна узгодити з волею інших». Тобто воля індивіда має обмежуватись законом такою мірою, щоби вона могла суміщатися із волею кожного.

Таким чином, ми бачимо, що «коперніканський переворот» Іммануїла Канта призвів до розуміння конструктивної ролі людської свідомості у процесі осягнення світу. Така позиція сформувала точку зору на мораль та право як на здобутки розуму – єдиного гаранта свободи особи.

3. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) зводить в абсолют кантівську ідею провідної ролі свідомості та мислення у «конструюванні» дійсності.

Нагадаємо, що філософії притаманний погляд на світ як на єдине ціле. Гегель виводив єдність буття із системи всезагальних зв’язків, в основі яких лежить ідеальне начало. Начало, яке об’єднує світ, – дух, вічний та нескінченний. Твердження, що в основі універсуму лежить духовний абсолют¹⁰⁷ («абсолютна ідея», за Гегелем), не заперечує очевидної матеріальності фізичного світу. Абсолют Гегеля – це своєрідний філософський Бог, абсолютизований розум, чиста свідомість.

Філософська система Гегеля має назву «абсолютний ідеалізм» (зрозуміло, чому: в основу буття мислитель покладає ідеальне начало, яке є абсолютним, всеосяжним і вічним). Новим в ідеалізмі Гегеля є те, що його духовне начало – не просто субстанція або генетичний початок сущого. Духовний абсолют Гегеля – це суб’єкт. Життя та структура гегелівського абсолюту – рух, розвиток, самотворчість. Це найпарадоксальніший момент філософії абсолютного ідеалізму: як може розвиватися абсолютне та досконале начало? Єство абсолюту – «ідея», тобто, вільний від усього випадкового, кінцевого, чуттєвого розум. А отже і засіб його існування має бути відповідний. Буття розуму можливе лише у мисленні, пізнанні, а для абсолютного розуму – в самопізнанні. Самопізнання абсолюту у Гегеля – це шлях від самозаперечення у природі до самоосягнення через людську духовну діяльність – мистецтво, релігію, філософію.

Розвиток як перехід до більш складних і досконалих форм притаманний, за Гегелем, усім формам буття. Оскільки основою буття є духовний абсолют, розвиток відбувається за логічними законами. Розумність, логічність і послідовність всесвітніх процесів – від хімічних реакцій до соціальних перетворень – належить сфері діалектики ¹⁰⁸.

Пояснюючи джерело, механізм і напрямок розвитку, Гегель формулює три закони діалектики: закон єдності та боротьби протилежностей, закон переходу кількісного накопичення в якісні зміни, закон заперечення заперечення ¹⁰⁹.

Спираючись на відмінні від кантівських онтологічні постулати, Гегель робить висновки, які зближують двох мислителів: шлях розуму – це шлях свободи. Розвиток особистості, суспільства, окремих народів, цілого людства – це процес звільнення внаслідок втілення принципів розуму в житті, моралі, нормах права.

«Перетворенням свободної волі» в галузі соціального життя присвячена гегелівська «Філософія права». Сфера права розглядається філософом як «царство реалізованої свободи». Цікаво, що «субстанційно» Гегель не розрізняє право і мораль. Мораль і моральність – наступні етапи розвитку абстрактного права, в яких добро набуває об’єктивного і, разом з тим, конкретного характеру. Вираженням загальних цілей та гарантом усіх прав у Гегеля стає держава – втілення моральної ідеї, її дійсність, вища соціально-духовна цінність.

Володимир Соловйов писав про Г. В. Ф. Гегеля: «Для Гегеля філософія була усім... В інших філософів філософія є намаганням осягнути сенс сущого, а для Гегеля саме суще намагається стати філософією». Гегелівська філософія – довершена система, в якій усе буття зводиться до буття абсолютної свідомості, а логіка стає основним законом сущого. Людині в цій системі відводиться амбівалентна роль: діяти як засіб для реалізації «далекої мети» всесвітньої ідеї, і, разом з тим – бути квінтесенцією абсолютного духу, через який ця мета реалізується.

Висновки. Німецька класика стала своєрідним підсумком думки багатьох епох, підтвердивши узагальнюючий та критичний статус філософії як самосвідомості культури. На основі теоретичного синтезу вона створила новий тип філософського знання – наукового, систематичного, всеохоплюючого. Раціоналізм і панлогізм німецької класичної філософії будується на визнанні критичних здібностей мислення впорядковувати та конструювати дійсність. Спільними для систем цього напрямку є цінності розуму, свободи, прогресу, просвітництва. Буття постає в німецькій класиці як системна єдність, розвиток якої відображається та реалізується в людській діяльності, перш за все – духовній активності. Людина німецької класичної філософії – творчий суб’єкт, історична істота, що розвивається, творить себе та свою соціокультурну реальність.