Завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте інноваційні риси культури Відродження.

2. Проаналізуйте поняття «гуманізм» як головну характеристику філософії Відродження.

3. Поясніть зміст ренесансної антропології. Визначте, в чому полягає «гідність людини» за твором Піко делла Мірандолли «Промова про гідність людини».

4. Знайдіть у наведених текстах ренесансну інтерпретацію свободи. В чому полягає її відмінність від середньовічної інтерпретації?

5. Чому твори у жанрі повчання правителя стають популярними в добу Відродження? Аргументуйте свою думку.

6. З’ясуйте за текстом «Государя» Н. Макіавеллі, як співвідносяться поняття свободи і долі в ренесансній соціально-філософській думці. Чим це співвідношення відрізняється від античного та середньовічного?

7. Поясніть, як Ви розумієте вислів Н. Макіавеллі: «Мета виправдовує засоби». Як це гасло підтверджує принцип автономії політики?

8. Порівняйте політичні методи та їх філософське обґрунтування, наведені у творах Н. Макіавеллі та С. Оріховського.

9. Проаналізуйте розуміння поняття та статусу громадянина у творі С. Оріховського.

10. Визначте роль закону та функції правителя за твором С. Оріховського «Напучення польському королю Сигізмунду Августу».

Література до розділу для самостійного опрацювання

1. Гарэн Э. Проблемы итальянского Возрождения. – М., 1986.

2. Горфункель А. Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980.

3. Из истории культуры средних веков. – М., 1976.

4. Культура эпохи Возрождения / под ред. Л. М. Брагиной. – М., 1986.

5. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1978.

6. Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах. – К., 1997.

7. Отечественная философская мысль ХІ–ХVII веков и греческая культура / под ред. В. М. Ничик. – К., 1991.

8. Соколов В.В. Европейская философия XV–XVII вв. – К., 2000.

9. Українські гуманісти епохи Відродження : антологія. – К., 1995.

10. Українська література ХІV–ХVІ ст. – К., 1988.

11. Ушкалов Л. В. Світ українського барокко. – Х., 1994.

12. Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. – К., 1981.

Розділ vі. Філософія нового часу

1. Особливості духовних процесів у європейській культурі Нового часу.

2. Пошук універсального методу пізнання у філософії Нового часу.

3. Соціально-антропологічні студії філософії Нового часу.

1. Філософія Нового часу (XVII–XVIII ст.) продовжує і поглиблює основні тенденції гносеологічних і антропологічних пошуків Ренесансу. В епоху Відродження були об’єднані антична традиція спілкування з природою і середньовічне протиставлення людини і природи. Природа перетворилась на первинну і всемогутню силу, тотальність якої підмінила уявлення про Бога. На цьому ґрунті зросло нове ставлення до оточуючого середовища як до об’єкта підкорення, завоювання. Природні сили – матеріал для дослідження, результатом якого є фізичні (тобто природні) закони. Їх знання дає людині силу передбачення та інструмент перетворення світу. Таким чином, на зміну поважного і обережного ставлення до оточуючого світу прийшов діяльний прагматизм ⁹⁷. Наука, яка забезпечувала вдалу практичну діяльність, раціонально пояснювала природу, гідна абсолютизації її методів.

У XVII ст. такою наукою стала механіка. Вона сприяла розвитку промисловості (конструювання верстатів та приладів для різноманітного мануфактурного виробництва), суднобудування і навігації. Її закони пояснювали рух і зміни у світі, а весь світ набував ознак механічної системи. Тим самим, абсолютизація механіки як науки призвела до формування нової парадигми – механістичної, – суть якої можна висловити в кількох загальних положеннях:

– все у світі є природним тілом, а світ – механічною системою тіл;

– закони механіки можуть пояснити світ природи, а їх використання – полегшити життя людини;

– якщо все у світі – природне тіло, а людина частина світу, то її будову, життя поведінку, теж можна пояснити законами механіки;

– суспільство – великий механізм, а отже і соціальні процеси тотожні природним, механічним.

У Новий час картина світу радикально змінилась порівняно не тільки із середньовічними уявленнями, а навіть і ренесансними. Світ почав розглядатись як плід розвитку природних законів, а природа – розпорядник і матеріальне джерело розвитку світу. Бог-Творець став «майстром», який побудував досконалий механізм і дав йому закони. Людина Нового часу – це частина природи, в якої є привілей – здатність до пізнання. На думку М. Бєрдяєва, ці уявлення сприяли перетворенню самої людини – з людини органічного типу на людину механічного типу.

Таким чином, склався своєрідний ментальний алгоритм: знання сприяють опануванню природи, наука дає знання, ефективна наука має ефективний універсальний метод. Відповідно до цього, одним з головних завдань філософії Нового часу стає пошук адекватного методу пізнання світу – універсального та всеохоплюючого.

2. У XVII ст. склалися дві методологічних парадигми – емпіризм і раціоналізм. Напрямок філософії, що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання – емпіризм. Метод, на який спирається емпіризм, – індукція: теоретичні висновки є результатом спостережень, дослідів, експериментів. (Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм).

Раціоналізм (від латинського ratio – «розум») – філософське вчення, напрямок філософії, згідно з яким в основі знання лежать всезагальні та необхідні положення, тобто знання не можуть ґрунтуватись на узагальненні чуттєвого досвіду, а базуються тільки на постулатах розуму. Прикладом таких положень є аксіоми, які не вимагають емпіричного доведення, підтвердження. Дедукція – метод раціоналізму – передбачає спрямування думки від загальних теоретичних положень до їх одиничних проявів. Раціоналісти сперечалися з емпіриками, стверджуючи, що кожний постулат, виведений з досвіду, може бути за допомогою досвіду ж і спростований. (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г.-В. Лейбніц).

У філософській діяльності Френсіса Бекона (1561–1626)⁹⁸ втілювались дві ідеї. Перша – спрямування знання на практичний результат. Друга – визнання історії людства прогресом. Прогрес сприймався Беконом не тільки як розвиток науки та техніки, але і як моральне вдосконалення людства.

Мислитель розглядав емпіричне дослідження не як пасивне спостереження, а як експеримент. Експеримент – метод пізнання, який передбачає дослідження природних явищ у штучних контрольованих умовах.

3. Новий час – це епоха перших буржуазних революцій (Нідерланди, Англія). Глибинні соціально-політичні зміни потребували аналізу і пояснень. Прагматичний підхід до політичних і соціальних справ, який зародився в епоху Відродження, створив нову соціальну теорію, співзвучну механістичній парадигмі. Суспільство і держава оцінювались як природний механізм, позбавлений божественного втручання. Походження держави, виникнення правової системи, соціальне і політичне життя пояснювалось як продукт діяльності людини, що має практичне призначення. Держава для соціальної філософії XVII ст. – продукт договору. Вона втратила свій сакральний ⁹⁹ характер. Договірна концепція виникнення держави змінила змістовне співвідношення між особою, суспільством і державою.

Підґрунтям концепції суспільного договору стала ідея природних прав людини. Природне право – це право людини на життя та відстоювання засобів для його підтримання. Вперше у соціальній філософії особу було розглянуто як носія всієї повноти прав, а держава і правова система – продукт домовленостей про передачу частини «прав на все» до певного органу чи певній людині.

Таким чином, механістична парадигма Нового часу виникла під впливом бурхливих соціальних процесів і стала відбитком нової системи цінностей, головними серед яких були практично орієнтоване знання, прогрес, верховенство закону, недоторканність особи і власності. Онтологічна картина, яка сформувалась у межах нової філософії, складалася з природного світу (майстерні), Бога (Майстра-Творця), людини (підмайстра, який навчається розуміти природу та керувати нею).