Завдання для самоконтролю

1. Назвіть ознаки середньовічної парадигми. Поясніть, чим відрізняється християнській теоцентризм від античного космоцентризму.

2. Перелічте основні проблеми середньовічної філософії. Поясніть, як і чому змінилася проблематика філософствування порівняно з античною добою.

3. Охарактеризуйте статус людини в середньовічному всесвіті. Якого змісту набуває в християнській філософії поняття «свобода»?

4. «Час», «історія», «пам’ять» – розгляньте зміст даних категорій за наведеними текстами. Порівняйте концепції історії Августина та Іларіона.

5. З’ясуйте роль пам’яті у пізнанні за Аврелієм Августином.

6. Проаналізуйте співвідношення філософії та богослов’я (проблему розуму та віри) у західній та східній християнських традиціях.

7. Прочитайте текст Іоанна екзарха Болгарського. Як візантійський богослов визначає мудрість та мудреця? Згадайте, що з цього приводу говорить Сократ (див. уривок з діалогу Платона «Федон», наведений у попередньому розділі). Порівняйте дві концепції мудрості – античну та середньовічну.

8. З’ясуйте зміст християнського креаціонізму за творами Аврелія Августина та Іоанна екзарха Болгарського.

9. Проаналізуйте зміст поняття «Закон» за твором Іларіона, митрополита Київського.

10. Назвіть особливості вітчизняної філософії доби середньовіччя. Поясніть, на чому вони базуються.

Література до розділу для самостійного опрацювання

1. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. – М., 1980.

2. Златоструй. Древняя Русь Х–ХІІІ веков : сб. текстов. – М., 1990.

3. Из истории культуры Средних веков и Возрождения. – М., 1976.

4. Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители Киевской Руси. – К., 1987.

5. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – М., 1992. – С. 302–337.

6. Коплстон Ф. Ч. История средневековой философии. – М., 1997.

7. Майоров Г. Г. Формирование средневековой философии. – М., 1979.

8. Мистическое богословие. – К., 1991.

9. Отечественная философская мысль ХІ–ХVII веков и греческая культура / под ред. В. М. Ничик. – К., 1991.

10. Соколов В. В. Средневековая философия. – М. ; К., 2005.

11. Флоровский Г. В. Восточные Отцы V–VIII вв. – М., 1992.

12. Хомяков М. Б. Иоанн Скот Эриугена и рождение схоластики // Вопросы философии. – 2000. – № 1.

13. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.

Розділ V. Філософія епохи відродження

1. Загальна характеристика духовного життя Західної Європи епохи Відродження. Зміст термінів «гуманізм» та «відродження».

2. Нова картина світу, що склалася в Європі протягом XIV–XV ст. Провідні ідеї ренесансного гуманізму.

3. Українська гуманістична традиція полемічної доби історії вітчизняної філософії.

1. Епоха Відродження – доба революційних змін у житті європейського суспільства, що характеризується наступними рисами:

– перехід від феодальної роздробленості до створення централізованих національних держав;

– розквіт міст і торгівлі;

– перехід до нових форм виробництва і появи мануфактур;

– зміна уявлень про світ і місце людини в світі;

– засвоєння нових принципів розвитку культури і освіти.

Відродження ще називають часом виникнення сучасної європейської урбаністичної культури ⁸⁵.

Термін «Відродження» увійшов у науковий обіг лише у ХІХ ст. у зв’язку з дослідженнями італійського мистецтва кінця XIV–XVI ст.⁸⁶. Головні «мотиви» культурного життя цієї епохи – культ світського життя, індивідуалізм, звільнення з-під влади авторитетів середньовічного світу, увага до історії, цікавість до язичницької спадщини (міфологія, релігійне мистецтво). Нова культура розглядалась як відродження античної традиції в мистецтві, філософії, соціальному житті. Але Відродження – це не просто повтор, подібно до руху історичного маятника, який повертає стародавні ідеали краси, сили (альтернатива середньовічному аскетичному, безтілесному, духовному), це відродження усього унікально-людського, спроба синтезу язичницької античної та християнської середньовічної культур.

Світ Середньовіччя відрізняє ієрархічність, цілісність, освоєність. Єдність світу, в тому числі й людини та природи, гарантувалась Божественним Логосом (порядком, законом, дарованим в Одкровенні). Кожний елемент мав своє символічне місце. Ієрархія в житті середньовічної людини спостерігалася всюди: у феодальних відносинах, цеховій організації, природі й навіть ангельському світі. Людина – вершина піраміди усього земного, бо поєднує в собі розумну душу і тваринний початок.

Відродження – це повернення людини до самої себе, «на землю», до своїх турбот, до життя, до дійсності. Це – чуйність до світу явищ, які захоплюють усе більше. Відбулося виправдання людини тілесної, чуттєвої, яка не може конфліктувати з людиною духовною, бо це єдине творіння.

2. У ХІV ст. картина світу, що склалася в Середні віки, змінюється. «Світ швидко розширюється, розриваючи свої кордони» (Р. Ґвардіні) – у Великих географічних відкриттях, розвитку міст, народженні нових економічних форм. Старі авторитети не могли вже відповісти на нові питання, що постали перед людиною. Після відкриття морського шляху до Індії і нового континенту – Америки, – вже по-іншому сприймалось оповідання Біблії та вчення Птоломея про будову Землі.

Поширилося нове ставлення до знання. Знання можна було отримати не на основі схоластичної мудрості та цитування авторитетів, а як плід самостійної практичної діяльності, досвіду. Не одкровення, а експеримент відкривають шлях до знання людині Відродження. Наука не визнає диктату з боку будь-яких догматів. Відбулася секуляризація⁸⁷ знання – наука поступово стає світською (Бруно, Галілей, Копернік). Нова космологія (астрономічні відкриття) формує нові просторові уявлення. Світ – не замкнута сфера, що оповита небесними колами ⁸⁸, а простір, у якому можна рухатись у будь-якому напрямку, скільки завгодно. Земля – не центр Всесвіту, а лише планета, яка рухається навколо зірки, і може бути безліч планет, подібних до Землі, як безліч зірок, подібних до Сонця. Аналогічно й змінилось уявлення про час – тепер він необмежений і нескінченний, а тому чи може бути кінець світу і кінець історії?

Уявлення про «нескінченність» історії змінило ставлення до історичної події – це вже не знак Божий, а лише акт людської волі, яка втілилась у вчинку, змінах. Він має земне коріння і наочні наслідки, а тому можна знайти закономірність історичних процесів. Вивчення історії перетворилось на пошук повчальних прикладів, які б утримали від помилок. Саме таке ставлення до історії призводить до появи ідеї прогресу та уявлення про майбутнє як час, що постійно віддаляється.

Нова культура антропоцентрична: цінується особистість, її самобутність та унікальність. З іншого боку, людина втратила звичний захист, який мала, коли перебувала на вершині ієрархічної системи всесвіту та розглядалась як подібна Богу. Людина – слабке породження природи – тростина, але це тростина, що мислить, усвідомлює свою безмежну велич у порівнянні з нічим. Розум, моральність, воля – те, що дозволяє бути на висоті навіть перед обличчям смерті. Проте, аргументом на користь людини є усвідомлення нею своєї мізерності у порівнянні з вічністю. Тому людина – «не біс, не ангел, не рослина, не тварина». Для епохи Відродження людина – не те, чим її зробила природа чи Бог, але те, чим вона сама себе зробить. Тепер нема на кого розраховувати – тільки на себе. Таким чином, основний зміст культури Ренесансу – гуманізм ⁸⁹ як ідеологічна програма. Існує подвійне розуміння гуманізму: як змісту і як спрямованості культури. У першому значенні він виявляється в інтересі до людини – висоти її духу, краси її тіла, сили інтелекту. В іншому випадку – зосередження на питаннях виховання та освіти, наголос на гуманітарних студіях (філософія, історія, літературознавство, риторика, поетика, етика). В цей час створюється образ універсального мислителя – філософа-непрофесіонала.

3. Політико-правові та соціально-філософські погляди українських гуманістів періоду Ренесансу комбінують у собі риси загальних європейських гуманістичних тенденцій з аналізом особливої соціально-політичної практики Речі Посполитої на теренах України. Гуманістична думка в Україні сформувала у вітчизняному філософському спадку образ людини-творця, активного соціального діяча, який покладається не стільки на волю Бога, скільки на свою волю й талант.

Найяскравіше цей образ був представлений у творі «Напучення польському королеві Сигізмунду-Августу» нашого співвітчизника Станіслава Оріховського ⁹⁰. Мудрість – це головна чеснота не тільки правителя, але й підданого. Вона набувається через навчання філософії та стримування бажань, а проявляється у служінні справедливості, просвітництві народу і громадянській звитязі. Король – це уособлення людських чеснот, моральна особа, погляд на яку змушує людину запитати в себе: «Чи гідний я жити поруч з королем?».

У своєму творі С. Оріховський повертається до античної ідеї загального блага як основи для створення держави. Загальне благо визначається як справедливість, що полягає у наданні людині можливості займатися справою, до якої покликає її природа. У творах українського гуманіста представлена концепція природного походження держави: людей у державі поєднує природна потреба один в одному. Це поєднання приносить взаємну користь, але задля того, щоб користь збереглася для всіх, потрібен закон, що запобігає зловживанням як владою, так і майном. Закон розуміється як система захисту спільного блага.

Як і більшість гуманістів, Оріховський віддавав перевагу “найвільнішій формі державного устрою» – республіці. Він визначив три основні компоненти республіканського устрою: 1) влада закону, 2) парламент, що створює закони і вирішує долю країни, 3) король, якого обирають громадяни для здійснення законів і «лицарських вчинків».

Таким чином, пропонувалась формула конституційної монархії, за якою не тільки влада короля обмежувалась законом і сеймом, але й заперечувалася спадковість монархічної влади. Король – лише обраний зі шляхти лицар, який захищає державу, боронить і сам виконує закон.

Громадянин – це активний суспільний діяч, прихильник знань і мистецтв. Своєрідний гуманістичний ідеал людини Відродження доповнюється важливою національною ознакою – збереження «батьківської віри». Через це відбувається усвідомлення власної унікальності, перевірка, випробування себе як особистості у служінні Батьківщині.

Для вітчизняних гуманістів XVI ст. культурна традиція Русі-України – це традиція православ’я та «віри Східної». До думки про неподільність віри і національної свідомості схилялись і представники раціонально-гуманістичного напрямку, наприклад, Ян Щасний-Гербурт у «Розмислі про народ руський» (руським народом, русинами називалися тоді саме і тільки українці). Цей автор риторично запитував: «чи можлива Франція без французів, а Польща без поляків, так само й Русь без русинів, а русинів – без своєї віри?!»

Фактично погляди вітчизняних гуманістів цього періоду на державу схожі з ідеями суспільного договору і правової держави, які почали поширюватись у Європі у ХVIІ ст.: верховенство природних прав над людськими законами, оскільки останні мінливі, а перші постійні.

Отже, Великі географічні відкриття, гуманізм, розвиток мистецтв, поява централізованих національних держав – усе це змінило світ старої Європи. Народилась нова система раціональності, де знання – це відбиток досвіду, який приносить користь, або застерігає від помилки. Відбулось повернення людини до вивчення природи, художнє і пізнавальне споглядання її тайн. Світ втратив свою обмеженість і замкненість, перетворившись на нескінченність космічних світів, а разом з цим людина відчула відсутність опіки з боку Творця. Переосмислення ідеалів античності та їх синтез з надбанням середньовічного християнства призвів до секуляризація життя. Сумнів щодо релігійних ідеалів та відчуття сили власної волі сприяли усвідомленню для особи важкого тягаря свободи.