Філософія як любов до мудрості
1. Етимологія поняття «філософія»
2. Світоглядний вимір філософії
3. Філософія у системі освіти правоохоронця
1. Етимологія поняття «філософія». Нагадаємо, що слово «філософія» складається з двох грецькіх слів: φιλέω («люблю») та σοφία («мудрість») і буквально перекладається як «любов до мудрості». Для того, щоби зрозуміти зміст цього поняття, спробуємо розібратися з його складовими (застосуємо аналітичний підхід).
Що таке мудрість? Мудрість – це знання, але не будь-яке. Помилковим є уявлення про те, що освіченість і володіння великою кількістю інформації може зробити людину мудрецем. «Багатознання розуму не навчає», – говорив Геракліт про Піфагора, який був знавцем майже у всіх галузях грецької та східної науки античної доби. Слова Геракліта вказують на те, що мудрість – категорія не кількісна, а якісна. Тобто, мудрість – не сума знань про окремі речі, а навпаки – знання про єдині й найголовніші принципи буття, загальні основи.
Іншою помилкою буденної свідомості є сподівання на те, що мудрість завжди орієнтується на задоволення життєво-практичних потреб, створення комфортних умов для існування. Філософії, до речі, часто висуваються обвинувачення в «непрактичності». У зв’язку з цим можна згадати одне з понять середньовічної алхімії – «філософській камінь». Насправді це словосполучення – не що інше, як етимологічний курйоз. Традиційно під «філософським каменем» розумілася субстанція, немовби здатна перетворювати будь-яку речовину на золото. Міф про філософський камінь породив ілюзію щодо покликання мудрості створювати скарби. Проте, скарби мудрих не мають нічого спільного з матеріальними надбаннями. В цьому були солідарні і Фалес Мілетський, який з легкістю роздав своє багатство бідним, і Сократ, який закликав людей піклуватися про душу, а не тіло, і його учень Платон, який залишив заради філософії славу поета і майбутню політичну кар’єру, і Діоген Синопський, чиє «собаче» життя було значно гіднішим за життя багатьох його сучасників, і Імануїл Кант, мислитель, моральна філософія якого повністю відображала його головні життєві принципи – самодисципліна, порядність, доброзичливість, скромність. Отже, скарби мудрості мають не фізичний, а метафізичний характер, це знання, яке має моральну цінність і орієнтується на людину як вищу мету діяльності.
Наступна особливість мудрості – її позірна недоступність для буденної свідомості, елітарність, і тому часто – неможливість висловлення. У культурі сформувався особливий образ мудреця – «людини, яка знає», – аскета, одинака, самітника, чиє «слово – золото». Прекрасною ілюстрацією даного стереотипу є легендарний Лао-цзи та його вислів: «Хто знає – не говорить, хто говорить – не знає». Цікаво, що навіть у Давній Греції, з її культом Логосу (Слова), можна знайти мислителя, який наполегливо привчає нас до труднощів істинного пізнання. Це Геракліт Ефеський, котрого прозвали «Темним» за складність текстів. Геракліт, навмисно «затемнюючи» свої міркування, обстоював думку, що осягнення істини – справа, яка потребує дисципліни розуму, витримки, відмови від буденного світосприйняття, самозаглиблення. Тому мудрість обирає й особливу мову, не завжди зрозумілу обивателю.
Зі сказаного зовсім не випливає, що мудрість – герметичне, замкнене знання, яке взагалі неможливо виразити або передати. Навпаки, важливою ознакою мудрості є те, що вона передбачає стосунки вчительства і учнівства. Причому кожна зі сторін – як учень, так і вчитель, – мають бути відкриті для нового знання, чи йдеться про знання життя, чи знання наук. Прикладом може бути доля магістра Йозефа Кнехта з роману Германа Гессе «Гра у бісер». Кнехт, «Магістр Гри», «кабінетний вчений», трагічно закінчує своє життя. Він гине у крижаних потоках гірської річки, куди потрапляє через примху свого юного учня. Але цей «стрибок у вічність» не є безглуздим вчинком, у ньому наставник дає учню свій останній урок. Його зміст можна висловити кількома словами: мудрість – не лише в книгах, а й у «живому житті»; життя – це відкритість до нового; людина є «повною» лише поряд із Іншим – у любові та дружбі; дружба – це разом довіра і відповідальність. Отже, відкритість, комунікація, взаємозбагачення – необхідне підґрунтя мудрості.
Крім того, мудрість – це засіб зречення соціально-рольових обмежень. У попередньому розділі вже згадувано про сутність людини як «мешканця двох світів» – емпіричного (природного, соціального, психологічного) та розумного (світу культури). Редукція особи до її соціальної ролі спричиняє конфлікти, загрожує війною, хаосом. Той, хто ототожнює себе зі своєю «предметною» функцією, перетворюється на агресивну та безвідповідальну «людину натовпу». Фрідріх Ніцше свого часу втілив цей збірний образ у метафорах «людського непотребу» та «погоничів верблюдів». «Погонич верблюдів» – це кожен, хто розчинює свою особистість у груповому «ми», хто відмовляється від самостійного мислення та вчинку, хто поділяє людство на «своїх-чужих», «еллінів-варварів», «чистих-нечистих», «Монтеккі-Капулетті» та ін. Мудрість як знання засад має справу з універсальними, загальнозначущими речами. Тому її надбання є, так би мовити, «позапартійними»33. Прикладів тому багато, в тому числі – і в історії філософії. Згадаємо лише один: раб Епкітет та імператор Марк Аврелій належали до однієї філософської школи – стоїків.
Таким чином, мудрістю можна вважати приховане від буденної свідомості знання засад, яке має гуманістичний зміст, комунікативну орієнтацію, універсальне значення.
В імені філософії не менш концептуальне значення має перша його складова – «любов». Це яскраво демонструє старослов’янський переклад грецького поняття: «любомудріє». Деякі дослідники його інтерпретують ще й як «мудрість любові». Але повернімось до давньогрецьких коренів філософії – науки і слова, що її визначає.
У греків було прийнято розрізняти смислові нюанси, які виражались окремими словами: любов-прив’язаність, любов братська, любов до вищого, пристрасна любов. Цікаво, що афінський мислитель Сократ (V ст. до н. е.), який першим назвав себе філософом, визначив цим іменем ставлення «любителів мудрості» до істини. Абсолютним знанням, за думкою Сократа, володіють тільки боги. Людині ж залишається прагнення істини, любов до неї і мужнє визнання обмеженості свого знання. Учень Сократа, Платон, поглибив думку вчителя. Він вважав, що «любов до істини» – не просто схильність розуму, а пристрасна жага досконалості, краси, безсмертя. Тому любов у Платона вже не поміркована «філіа», а дієвий «ерос» – «будівник мостів», що об’єднує протилежне і доповнює ущербне.
Отже, у контексті наших роздумів любов виступає як невичерпність філософської істини та нескінченність філософського пошуку. Крім цього, дане слово виражає і ставлення мислителя до мети і засобів такого пошуку. Істина у філософії – об’єкт безкорисливого служіння. Незадоволеність наявним, бажання досконалості вимагає від особи усвідомлення єдності теоретичних і практичних завдань. Очевидно, що платонівське розуміння любові як прагнення повноти і гармонії розкриває життєвий сенс філософії: любити мудрість означає ще й діяти відповідно з високими моральними ідеалами.
2. Світоглядний вимір філософії. Світ людини у повній мірі є результатом інтерпретації. Пояснімо цю тезу через уже розглянуте нами поняття світогляду. Як було з’ясовано в попередньому розділі, світогляд компенсує недостатню природну адаптованість людини, він утворює «зрозумілу» картину буття для того, щоби людська істота могла усвідомити себе, своє місце, призначення і відчути себе більш-менш комфортно у світі. Розуміння, у свою чергу, відбувається шляхом тлумачення фактів, тобто надання нейтральним предметам людських смислів. З наукової точки зору, зрозуміти незрозуміле можна через включення невідомого до вже відомого контексту (О. Конт). Так ми, наприклад, розв’язуємо математичні задачі, виходячи з формули та відомих даних. З життєвої ж (і з філософської!) точки зору, розуміння – це буттєвий акт. Він поєднує в собі не тільки пізнавальні механізми, але й емоційне ставлення, ціннісний аспект, можливість створення життєвих проектів. Віднайдення смислів внаслідок інтерпретації окремих речей чи фактів – суто людська справа. Вона здатна наблизити нас до світу «зовнішніх» об’єктів: до собі подібних, до культури та історії. Дійсно, людина є істотою, буття якої полягає у розумінні: кожен з нас – це суб’єкт, якій лише через тлумачення свого життя може відчувати, що він існує (П. Рікер)34.
У світогляді інтерпретація набуває, як ми вже зауважили, системного вигляду – це бачення і ставлення до світу в цілому. Характер світоглядних систем залежить від історичних, культурних, ментальних, психологічних обставин. Умовно дослідники виокремлюють три історичних типи світогляду (три традиційно оформлені способи світосприйняття і світорозуміння): це міф, релігія, філософія 35.
Міф і релігія є предтечами філософії: вони містять своєрідне пояснення світу (створюють його узагальнену картину), визначають роль і місце людини у Всесвіті, формують системи соціальних цінностей та орієнтирів, встановлюють і підтримують культурний зв’язок, створюють інформаційне поле, здатне зберігати історичні здобутки поколінь. Проте, не менш принциповими, ніж схожість, є відмінності філософського світогляду від міфологічного та релігійного. Розглянемо їх.
Міф – архаїчна форма свідомості, суб’єктом якої (її носієм) є колектив – плем’я, рід, народ. Саме тому нам невідомі імена «авторів» міфів. Індивідуальне начало у міфі завжди переломлюється через колективне. Це зумовлено общинним способом життя прадавнього людства. За формою міф – яскрава розповідь про діяння богів або героїв, мета якої – створення безпосередньо живої картини світу й підтримка традиційних соціальних цінностей.
Міфологічний час – це особлива реальність. З одного боку, вона часто апелює до минулого, з іншого – постійно зберігає позаісторичну актуальність. Наприклад, в античну добу відважне викрадення Прометеєм божественного вогню постійно присутнє у щоденній праці ремісника: через використання знарядь праці, освоєння «стихій», підкорення природи людина стає причетною до подвигу протистояння богам.
Унікальним є і простір міфу. Він замкнений, довершений, освоєний, його межі усім відомі. Міф не знає трансцендентного (потойбічного) виміру: світу міфу належать і земля людей, і місце перебування богів, і царство мертвих. Саме тому й боги міфу відрізняються від богів релігії: вони антропоморфні, мають людські характери, постійно втручаються у справи смертних.
Міфологічна розповідь завжди сповнена емоційного напруження та художніх перебільшень: герої мають «надлюдські» якості, їх почуття неодмінно є перебільшено всеохопними, а події за їх участю є гранично драматичними (подвиги Геракла, подорож Одіссея, трагедія царя Едипа, любов Орфея). Тому й мова міфу – образна, яскрава, метафорична. Пафосність і поетичність міфів зумовлена тим, що через них людина вперше починає усвідомлювати свою позаприродну сутність і переживає розрив із природним світом як драму. Звідси й беруть свій початок оповіді про золотий вік, гріхопадіння, протистояння титанів («стихійних» істот) і богів (втілення культурного начала), потоп та ін. Філософи, культурологи, психологи вважають, що інтерес до міфологічних сюжетів не зникає з цивілізаційним розвитком людства, тому що ці сюжети вкорінюються в універсальні структури особистості 36.
Названі особливості сприяють реалізації таких функцій міфу, як пізнавальна (пояснення фактів, передача і збереження інформації, включення особистого життєвого досвіду до системи колективного досвіду), комунікативно-інтегративна (підтримка зв’язку між поколіннями та інтеграція окремої людини до певної культурної спільноти, а також – консолідація цієї спільноти на основі ціннісної єдності), виховна (формування морального ідеалу). У своїй сукупності всі ці функції складають єдину и головну функцію адаптації (яка відповідає за освоєння людини у світі).
Говорячи про архаїчність міфологічної свідомості, ми мали на увазі не тільки її давнє походження, але й наївно-спрощувальний характер міфологічного світосприйняття. Однак абсолютно невірно вважати міф анахронізмом. Міфологічний світогляд (як світогляд колективний) зберігається й досі. Засоби, якими міф забезпечує собі існування, наступні: некритичне ставлення до дійсності, відмова від індивідуальних цінностей на користь колективних (расових, релігійних, класових, національних, політичних, професійних тощо) і перенесення відповідальності з «я» на «ми», дуалістичне світосприйняття (чорне-біле, добро-зло, свої-чужі), відсутність історичного поступу та апеляція до звичаю замість раціональних аргументів, емоційна напруженість та психологізм (пафос боротьби, єдності, спільного блага). Тому сьогодні міфи можна виявити в повсякденному житті, політиці, масовій культурі (зокрема – рекламі).
Завершуючи характеристику міфу, зробимо одне необхідне зауваження. Міфологія – не тільки спосіб прояснення світу чи скарбниця художніх цінностей. Тим більше, не варто розглядати міфологічний світогляд як прояв негативного в культурі. Міф створює правила людського життя, впорядковуючи стихійне (природне) існування за допомогою соціальних норм. Міф завжди ґрунтується на традиції, через яку людина усвідомлює свою причетність до певної культурно-історичної спільноти.
Релігійний світогляд – це система світорозуміння, в основі якої лежить віра в надприродні сутності. На відміну від міфологічного, світ релігійного світогляду є історичним: він має початок і кінець, його існування зумовлене вищим змістом і метою. Трансцендентність (див. вище) і надприродність релігійного Бога (або богів) має принципове світоглядне значення. Бог, який перебуває десь поза межами світу, є його творцем і суддею. З іншого боку, догмат про творіння світу Богом дає віруючому підставу для переконання: творець несе відповідальність за своє творіння, є його захисником. Тому майже в усіх релігіях світу присутній Бог-прародитель, який асоціюється з особою батька (матері). Це і християнський Бог-Отець, і індійський Брахма (з тіла якого виникають люди різних каст), і японська богиня-мати Аматерасу.
Як і у міфі, в релігії Бог виступає в особистісно-персоніфікованому вигляді (із старозавітним Богом іудеї навіть укладають «договір» про покровительство – обітницю). Принциповим для релігії є спосіб комунікації між людиною та об’єктом поклоніння. Поряд з обрядами і таїнствами цю функцію виконує молитва. Можна сказати, що порівняно з міфом моральні вимоги релігійних систем до комунікації поглиблюються: вони не тільки регламентують зовнішню поведінку, а й спрямовуються на внутрішній, духовний вимір особистості: у молитві здійснюється діалог між віруючим та об’єктом поклоніння – суверенного «Я» з «Ти».
Суб’єктом релігійної свідомості може бути як одна особа, так і група. Проте, значення індивідуального начала в релігії набагато вище, ніж у міфі. Якщо мета міфу – зберегти традицію – це перш за все «колективна» мета, то релігія орієнтована на досягнення індивідуального спасіння. Під спасінням у контексті релігійного світогляду розуміється гармонія людини зі світом, з Богом, із самою собою. В одних релігіях ця мета досягається лише «за межами» земного буття (наприклад, у буддизмі), в інших – в активному соціальному житті (конфуціанство) або через моральне вдосконалення поведінки та намірів (християнство).
В ідеї спасіння знайшла своє втілення головна функція релігії як історичного типу світогляду – адаптивна. Адаптивна функція «розпадається» на декілька складових. В її структурі можна виокремити пізнавальну, комунікативну, інтегруючу, виховну, регулятивну, психотерапевтичну та ін.
Наївно вважати релігійний світогляд таким, що не відповідає вимогам сучасності. Дегуманізований характер техногенної цивілізації, бурхлива динаміка соціальних процесів, розповсюдження знеособлених форм комунікації має певні світоглядні наслідки. Реалізація релігійної потреби – один із конструктивних шляхів розв’язання як зовнішнього, соціального, так і внутрішнього конфлікту сучасної людини. Таким чином, відкриття особою сакрального простору може бути наслідком пошуку смислів, психологічної потреби, моральних переконань.
Отже, як і міф, релігія – супутниця людства протягом усієї його історії. Засобами підтримання релігійного світогляду виступають релігійна віра, релігійний досвід, релігійна традиція, авторитет релігійних організацій, священних текстів, релігійних діячів (пророків, святих, мучеників тощо).
Мову релігійних текстів 37 відрізняє символічність. Символ 38 – це знак, який поєднує собою матеріальну форму та її духовний зміст. Тому світ для релігійної свідомості – це скарбниця знаків божественної присутності. Специфікою символу є можливість його неоднозначного тлумачення (наприклад, хрест у дохристиянських культах часто виступає як солярний знак, у протестантизмі – як нагадування про страждання і смерть Христа, в ортодоксальному християнстві – як символ воскресіння та вічного життя).
Для релігійного світогляду характерна традиційність і довіра до авторитетів. Але рівень критичності релігійної свідомості за рахунок індивідуальної моральної мотивації вищий, ніж у міфі. Це зумовило той факт, що перші нормативні зведення були оформлені саме в рамках релігійних текстів.
Філософія як історичний тип світогляду виникає пізніше від міфу та релігії. Філософський світогляд складається внаслідок моральної та інтелектуальної незадоволеності монополією на істину, що притаманна архаїчним культурним утворенням. Тому від самого початку філософія позиціонує себе як критичну свідомість, яка прагне створити об’єктивну картину світу. Світ для філософії – це не замкнений простір, скоріше – це поле для нескінченного пошуку і досліджень.
Носієм, центром і квінтесенцією філософського світогляду є особистість. Ми не знаємо авторів міфів, особи засновників релігійних вчень часто є напівлегендарними, проте імена перших філософів достовірно відомі. Те, що філософська позиція завжди постулюється від імені конкретної особи, має важливе значення. По-перше, це забезпечує моральну та інтелектуальну відповідальність автора. По-друге, це ознака небайдужості людини до своєї долі у світі, зацікавленості самим світом. Тобто потреба мислителя заявити про себе – ще й прояв того «неспокою», який є фундаментальним настроєм філософії і який постійно штовхає людську свідомість на пошуки гармонії серед розрізнених речей. По-третє, народження філософії як індивідуального світогляду свідчить про нову культурно-історичну віху: з’являється принципово новий тип мислення – адогматичного, критичного, – мислення, що намагається піддати сумніву все, навіть саме себе.
Як і міфології з релігіями, філософські вчення орієнтовані на адаптацію людини у світі (про функції філософії див. докладніше у попередньому розділі). Але філософія обирає інший шлях цієї адаптації. У межах філософії органічне і гармонійне самовідчуття людини може виникнути тільки внаслідок свідомих актів 39. Мета філософської адаптації – зрозуміти світ, створити його умоглядний образ (картину), причому побачити його «таким, яким він є насправді». Коротше кажучи, мета філософії – осягнення істини. Нагадаємо, що істина у філософії не може бути абстрактною. Її пошук – завжди індивідуальна справа, зумовлена життєвою необхідністю людської істоти бути самою собою – особою, що мислить.
Мета філософії передбачає використання специфічних засобів. Специфіка цих засобів випливає з особливостей філософії як системи раціонального осягнення світу, а не просто «будь-якого» ставлення до буття навколо, не «гіпотетичного» знання, не суми емоційних переживань чи фантастичних припущень. Безумовно, філософський світогляд ніколи не уникає впливу індивідуальних та історико-культурних обставин: він оформлюється в контексті певної системи соціальних цінностей, наукових знань, ментальних, мовних, особистісних нюансів. Але, незважаючи на це, філософський світогляд, здатний перебороти суб’єктивізм «окремого погляду» – через універсальність своєї мети та чітку раціональність засобів. Отже, філософський світогляд спирається на логіку, дискурсивність (послідовне, структуроване мислення та обговорення проблем), інтелектуальну інтуїцію, практику інтерпретації (тлумачення, роз’яснення), наукове знання і факти культури.
У попередньому розділі ми вже звертали увагу на апарат філософії, яка використовує поняття і категорії. Це характеризує рівною мірою і філософію-науку, і філософію-світогляд. Живий зв’язок філософії з її культурним підґрунтям впливає на формальні особливості мови філософствування. Антики, наприклад, часто використовували міфологічні образи, наповнюючи їх новим змістом (це й «богиня Справедливості» у Парменіда, і «першоволога» Фалеса, і «космічний вогонь» Геракліта, і платонівські «крила душі»). Духовним середовищем середньовічної філософії був світ християнства, тому й істина тут асоціюється із категорією Бога, а опозиція раціонального\ірраціонального постає у вигляді протиставлення розуму та віри. Науковий прорив Нового часу майже скасовує відмінності філософського та природознавчого поняттєвого апарату, а некласична філософія межі ХІХ–ХХ ст. намагається наповнити свою мову поняттями, взятими з «живого життя» – «воля», «страх», «сумнів», «розуміння».
Отже, в порядку висновків ще раз нагадаємо головні аспекти світоглядного виміру філософії. Філософський світогляд виникає як відповідь на необхідність людини у всеохоплюючому, системному теоретичному освоєнні світу. Філософія – це такий засіб адаптації, який органічно включає людину в цілісну картину буття. Філософію як історичний тип світогляду відрізняє: раціонально-логічний характер світорозуміння, активне авторське начало, вкоріненість у факти науки, особлива мова (за змістом – категоріальна, за формою – така, що історично змінюється).
3. Філософія у системі освіти правоохоронця. Сучасність висуває серйозні вимоги до професійної освіти. Сьогодні бути спеціалістом означає не тільки володіти набором профільних знань і навичок, а ще й мати загальне уявлення про світ, про цінність і мету своєї діяльності, орієнтуватися в умовах культурних змін і бурхливих соціальних процесів. Професія правоохоронця займає особливе місце серед інших, що належать до гуманітарної сфери, тобто сфери професійної діяльності, де людина є і суб’єктом, і об’єктом, і метою. Тому питання про доцільність філософської освіти для якісної підготовки майбутнього правоохоронця не є проблемою. Вона полягає в іншому. Філософське знання не має характеру «шкільної науки», яку можна засвоїти через просте опанування інформацією. Нагадаємо, що займатися філософією можна лише за умов усвідомлення її значення. Проблему, таким чином, становить особисте пересвідчення людини, що навчається: філософія – це необхідно. Тому наші аргументи на користь філософії слід розглядати як дружню допомогу тим, хто звик мислити критично і робити самостійні висновки.
Від самого початку ми зауважили, що філософія може існувати у вигляді науки, світогляду або діалогу систем. Останній розгортається в історичному полі як «розмова» різних мислителів, шкіл і напрямів. Тому, коли ми говоримо про необхідність філософії, маємо розрізняти науково-практичний, екзистенціальний та загальнокультурний аспекти філософії.
Почнемо з науково-практичної «придатності» філософського знання – його цінності для професійної діяльності (зокрема – для правоохоронної). Помиляється той, хто вважає філософію неспроможною розв’язувати практичні завдання. Насправді філософія в ролі загальної методології є пропедевтикою та основою будь якої-діяльності – теоретичної і практичної. Крім того, філософія як раціональне осягнення світу відстоює позиції розуму. Вона привчає до адогматичного, послідовно логічного, критичного мислення і коректної аргументації. Третім важливим аргументом на користь філософської освіти можна назвати те, що філософія, на відміну від інших наук, зберігає цілісність свого предмета і формує навички об’єктивного бачення, яке допомагає охопити загальний контекст факту чи події, виявити головне, універсальне на тлі другорядного, окремого. У платонівському діалозі «Лахес» Сократ (втілення філософії!) пояснює відомому воєначальнику: для того, щоби навчати юнаків мужності, необхідно не просто знати про окремі її прояви (на полі бою, в бідності, у хворобі), але й вміти визначити її. Для цього потрібне уявлення про мужність як таку, тобто вміння бачити загальні й принципові ознаки предмета, його суть.
Філософія – знання з чітко вираженим моральним вектором і комунікативним потенціалом. Соціальний простір, сповнений проблем і конфліктів, створює потребу в новому типі особистості – доброзичливої, неупередженої, творчої, комунікабельної. Особистісна відповідальність, толерантне ставлення до іншої думки, відмова від монополії на істину, воля до діалогу, які утворюють своєрідний «настрій» філософії і є безпосередніми наслідками її уроків, – необхідні умови життя і спілкування сьогодні.
Філософське ставлення до істини і людини, до природи і культури здатне здійснити «коперніканський переворот» (І. Кант) в індивідуальній та суспільній свідомості. Змістом такого «перевороту» є визнання людини центром і головною цінністю соціального буття та професійної діяльності. Жодна з наук, жодна професійна галузь, визначаючи свою мету і засоби, не замислюється над сенсом того, що вона робить. Для постановки питання про сенс (вище, непроминуще значення) необхідно залишити межі конкретно-спеціальної орієнтації та звернутися до досвіду філософії (науки про універсальні принципи і засади буття). Тому майбутній правоохоронець (вчитель, лікар, юрист) має не тільки опановувати специфічні інструментальні навички, але й визначати цінність і гуманітарний зміст своєї професії, а також здійснювати свої спеціальні функції у відповідності з обов’язком та високими моральними ідеалами.
Для професії, мета якої – забезпечення правопорядку і громадського спокою, важливим є й використання проективних здібностей філософського світосприйняття. По-перше, це стосується аксіологічного (див. попередній розділ) змісту філософствування. Справа будь-якої науки, необхідної нам у життєвій практиці, – пояснювати світ, допомагати зрозуміти його таким, яким він є. Філософія не задовольняється лише констатацією фактів. Для неї не менш важливим є питання про належне, про те, якими мають бути людина, гідне життя, справедливий закон, правова держава, свобода взагалі. Філософія не зупиняється на розв’язуванні окремих, часткових питань, вона завжди орієнтується на абсолютне. Тому філософія сприяє прийняттю принципових стратегічних рішень у межах певної професійної орієнтації. По-друге, проективність філософії розкривається в її здатності прогнозувати «розвиток подій» – суспільних або особистісних процесів. Ця здатність обумовлена спрямуванням філософії «всередину» предметів, у їх змістову сутність, у закономірності найбільш узагальненого характеру. Коли Конфуція попросили провістити майбутнє Піднебесної, він відповів, що це не складно. Потрібно лише орієнтуватись на закон Дао (істинний шлях), а також знати, щò кожна з попередніх епох відкинула, а що зберегла.
Таким чином, з «інструментальної» точки зору користь філософії полягає в її раціонально-логічному характері, універсалізмі бачення, цілісному та системному підході, комунікативному потенціалі, проективності й здатності виявляти сенс професійної діяльності, орієнтувати її на реалізацію гуманістичних цінностей.
Окрім «інструментального», філософське знання має і людський, екзистенціальний аспект. Необхідність філософії для особистості має характер «неминучості» (Х. Ортега-і-Гассет): людина мусить існувати у світі як розумна істота – вести осмислене життя, впорядковувати свій життєвий досвід, реалізувати свободу через вибір і творчість. Філософія, як пам’ятаємо, виконує перш за все адаптивну функцію. Особа, яка розкриває в собі універсальне начало, здатна перебороти відчуття самотності, покинутості напризволяще, незахищеності, наповнити життя позитивним змістом. Свого часу Альбер Камю описав «природне» (позбавлене сенсу) індивідуальне життя. Таке життя подібне безглуздій роботі Сізіфа, коли людина стає «Стороннім» для всього світу, для себе самої, замикається у безвихідності свого рабського існування. Єдиний вихід – «розрив меж», зняття духовного «карантину», який відокремлює людину від людства. Філософія робить такий розрив можливим через раціональне звернення до універсальних основ буття світу та людини. Особиста свобода лише тоді є конструктивною і повноцінною, коли реалізується в людський спосіб, а саме – розумно і гуманно. Для мислителів різних епох філософське мислення було знаряддям перемоги над обставинами – неволею (Т. Мор, Н. Макіавеллі), хворобою (І. Кант, Ф. Ніцше), бідністю і безправ’ям (Б. Спіноза), спокусами світу (Г. Сковорода), навіть смертю (Сократ). Ось як писав про це римський мислитель Сенека, представник мужньої стоїчної філософії: філософія «... виковує і загартовує душу, підпорядковує життя закону, керує вчинками, вказує, що необхідно робити і від чого утриматись, ... спрямовує шлях тих, кого гонять хвилі. Без неї немає в житті сміливості та впевненості... Вона дає нам силу ... стійко опиратися долі...»40. Врешті-решт, у перспективі особистісного буття філософія виступає як засіб досягнення щастя. У цьому був переконаний і Піфагор, виводячи формулу любові і краси, і Платон, створюючи модель ідеальної держави, і Р. Декарт, розробляючи правила розумного життя, і М. Гайдеґґер, вимагаючи від людини «існування в унісон зі світом».
Отже, екзистенціальне значення філософії можна звести до наступних положень. Філософствуючи, людина стає вільною, знаходить сенс свого життя, «виковує душу», здатну протистояти обставинам і підпорядковувати суб’єктивну волю об’єктивній волі закону. Філософія може вказати шлях до щастя, а вказавши, «не віддає його свавіллю іншого»41.
Філософський принцип «все є одне» не тільки гармонізує особисте життя, але й сприяє соціальному миру. «Все є одне» може означати як визнання наявності у світі об’єктивних закономірностей, так і загальнозначущий характер гуманістичних цінностей, культури в цілому. Визнання та слідування цьому принципу знімає конфлікт індивідуального і загального: кожна людина (спільнота, народ, релігія, традиція, система цінностей) стає удвічі ціннішою: як унікальний суб’єкт і як носій абсолютного, універсального начала. Проголошення принципу «все є одне» – чи це «Вогнелогос» чи Дао, діалектичний розвиток чи Єдине, Світова Воля чи Нус (розум) – відновлює гармонію в подрібненому світі, навчає поважати інакше та незвичне.
Філософське раціо, на відміну від інших типів свідомості, конструктивне саме по собі, воно усуває конфліктні ситуації ненасильницьким способом. Цікаво подивитись, наприклад, як різні світоглядні системи інтерпретують євангельський заклик «підставити другу щоку» своєму кривдникові (ясно, що «удар» Іншого слід розуміти не буквально, а як метафору нерозуміння, несправедливості). Для буденної свідомості, побудованої на примітивних реакціях, відмова від агресивної відповіді – прояв слабкості й нежиттєздатності. Для самого християнства – це подвиг переможної любові. Але такі моральні висоти майже недоступні для людини в ситуації ексцесу. Лише філософія звертається за допомогою до розуму: «Якщо Інший «вдарив» тебе, спробуй стати на його місце. Можливо, неправий, причина насильства, – це ти? Якщо – ні, знайди в собі мужність визнати його право на помилку (так само, як визнаєш своє)»42. З одного боку, така інтелектуальна процедура прищеплює індивіду навички справедливості, визнання рівності всіх не тільки перед зовнішніми нормами, але й перед судом совісті. З іншого боку, це – перший крок для практичного перетворення дійсності на краще. Боротьба з беззаконням, злочином, несправедливістю має починатися з неупередженого з’ясування причин. Отже, соціальне значення філософії розкривається в її прагненні суспільної гармонії через діалог і примирення позицій, виховання поваги до загальноприйнятих норм, створення ціннісних орієнтирів.
У чому полягає культурна «місія» філософії? Тобто, від питання «навіщо мені філософія?» ми переходимо до наступного: «навіщо людство взагалі філософствує?». Філософія – це самосвідомість культури. Філософська система відображає уявлення про світ і рівень наукових знань, систему цінностей і статус людини, зв’язок між різними сферами культури й тенденції цивілізаційного розвитку. Але, що найголовніше, осмислює їх в історичному контексті, оцінює і розкриває їх «людське» значення. Нагадаємо, що історичність, з точки зору філософії, – це постійне співвіднесення теперішнього «зараз» із досвідом минулого та перспективами майбутнього. Тому філософію можна назвати совістю людства, якому не байдуже, за словами І. Канта, «ким воно може стати». Розвиток наук і техніки, позбавлений вищого гуманітарного сенсу, – не просто безглуздий, але й небезпечний процес. Аналогічні висновки стосуються також економічної й політичної сфер, коли вони абстрагуються від цінності індивіда і перетворюються на самодостатні дегуманізовані механізми. У пошуках смислів філософія перетворюється на чутливий барометр історичних змін. Якщо людство навчиться прислухатися до неї, його життя стане розумнішим, гіднішим, більш вільним і плідним. Так сократична і платонічна філософія провістила появу нової системи цінностей і, в певному розумінні, підготувала народження християнського світу. Інший приклад – парадокс європейського Відродження, яке, ставлячи наріжним каменем своєї ідеології автономію суб’єкта, прийшло до втілення ідеалів «політики заради політики». Саме про це попереджував уважного читача Н. Макіавеллі у своєму «Государі». Прогрес як самоціль, свобода як нігілізм, мораль як її відсутність – перспективи «просвіченої Європи», описані в творах Ж.-Ж. Руссо, Вольтера, Д. Дідро і, разом з цим, – реалії наступних двох століть європейської історії. І, нарешті, згадаємо Ф. Ніцше, його звернення «до всіх і ні до кого» із пронизливим пророцтвом духовної кризи, смерті Бога, жахів тоталітаризму, злочинної байдужості майбутніх поколінь «погоничів верблюдів», і з надією на появу нової людської генерації. Отже, в культурному просторі філософія виконує роль самосвідомості та історичної совісті, яка дає людству уроки саморозуміння й відповідальності.
Не виключено, що для тих, чия зустріч із філософією тільки починається, будуть цікавими інші сторони її вчительства. Когось привабить логіка філософських побудов і парадокси мислення, когось – яскрава афористичність висловів видатних мислителів, когось – житейська мудрість і життєва мужність «рицарів пізнання». А когось, можливо, захопить сам дух інтелектуального пошуку, азартної гри (І. Кант), «полювання» (Д. Юм), мета яких – «я сам». Отже, прислухаємось до поради давньогрецького мудреця Епікура: «Хай ніхто в молодості і ніхто в старості не відкладає зайняття філософією; адже ніхто не буває ані недозрілим, ані перезрілим для здоров’я душі ... У всіх заняттях плід з трудом приходить по закінченні їх, а у філософії поруч із пізнанням біжить задоволення»43.
Зробімо висновки. Філософія навчає нас застосовувати особисті духовні сили для формування свого розуміння предмета. «Розуміння предмета» – його пізнання – відбувається за умов використання особливих засобів і методів. Тому, в першому наближенні, корисність філософії – у навчанні необхідним правилам пізнавальної діяльності. Крім цього, філософствування виступає як людино– та культуротворча діяльність. Вона допомагає відшукати, сформулювати і реалізувати смисли як першооснову цінностей, ідеалів та орієнтирів. У соціальному плані любов до мудрості формує конструктивний підхід до дійсності, а знання про належне і універсальне допомагає орієнтуватись у культурному, політичному, правовому просторі.
