2. Гурина м. Философия : учеб. Пособ. Пер. С франц. – м., 1998. 346

4. Данилова н. Ф. Философия: исторический и систематический курс. – к., 2006 346

5. Ильин в. В. Философия : учеб. Пособ. : в 2 т. – к., 2006. 346 вступ

Шлях створення сучасного, демократичного суспільства в Україні передбачає гуманізацію правової, освітньої, соціальної галузей. Ідеологічна стратегія демократичного суспільства потребує підвищення ролі загальногуманітарних дисциплін у системі підготовки державних службовців і працівників різних сфер діяльності. Згідно з цією стратегією, навчальний курс «Філософія» створює гуманітарний та гуманістичний фундамент освіти громадянина. А оскільки філософія – це форма самосвідомості культури, то знайомство з матеріалами курсу «Філософія» дозволяє набути необхідних знань щодо світоглядних уявлень, теоретичних положень, методологічних підходів, ідеологічних конструктів, притаманних парадигмам різних епох і культур, навчає орієнтуватися в динамічному світі сучасності. У теоретичному плані даний курс сприяє утворенню органічної цілісної системи знань про людину, суспільство, державу, право.

Практикум – специфічний вид навчальної літератури, який поєднує в собі риси підручника, хрестоматії та методичний матеріал з обраної дисципліни. Головною метою такого видання є стисле, ємне і дидактично коректне ознайомлення читача з матеріалом курсу «Філософія». Видання організовано за хронологічно-тематичним принципом. До зібрання текстів увійшли найбільш репрезентативні уривки творів авторів різних періодів розвитку філософської думки від VII–VI ст. до н. е. і до ХХ ст. Кожному уривку укладачі по можливості намагалися надати вигляду тематичного конспекту тексту, який дозволяв би читачеві ознайомитися з концептуально важливими положеннями робіт, що мали епохальне значення в історії філософії. Комплекс текстів з коментарями сприяє створенню цілісного уявлення про систему філософського знання, взаємообумовленість онтології, гносеології, філософської антропології, соціальної філософії.

Практикум розроблено з урахуванням досвіду викладання курсу «Філософія» на факультетах Харківського національного університету внутрішніх справ з різних напрямків підготовки фахівців («Правознавство», «Фінанси», «Облік і аудит», «Інформаційні управляючі системи та технології», «Захист інформації з обмеженим доступом та автоматизація її обробки», «Психологія», «Соціологія»). Автори застосували міждисциплінарний підхід при створенні цього видання, який дозволив врахувати основні програмні положення дисциплін загальної гуманітарної та фахової підготовки. Цей досвід дозволив сформувати комплекс текстів і методичних матеріалів, який універсально поєднує в собі базові аспекти викладання філософії у системах навчальних програм різних спеціальностей. Матеріали практикуму можуть бути використані для курсів «Філософія права», «Релігієзнавство», «Історія держави і права», «Політологія», «Культурологія».

Розділ і. Місце і призначення філософії у культурі філософія як теоретичне знання

1. Предмет філософії

2. Особливості філософської проблематики

3. Структура філософського знання

4. Функції філософії

1. Предмет філософії. Що таке філософія? Вважається, що вперше це слово було вжите в VI ст. до н. е. Піфагором. Філософією (буквально «любов’ю до мудрості») давньогрецький мислитель назвав роздуми про світ і життя. Але на відміну від інших наук, назви яких безпосередньо окреслюють об’єкт і предмет дослідження (фізик-а, гео-графія, астро-номія, політо-логія), назва філософії, здається, затемнює, а не прояснює її зміст. Добровільна відмова філософії від чіткого формального визначення є причиною обивательських стереотипів щодо цінності філософії як «десерту до життя» та уявлення про філософа як «людину не від світу цього». Та й вираз «любов до мудрості» саме по собі не є абсолютно зрозумілим і прозорим. Проте, необхідно одразу ж зауважити: філософія не є лише наукою, і навіть не є наукою в повній мірі. Філософ та історик філософії Бертран Рассел, характеризуючи місце філософії в системі культури, назвав її «нічиєю землею між наукою та релігією». Тим самим мислитель хотів підкреслити не тільки ціннісний характер філософської творчості, але й невизначеність координат її предметного поля.

Прояснення змісту філософії ускладнюється перш за все різноманітністю її культурних ролей. Справа в тому, що філософія існує у просторі культури і як теоретичне знання (наука), і як історичний тип світогляду, і як індивідуальні пошуки сенсу – філософствування, і як постійний діалог філософських «голосів» (мислителів, концепцій, шкіл, напрямів). Тому відповіді на питання «що таке філософія?» можуть бути різними залежно від обраного контексту. В даному розділі пропонуємо варіанти відповідей, які були знайдені в рамках філософської думки, цієї «проблеми для себе самої», «науки, яка сама себе шукає».

Для продуктивного мислення необхідна стійка точка відліку, тому почнімо наш розгляд із визначення предмета філософської науки – дисципліни, з якою нам належить познайомитись протягом даного курсу.

Якщо в назві «філософія» абстрагуватись від етимологічних ¹ тонкощів, в ній можна виявити головний мотив філософської діяльності – звернення людини до світу ². Таке звернення зумовлюється потребою особи в розумінні – себе самої, свого життя, буття в цілому. Раціональне осягнення особистого існування в універсальному (всезагальному) контексті є важливим актом самосвідомості: людина визначає себе як частину світу, здатну його осмислювати, розуміти, інтерпретувати. Російський філософ Микола Бердяєв стверджує, що для кожного з нас самопізнання та пізнання Всесвіту нерозривно пов’язані та взаємообумовлені. За думкою Бердяєва, філософствування – «родове» завдання людини: «сама постановка відважної задачі пізнати Всесвіт можлива лише для того, хто сам є Всесвітом, хто у змозі протистояти Всесвіту як рівний, як здатний включити його в себе»³.

Таким чином, питання, які одвічно турбують людину («Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «На що я можу сподіватися?», «Що таке людина й чим вона може стати?»), знаходять своє розв’язання лише у зустрічі окремої свідомості та цілісного буття. В академічно коректних термінах таку зустріч можна визначити як взаємодію суб’єкта і об’єкта – суб’єкт-об’єктні стосунки.⁴

Важливою особливістю філософської інтенції, її вихідним принципом є неодмінність індивідуального погляду. Тому формулювання її предмета і завдань залежить від культурно-історичного контексту та своєрідності авторської мови. Так, наприклад, для німецького філософа-екзистенціаліста ⁵ Карла Ясперса основний предмет філософської діяльності – універсальний сенс індивідуального існування, його віднайдення та втілення через розуміння буття. Говорячи про буття, Ясперс має на увазі перш за все Бога. Цей приклад – один з варіантів визначення предмета філософії – неминуче створює проблему пошуку простішої формули, яка б лаконічніше об’єднувала в собі і «індивідуальне існування», і «сенс», і «буття», і їх «розуміння». Таку лаконічну формулу предмета філософії пропонує нам іспанець Хосе Ортега-і-Гассет. Він вважає, що предметом філософії є Універсум – взагалі «все, що існує», або – «усе без винятку»⁶.

Спробуємо розібратися в даному визначенні предмета філософії. Його уявна простота породжує нові питання. Чи не приховується під словом «Універсум» уся множинність речей та явищ?⁷ Чи не унеможливлює підхід іспанського філософа саме існування філософської науки, розпорошуючи її предмет?

Насправді, все може стати предметом філософської думки лише в абстрагованому вигляді. Для того, щоб не поринути у нескінченний перелік «всього, що існує», необхідно зрозуміти: філософію цікавлять лише найголовніші, глобальні, всеохоплюючі аспекти «того, що існує». Це означає, що свідомість, яка претендує на осягнення Універсуму, сама має бути універсальною ⁸: «реакція розуму на Універсум повинна бути такою ж цілісною, ... абсолютною системою»⁹, «повним проникненням у ціле». Таким чином, Універсум – це всесвітнє Все, яке необхідно розуміти:

а) не як сукупність частин, а як Єдине, неподільну цілісність,

б) як основні, засадничі, найбільш загальні принципи буття в цілому.

Яке ж місце займає людина в системі Універсуму і, відповідно, у предметі філософії? З одного боку, вона є елементом світової єдності, з іншого – протиставлена їй. Лише людина володіє засобами раціонального осягнення буття. «Самостояння» (М. Бердяєв) людської особи, її постійне перебування «навпроти» світу надає їй перевагу «погляду ззовні».

Таким чином, предмет філософії складають такі компоненти: всесвітнє Все (Універсум) і людина як суб’єкт освоєння Універсуму. Самі засоби такого освоєння є загальними: будь-який суб’єкт здатен сприймати світ, осмислювати досвід, формувати систему оцінок і цінностей, створювати більш-менш цілісну картину світу, а також – діяти у світі. Тому третьою необхідною складовою предмета філософії завжди є основні принципи, засоби й шляхи теоретичного освоєння людиною світу. Отже, філософія як наука прагне виявити найзагальніші принципи існування того, що існує (світу та людини) і досліджує самі можливості й засоби пізнання цих принципів.

Таким чином, виходячи з поняття «Універсум» та інтерпретації пізнавальної діяльності людини як її універсальної ознаки, можемо визначити предмет філософії як найбільш загальні закони, начала, принципи буття світу і людини, а також шляхи їх осягнення.

2. Особливості філософської проблематики. Предметне поле науки визначає коло її питань, формує методи їх постановки і розв’язання. Характер філософських проблем випливає із сутності Універсуму як «усього, що є» в цілому. Єдність світу не є очевидною, вона не виводиться безпосередньо зі спостережень буденної свідомості. Навпаки, поверховий погляд на світ, притаманний нашому повсякденному життю, «вихоплює» з нього лише окремі речі й постійно свідчить про «калейдоскопічність» буття. Це означає, що кожен із нас перш за все – емпіричний ¹⁰ суб’єкт. Емпіричну свідомість можна вважати трагічною – їй не притаманна інтуїція універсальності та єдності світу, вона не здатна поставити питання про смисл, усе навколо для неї виявляється випадковим і хаотичним. Такій свідомості абсолютно недоступне «здивування Всесвітом», яке Аристотель, до речі, вважав початком філософії. Дотепну імітацію емпіричної картини буття створив сучасний англійський письменник Тібор Фішер: «Ти озираєшся назад – на пропущені побачення, погано почищену картоплю, зради друзів, немиті тарілки, самотні вечори за столиком у ресторані, дорожні пробки, відмінені потяги, поріділі зубні щітки – і усвідомлюєш, що це – твоє життя»¹¹.

Емпіричне в людині – продукт її природного начала. Але поруч із таким емпіричним, залежним від обставин буттям, кожен з нас має й інший «регістр» існування. Умовно його можна назвати раціональним ¹², розумним. Не випадково Іммануїл Кант вважав людину «мешканкою двох світів»: у першому вона народжується як біологічна істота й відтак залежить від зовнішніх умов, другий – створює сама за законами розуму. Раціональне бачення світу завжди спрямоване на його впорядкування. Головний засіб такого впорядкування – логіка. Нагадаємо, що слово «логіка» безпосередньо походить від давньогрецького «логос» – «слово», «вчення» «розумний закон». Таким чином, осягнення світу – це процес пошуку, виявлення в ньому певних закономірностей і оформлення їх у вигляді понять ¹³.

Кожна з наук раціоналізує світ у властивий їй спосіб. Певна наукова галузь виявляє і досліджує «логіку» конкретного типу закономірностей, формулює закони для певної «ділянки» Універсуму. Математика раціоналізує процеси обчислення, біологія – знання про світ живої природи, соціологія аналізує суспільні структури та процеси. Проте жодна з наук не в змозі запропонувати нам відповіді щодо сутності світу в цілому.

На відміну від інших наук, філософію турбують саме такі питання. Філософське дослідження починається там, де закінчується дослідження конкретно-наукове, коли людина задається питанням: «чим є все (на відміну від окремої речі)?». Отже, визначальною особливістю загальнофілософських проблем у першу чергу є їх всеосяжність (абсолютність, граничність).

Питання «чим є все?» було не тільки історично першим питанням філософії, але й першим її відкриттям. Виявляється, що попри розмаїття своїх проявів, світ є єдиним, і цю єдність можна осягнути розумом.

Перші відповіді на це фундаментальне питання були дещо наївними, проте кожна з них претендувала на вичерпне і глобальне знання порядку речей. Так, греки Фалес, Піфагор і Геракліт навчали, що першоосновою «усього» виступають або вода, або гармонія числових співвідношень, або вогонь. На Сході китаєць Лао-цзи та індієць Сіддхартха Гаутама (Будда) проповідували свої вчення про універсальні основи буття. Для одного це було Дао (закон вселенської гармонії), для іншого – фундаментальний принцип страждання усього живого. Таким чином, бачимо, що філософська проблема ніколи не виникає анонімно, відсторонено від мислителя. Не існує ніякої «філософії взагалі». Навпаки, постановка засадничих питань неминуче відбувається тут і зараз – засобами конкретної свідомості конкретної людини. Отже, ще однією важливою особливістю філософських проблем є наявність у них поруч з універсальним змістом індивідуального авторського начала.

Тим, хто вперше у житті має справу з історією філософії, може здатися, що філософське «багатоголосся» – це настійлива трансляція кожним мислителем «своєї», «окремої» істини (так, ще давньогрецький мислитель Геракліт вважав, що все тече, все змінюється, а основою гармонії є протиріччя, тоді як у Парменіда знаходимо заперечення: «все насолоджується блаженним спокоєм, в речах немає ворожнечі»). Отже, можливо, філософської істини не існує зовсім?

Якщо під істиною розуміти відповідність знання про об’єкт самому об’єкту¹⁴, то дійсно, можна констатувати відносність кожної з філософських позицій. Разом із тим, індивідуальність авторського погляду являє собою своєрідну «оптику», через яку філософ розглядає об’єкт. Проблема філософської істини нагадує проблему «квадратури кола»: при всій безкінечній множині вписаних в окружність багатокутників їх сторони ніколи не співпадуть із самою окружністю, але своїми крайніми точками «наближаються» до неї. Так само і філософські системи ніколи не досягнуть істини повністю (не складуть єдиної «вірної» та вичерпної картини буття), а лише наблизяться до неї в певному аспекті. Розглядаючи філософію як постійні пошуки істини, один із найяскравіших мислителів сучасності, Мераб Мамардашвілі, заявив: «Філософія – це трагічні веселощі!». Дійсно, справа прояснення буття є радісною – вона робить світ гармонійним, розум – ясним, життя – осмисленим, людину – людяною. Але ця справа ніколи не буде завершена повністю. Інтелектуальний героїзм особи, що філософствує, полягає не тільки в «непідйомності» її головного завдання – пізнання Універсуму, – але й у мужньому визнанні незавершеності будь-якого філософського «проекту». «Я знаю, що я нічого не знаю, – говорив мудрий Сократ, – але дехто не знає навіть і цього».

Постійна актуалізація життям «проклятих питань»¹⁵, відсутність єдиної «правильної» відповіді, відносність авторського бачення щодо істини, неможливість експериментального підтвердження (або спростування) зумовлюють третю особливість філософських проблем: принципову неможливість їх розв’язання раз і назавжди.

Наукове знання покликане пояснювати світ, спрощувати життя, робити його більш комфортним і спокійним. На противагу іншим наукам філософія ускладнює речі, породжує інтелектуальну та психологічну невпевненість, піддає звичну картину світу сумніву. Сумнів, у свою чергу, – це засіб засвідчення себе людиною як розумною істотою. «Можна піддати сумніву будь-що... Але твердження cogito ergo sum (мислю – отже існую) ніколи не дозволить перетворити мене на ніщо», – писав французький філософ і математик XVII ст. Рене Декарт.

У філософії парадоксальним чином поєднується прагнення буттєвої гармонії, цілісності та одвічний дослідницький пошук. Філософська свідомість «шукає спокою шляхом постійного пробудження нашого неспокою»¹⁶. Світ для філософії завжди існує як проблема, привід для здивування. Тому сократичне «незнання» має безумовно конструктивний зміст. Воля «знати, що нічого не знаєш» містить визнання проблематичності світу для людського розуму та спонукання до його прояснення.

Зі сказаного випливає, що вміння бачити проблему в «безпроблемному», складне – у простому, дивовижне – у звичному є однією з ознак філософствування. Аристотель, наприклад, був упевнений, що той не може нічого пізнати, «хто не пізнав вузла» (не побачив проблему). Можливо, саме цього грецький мудрець навчав і свого видатного учня – Олександра Македонського. Проте, Олександр був «емпіриком», не звиклим розплутувати проблеми теоретичного характеру  ¹⁷.

Таким чином, і критичне ставлення до дійсності, і постановка проблеми, і відшукування адекватних методів її розв’язання часто для філософії виявляються важливішими за кінцевий результат. Це і є останньою з числа визначальних особливістю філософської проблематики: пріоритетність запитування перед відповіддю.

3. Структура філософського знання. Об’єктом філософської діяльності є Універсум. Головні питання філософії зорієнтовані на його всеосяжне теоретичне освоєння. За своїм характером філософські питання є універсальними та вічними, за змістом – різноманітними. Серед основних тем філософських роздумів – світ, природа, культура, суспільство, людина. Саме ці проблемні сфери і сформували структуру філософії як науки.

Цікаво, що в античну добу, коли філософія тільки виникала, «любов’ю до мудрості» було прийнято називати всю взагалі суму наук про світ. Початково назва «філософія» об’єднувала математичні, фізичні, астрономічні, історичні, етичні знання, зачатки самої філософії в сучасному розумінні. Інтуїція того, що таке інтегроване знання необхідно структурувати за змістом і характером, належала учню Сократа, Платону – афінському мислителю, який жив у V–IV ст. до н. е. Платон поділяє первинну науку на дві частини, використовуючи зрозумілі своїм сучасникам метафори.

Науки про природу отримують дані, в основному, через спостереження. Для уважного спостерігача природа розкривається через сукупність явлених закономірностей. У цьому випадку пізнання відбувається немовби з дозволу самої природи – дослідник цілком залежить від неї. Такий порядок речей нагадує плавання на парусному кораблі за волею вітру. Тому науки про природу Платон називає першою навігацією. Але, коли вітер стихає, мореплавці вимушені докласти особистих зусиль, щоби зрушити корабель із місця та спрямувати його в потрібному напрямку. Вони сідають на весла та починають гребти. Це – друга навігація. Філософія, у платонівському розумінні, і є цією «другою навігацією». Це знання, якого можна набути лише через індивідуальне зусилля, воно стосується речей неочевидних, які не лежать на поверхні – тому побачити чи відчути їх неможливо. Предметом філософського знання є умоосяжні сутності. Це означає, що охопити їх можна лише розумом, шляхом наполегливої інтелектуальної праці.

Структура філософії формувалася поступово. Онтологію – вчення про буття – можна назвати першим і основним розділом філософського знання. Слово «онтологія» утворилося від давньогр. όντος – суще. Предметом онтології є фундаментальні принципи буття, його форми, рівні, способи. Онтологічні погляди виступають фундаментом для загальної картини світу, притаманної певній культурі або епосі. Онтологія формує уявлення про час і простір, принципи світобудови та місце людини в ній. Від цього, у свою чергу, залежать способи постановки та розв’язання теоретичних і практичних проблем. Античну онтологічну модель прийнято називати космоцентричною. Космоцентризм – картина буття, побудована на уявленнях про Всесвіт як про розумний, впорядкований, прекрасний Космос. Таке бачення світу виключає будь-яку можливість існування випадковості, хаосу. Для давнього грека основою світової гармонії був певний логічний закон, порядок. Відповідно, людина для космоцентричного світорозуміння – відображення великого порядку в малому, мікрокосмос. А прагнення істини, добра і краси оголошуються природними для будь-якої розумної особи.

Європейське Середньовіччя змінило онтологічні змістові акценти. Відповідно до нової, християнської, парадигми ¹⁸, буття отримало градацію на абсолютне (трансцендентний ¹⁹ Бог) і кінцеве (світ, створений Богом). Концепція буття, яка в центр поміщає трансцендентного Бога, – творця, закон, суддю світу, – називається теоцентричною. Ідея творіння світу Богом заснувала нову космологію – на зміну співрозмірному Космосу греків прийшов християнський Всесвіт із Землею в центрі. Це змінило й часові уявлення. Вперше час отримує історичний вимір: тепер він має початок, кінець, сенс, напрямок, динаміку. Теоцентрична картина світу відстоює винятковий статус людини серед інших створінь: людина розглядається як створена за образом Божим і потенційно богоподібна.

Доба Відродження перетворила християнську онтологію на новоєвропейську. Фактично, з XIV ст. почала формуватися антропоцентрична парадигма. Антропоцентризм нової картини світу полягав у ставленні до людини, її розуму, творчих здібностей, морального почуття як до конструктивних факторів перетворення світу.

Коло онтологічних проблем є достатньо широким. Для перших філософських шкіл (VII–VI ст. до н. е.) онтологічна проблематика була основним мотивом роздумів і приводом для дискусій. «Що є все?», «Що було першим та з чого все складається?», «Чи є світ незмінним, чи таким, що постійно розвивається?» – далеко не повний перелік головних проблем онтології. Ідея єдності світу актуалізувала питання про засади цієї єдності. «Що лежить в основі буття – матеріальні чи нематеріальні (ідеальні, духовні) сутності?» – залежно від відповіді на це питання філософів прийнято умовно поділяти на матеріалістів та ідеалістів. Платон, наприклад, вважав, що фізичний світ – неістинний, несправжній. Він є лише відображенням світу ідей – нематеріальних прообразів матеріальних речей. Така теоретична позиція стає цілком зрозумілою, якщо згадати зміст давньогрецького космоцентризму: світ – це гармонійний порядок. Проте, в нашому світі існує злочинність, несправедливість, хвороби та смерть. Тому Платон вважає за необхідне «компенсувати» цю недосконалість засобами інтелектуальної абстракції. Отже, Платон – прихильник ідеалізму.

За найбільш показовий приклад матеріалістичної філософії може правити марксизм, один із напрямків некласичної філософії ХІХ–ХХ ст. Карл Маркс обстоював версію матеріальної єдності світу. Згідно з цією теоретичною позицією, саме матеріальне буття є об’єктивною ²⁰ реальністю, а всі духовні феномени – є похідними, вторинними щодо неї. За Марксом, підґрунтям будь-яких процесів – природних, історичних, культурних, є закономірний і послідовний розвиток матеріального буття. Свідомість розглядалася Марксом, з одного боку, як властивість високоорганізованої матерії, з іншого – як інструмент відображення реальності.

Існували філософські системи, автори яких намагалися синтезувати обидва онтологічних підходи. У XVII ст. таку спробу здійснив Рене Декарт. Він вважав, що для пояснення світу недостатньо покласти в його основу якесь одне начало. Мислитель пропонує виводити усі фізичні об’єкти з матеріальної субстанції ²¹, а всі духовні – з ідеальної. Абсолютним втіленням духовної субстанції, за Декартом, є Бог. Людина, у свою чергу, поєднує в собі обидві субстанції. Онтологічна концепція, заснована на визнанні двох рівноправних начал, матеріального і духовного, називається дуалізмом (від латинського dualis – двоїстий).

Гносеологія  (від давньогр. γνώσις – знання, пізнання) – другий розділ філософської науки. Гносеологія вивчає проблеми пізнання, його умови, можливості, межі, стосунок знань до реальності, види знання, виявляє критерії його достовірності та істинності. Найважливішою гносеологічною проблемою є питання про можливість пізнання світу. Її суть у наступному: чи здатна людська свідомість скласти адекватну картину світу, який існує об’єктивно? Тобто, чи має людина можливість побачити світ таким, яким він є? Зазвичай виокремлюють три гносеологічних підходи.

Гносеологічний оптимізм наголошує на можливості пізнання світу. Прихильниками цієї позиції є Аристотель, Ф. Бекон, Р. Декарт, К. Маркс.

Гносеологічний скептицизм визнає можливість пізнання лише до певних меж. Так, І. Кант вважав, що достовірно знати ми можемо лише те, що належить нашій свідомості (її структуру, форми, засоби відображення реальності). Проте світ, такий, яким він є «насправді», об’єктивно, завжди буде залишатися для нас таємницею, «річчю-в-собі».

Агностицизм – гносеологічна позиція, яка заперечує можливість пізнання. Цього підходу дотримувався Артур Шопенгауер, який розглядав усі явища Універсуму як прояви дії Світової Волі – фатальної сліпої сили, недоступної для людського розуміння.

Іншим важливим аспектом гносеологічних досліджень є пошук шляхів і засобів достовірного пізнання. Складність істинного пізнання завжди була вихідною тезою філософських роздумів будь-якої доби. У Давній Греції про нелегкість філософської справи першим заявив Геракліт. «Природа любить таїтися», – стверджував цей мислитель. Із Гераклітом можна погодитись: щоби бачити, що «все є одне», потрібно мати «особливий поворот ока» (М. Мамардашвілі).

Сократ переконував своїх учнів у необхідності починати пізнання не з відсторонених предметів, а із себе самого. Афінянин часто цитував напис на портику храму Аполлона в Дельфах: «Людино, пізнай саму себе!». Успіх пізнання для Сократа полягав в умінні самостійно мислити, вести діалог і визначати сутність речей у поняттях. Схожою була і пізнавальна стратегія китайця Конфуція. Для нього істинне пізнання – це пізнання правильного шляху, закону життя, який можна дослідити лише через спілкування, ритуал, вивчення культури письма та поведінки.

Для філософії доби Середньовіччя головною онтологічною посилкою було існування Бога – творця світу. Тому основним напрямком гносеологічних студій було богопізнання. Основною проблемою для середньовічної філософії було з’ясування компетентності віри та розуму як інструментів пізнання. Варіанти розв’язання цієї проблеми були різноманітними, але знайти компромісну відповідь вдалося знаменитому систематизатору середньовічної науки Фомі Аквінському: «Розумій, щоби вірити, вір, щоби розуміти!».

Новий час – це доба практично орієнтованої науки. Філософія в цю історичну епоху перетворюється на всезагальну методологію, вчення про принципи та способи організації теоретичної й практичної діяльності.

Гносеологічні дослідження нової філософії виходили переважно із позицій гносеологічного оптимізму та були спрямовані на пошук універсального методу пізнання. На універсальність претендували емпіризм, заснований Френсісом Беконом, раціоналізм, обґрунтований Рене Декартом, гіпотетико-дедуктивний метод Ісаака Ньютона ²².

Протягом усієї історії філософії як науки відбувалися зміни акцентів дослідницького інтересу залежно від історичного та загальнокультурного контексту. Але до кінця ХІХ ст. саме онтологія і гносеологія залишались своєрідним «ядром» філософських систем. Більше того, існують концепції, в яких онтологія і гносеологія практично співпадають за змістом. Такою, зокрема, є система абсолютного ідеалізму Г. В. Ф. Гегеля (1770–1831), в якій буття постає у вигляді процесу самопізнання Абсолюту. Іншим прикладом є феноменологія Е. Гуссерля (1859–1938). Для цього мислителя акти людської свідомості тотожні буттєвим актам, а образи сприйняття – феноменам світу.

Філософська антропологія – ще один розділ філософської науки. Антропологія (άνδρωπος з давньогр. – людина) займається проблемами людини, її природи і призначення. В даному випадку людина виступає не тільки як суб’єкт філософського дослідження, але і як його об’єкт.

Антропоцентричний пафос філософії – науки про Універсум – зумовлюється унікальним онтологічним статусом людини. Перебування «всередині» світу і, одночасно, можливість надання йому «людських смислів» (Ф. Ніцше) через культурну творчість – головні засади людського буття. Здавна мислителі закликали людину починати пізнання Всесвіту із себе самої. Підтвердженням цього є і конфуціанське повчання про «Правильний шлях», і надання людині статусу «мірила усіх речей» греком Протагором, і етичний антропологізм Сократа. Але, що найважливіше, людина завжди розглядалась не тільки як початок філософії, але й як її мета. Для І. Канта, наприклад, розв’язання основних питань філософії є підвалинами для найголовнішої відповіді на питання про те, як жити вільній людині разом з іншими вільними людьми: «Що я маю робити?».

В історії філософії спостерігається різноманітність концепції щодо сутності людини. Однак принциповим положенням для філософської інтерпретації людської природи є уявлення про її амбівалентність²³. Для класичної античності, наприклад, двоїстість людської особи полягає в поєднанні природної та соціальної натур, для мислителів Середньовіччя – в одночасній «тварності» та «богоподібності», для новоєвропейської думки – в антиномії біологічного і розумного начал. У принципі цю амбівалентність можна звести до опозиції «натури» (природного, емпіричного, стихійного) і «культури» (вільного, розумного, творчого). Розглянемо її більш докладно.

Людина – єдина істота, якій недостатньо природного «набору» засобів адаптації у світі. Задоволення фізичних потреб не тільки не робить людину щасливою, але навіть не в змозі усунути елементарний психологічний дискомфорт у ситуації «сам на сам» зі світом.

«Вимушене» знання людини про свою кінцевість і відсутність у природи готових відповідей має стратегічні наслідки. Людина, яка усвідомлює своє природне походження, разом з тим, має рішуче протиставляти себе їй як суб’єкт. Метою адаптації кожної розумної істоти є відновлення гармонії – із самою собою, з іншими, зі світом у цілому. Зробити це в рамках природи і природними засобами неможливо – завдяки притаманній їй рефлексії²⁴ людина має не природну, а «поза-природну» сутність. Досягнення гармонії для особи, що мислить, можливе, таким чином, лише «поза-природним» шляхом. Що це за шлях? Це шлях смислоутворення. Потреба у смислі є фундаментальною ознакою людини і однією з її метафізичних ²⁵ потреб. Смисл, у свою чергу, – це абсолютний зміст феномену, універсальне в окремому, неминуще в кінцевому.

Слово «смисл» необхідно відрізняти за значенням як від «змісту», так і від «глузду» – практичної доречності будь-чого. Деякі речі, притаманні людському існуванню, є абсолютно «безглуздими» з точки зору природної необхідності. Сміх, наприклад, як суто людська реакція на порушення звичного порядку речей, не має природного «сенсу». Навіть можна сказати, що і сама культура, ця штучна «надбудова» над природним світом, в певному розумінні, є «надлишковою» та «необов’язковою». Культура не виконує будь-якої природної функції, її справа – вилучати та зберігати смисли у вигляді історичної пам’яті, традиції, ціннісних систем.

Отже, коли філософи говорять про «осмислення» будь-чого, то перш за все, ми мають на увазі не просту аналітичну процедуру, а саме «віднайдення смислу» конкретного предмета. «О-смислене» життя, таким чином, виступає не тільки як продукт роздумів, а як смертне індивідуальне існування, сповнене безсмертного універсального змісту. Свого часу французький екзистенціаліст Альбер Камю, стурбований ситуацією абсурду, що виникає, за його думкою, внаслідок кожного розумного існування в умовах нерозумного світу, на свій лад сформулював «основне питання філософії». Згідно з позицією Камю, воно наступне: «чи варте життя того, щоби бути прожитим?». Питання про сенс життя – найважливіша проблема філософської антропології. Відповідь на це питання – суто індивідуальна, вона не може бути прийнятною для всіх.

Важливо зрозуміти, що смисл не знаходиться ззовні або в самих речах, він – те, що ми самі вкладаємо в речі. Як говорив Мераб Мамардашвілі, смисли – це наші життєві «інвестиції». Що важливіше – життя чи істина, особисте існування чи ідея? Сократ, якому друзі пропонують втечу з в’язниці, обирає смерть в ім’я істини, оскільки вважав, що законослухняність – одна з основ моральності, а отже й людяності. Галілео Галілей на суді інквізиції відмовляється від своїх ідей, здатних докорінно змінити традиційну картину світу. Для нього життя – надто висока плата за наукову гіпотезу.

Проблема смислоутворення, як бачимо, виходить за рамки суто теоретичної, вона впливає на визначення життєвої стратегії, системи цінностей, вибір у широкому розумінні. У свою чергу, питання про вибір, зміст, умови і межі людської свободи – ще одне важливе питання філософської антропології.

Головною підставою вибору є свободна воля людини. Свободна воля – це самовизначення людини в намірах і діях. Свобода взагалі – це передумова будь-якого вольового акту, вона полягає в можливості покладання цілей, засобів і шляхів для їх досягнення, а також – практичної реалізації наміру щодо цих цілей.

Космоцентрична парадигма античності визнає свободу людини лише як «усвідомленої необхідності»: у світі панує фатальний порядок, який є вищим за волю богів і людей. Що ж може зробити людину вільною в умовах онтологічного детермінізму²⁶? Лише її розум. Знання основних принципів буття дозволяє людині вести гідне існування розумної особи. Особливо яскраво ця ідея простежується у філософському кредо давньоримських стоїків: «того, хто знає, доля веде, того, хто не знає – тягне». Таку свободу в межах жорсткої необхідності дослідник античної філософії О. Ф. Лосєв назвав «героїзмом попри все».

Середньовічна інтерпретація свободи виходить із тези про богоподібність людини і має етичне забарвлення. Свободна воля – божественний дар творця. Але гріхопадіння перших людей продемонструвало, що свобода – це воля обирати не тільки добро, але й зло. Один з отців західної церкви, Аврелій Августин (Августин Блаженний), пояснює, що справжня свобода – в моральному виборі людини на користь віри та любові. Лише цей шлях може знову привести людину до Бога. Отже, християнська думка сприймає свободу і як причину відчуження від Бога, і як засіб подолання цього відчуження.

Філософія Нового часу бере свій початок від філософії гуманізму доби Відродження. Антропоцентрична за змістом культура створила образ людини як автономного суб’єкта. Це означає, що ренесансна людина вже не потребує жодного обґрунтування своєї свободи, крім особистої сваволі. Автономність новоєвропейської людини проявляє себе у двох аспектах. По-перше, в розвитку інтелектуальної, економічної, політичної ініціативи і позбавленні влади традиційних світоглядних авторитетів. По-друге, в утраті людиною звичного «символічного місця у світі» й разом із ним – ролі «вінця творіння». Італійський філософ-гуманіст XV ст. Піко делла Мірандола у своїй «Промові про гідність людини» наголошує на онтологічній невизначеності статусу людини і розмаїтті альтернатив, які перед нею відкриваються: від божественних висот до тваринного стану.

В німецькій класичній філософії свобода також виводиться з принципу автономії. Для Канта джерелом свободи індивіда є автономність розуму, відсутність в ідеях розуму емпіричної обумовленості. Звідси й кантівське розуміння моральних законів – принципів, що ґрунтуються на розумно (що для нього дорівнює вільно!) обраному обов’язку. Пізніше ідея емпіричної «безосновності» свободи трансформується німецькими класиками, і вже у Г. В. Ф. Гегеля фактично відчужується від людської особи. У системі абсолютного ідеалізму Гегеля свобода людини можлива лише внаслідок причетності індивідуального життя до життя Абсолюту.

Некласична філософія поставила під сумнів доречність абстрактного розгляду свободи. «Свободи взагалі не може бути так само, як і людини взагалі», – стверджував Ж.-П. Сартр. У некласичних концепціях свободна воля обов’язково має конкретно-практичне наповнення. У філософії життя Ф. Ніцше свобода – це воля до влади, у марксизмі – економічна і, як наслідок, – політична свобода, у екзистенціалістів – свобода вибору.

Сьогодні у філософській антропології також не існує єдиної концепції свободи. Але для будь-якого мислителя завжди актуальною є гуманістична цінність свободи як підстави творчості, самореалізації, вільного вибору, чемної комунікації з Іншим.

Зі сказаного видно, що головний аспект філософських роздумів про людину – ціннісний. Антропологія логічним чином обумовлює необхідність наступного предметного розділу філософії – аксіології (від давньогр. αξιος – цінність).

Аксіологія – філософське вчення про природу цінностей, їх взаємозв’язки, структуру ціннісного світу людини та фактори, які впливають на формування ціннісних систем. Цінність – це позитивна значущість, яка визначається внаслідок оціночної діяльності людини. Визначення предмета чи явища як цінності вказує на його людське, соціальне, культурне значення. У буденній свідомості цінності виступають як прояв «доброго», «благого», «корисного» (в той час як негативні цінності – антицінності – асоціюються з «поганим», «недобрим», «шкідливим»).

У стосунках між людиною і системою цінностей можна виокремити два аспекти. Перший – оціночна діяльність. Вона спрямована на визначення цінностей і побудову більш-менш цілісної системи ціннісної ієрархії (порядку). Методи і засоби оціночної діяльності, а також її результати є історично обумовленими. Цінність феномену завжди залежить від культурно-історичного контексту. Навіть коли йдеться про «загальнолюдські» або «вищі» цінності (культури, суспільства, держави), це, як правило, цінності традиційні й найбільш загальнозначущі. До таких цінностей можна віднести благо, істину, свободу, життя, любов, особистість. Проте жодна цінність не може бути абсолютною і цілком самодостатньою. Саме тому кардинальні історичні зміни завжди супроводжуються «переоцінкою всіх цінностей» (Ф. Ніцше).

Другий аспект ціннісних стосунків – покладання цілей. Він здійснюється в рамках життєво-практичної діяльності і полягає у визначенні її ціннісних орієнтирів. У даному випадку цінність виступає як мета цієї діяльності. Покладання цілей виконує функцію «зворотного зв’язку» між цінністю та особою, оскільки система обраних пріоритетів здатна задавати напрямок людському життю. Ціннісний вектор філософії принципово вирізняє її серед інших наук. Якщо кожна з наук апелює до сутнього («того, що є», «факту»), філософія через сутнє звертається до належного («того, що має бути»). Формуючи уявлення про належне, створюючи систему ціннісних пріоритетів, філософія завжди має на увазі певний ідеал. Ідеалом називають досконалий взірець будь-чого, вищу кінцеву мету прагнень або діяльності. Недосяжність філософського ідеалу в емпіричному житті зовсім не свідчить про його практичну недоцільність. Навпаки, будь-який прогрес і вдосконалення – особистісні чи суспільні – можливі заме завдяки цілеспрямованому руху до обраного ідеалу. Яскравим прикладом цього може бути філософія Конфуція. Ідеалом гармонії для цього китайського мислителя було Небо (Дао). Суспільні ж стосунки Піднебесної, навпаки, демонстрували хаос і розбрат. Тому Конфуцій вважав, що для відновлення соціального порядку необхідно привести життя людей у відповідність до законів Дао. Зрозуміло, що така відповідність може бути лише символічною, тобто досягти її можна лише засобами культури. Для Конфуція таким засобом виступає виховання традицією. Так ми бачимо, що ідеал, який не може бути присутнім у житті «безпосередньо», є абсолютно необхідним для осмисленого існування.

Аксіологія, таким чином, – та частина філософії, яка відповідає за її «проективність», звернення у майбутнє і зумовлює постійну незавершеність філософської справи. Масштаби філософських проектів можуть бути різними: від створення антропологічного ідеалу (наприклад, «надлюдина» Ніцше) до моделі ідеальної держави (Платон), і навіть – історії (Августин, Гегель, Маркс). Соціальне або історичне проектування стає можливим завдяки філософському дослідженню суспільного буття.

Розділ філософської науки, предметом якого є найзагальніші закономірності соціального розвитку, а також фундаментальні принципи системи суспільних зв’язків та відносин, називається соціальною філософією.

Як наукова дисципліна соціальна філософія виникає в ХІХ ст. у зв’язку зі становленням соціології. Але як галузь філософських досліджень вона існує від самого початку історії філософії. Багатоманітність суспільних процесів, їх динаміка та зміст, розмаїття соціальних моделей та інститутів, а також питання про можливий сенс і напрямок історичного розвитку ставить перед філософією важливе завдання. Воно полягає у створенні теоретичного підходу, який міг би впорядкувати, систематизувати та пояснити всю складність соціальної емпірики. До проблемного поля соціальної філософії можна віднести і філософію історії (як «глобальну» проекцію соціальної філософії).

Суспільство – головний об’єкт дослідження соціальної філософії, її центральне поняття, концептуальний «стрижень» даної дисципліни. Характер інтерпретації суспільства різними філософськими системами обумовлюється історичною реальністю, фактами науки, ступенем рефлективності ²⁷ суспільної свідомості, загальним уявленням про світ і людину.

Давньогрецька соціальна філософія виходила з тези про природну соціальність людини. Аристотель назвав людину «політичною твариною», маючи на увазі, що кожна людська істота може реалізувати себе лише в умовах соціуму. Цікаво, що для давніх греків суспільство повністю співпадає з політичною системою, утворюючи логічний, впорядкований, справедливий, скерований законом і традицією соціальний Космос. Для підтвердження даної тези достатньо згадати платонівську «структуру держави» (яка, по суті, є суспільною структурою) або аристотелівську генеалогію держави – шлях від родини і через поселення. Показовими є й самі назви соціально-філософських творів цих авторів. «Держава» Платона (друга назва – «Про справедливість») і «Політика» Аристотеля засвідчують, що досягнення «загального блага» і здійснення людського призначення можливі лише в межах «полісного» життя.

Античній думці невідома ідея прогресу: оскільки Космос є вічним і незмінним, соціальний устрій, який певним чином відображає універсальне буття, несе в собі момент довершеності. Тому і філософія історії як єдина теоретична концепція розвитку людства в античну добу практично неможлива. Історичні події або розгортаються в «позачасовому» просторі міфу (як у Гомера в «Іліаді», наприклад), або мають характер уривчастих життєписів (як у Геродота і Плутарха).

У добу Середньовіччя ще не відбулося розмежування соціальної та політичної сфер. «Град Земний» для Августина Блаженного – це і земна держава, і все людство як воно є, до «останньої війни добра зі злом». Проте, з’являється ідея історії як динамічного, спрямованого у майбутнє процесу, що має початок і фінальну мету. Специфічною для середньовічної соціальної філософії є концепція історії, що відбувається в межах Божественного Провидіння – провіденціалізм²⁸.

Новий час – доба буржуазних революцій у Європі. Бурхливі історичні перетворення знайшли своє відображення в теоретичному просторі філософської думки. Принципово новою є позиція новоєвропейських мислителів щодо причин соціального і політичного розвитку. Суспільні інститути, право, держава розглядаються тепер як продукти розумної цілеспрямованої діяльності людей. Теорія суспільного договору, представлена у філософії Т. Гоббса і Дж. Локка (а пізніше – у Ш. Монтеск’є і Ж.-Ж. Руссо), продемонструвала, що держава і право не виникають природним шляхом, не санкціонуються Богом, а базуються на історичних потребах громадянського суспільства і є наслідком його волевиявлення.

Німецька класична філософія, зокрема, система Г. В. Ф. Гегеля, запропонувала новий підхід у дослідженні соціальних феноменів, історії в цілому. Суть цього підходу окреслено поняттям «панлогізм», що передбачає надання мисленню онтологічного статусу і, відповідно, інтерпретацію суспільно-історичних процесів як розумних, об’єктивних, обумовлених перетвореннями об’єктивного духу. Зміст історії, за Гегелем, – у звільненні людства. Пізніше гегелівський метод був переосмислений у контексті матеріалістичного підходу К. Марксом. Для Маркса історія також виступає як послідовний і закономірний процес, але в його основу мислитель покладає вже не духовні сутності, а соціально-економічні відносини.

Сучасна соціальна філософія і філософія історії намагаються знайти новий погляд на соціальну реальність, уникаючи створення глобальних «панлогістських» систем. Німецький філософ Карл Поппер вважав, що будь-яка спроба «втиснути» історію у всеохоплюючу схему є намаганням тоталітарної свідомості скеровувати суспільні процеси в потрібному напрямку. Але це не означає, що сьогодні соціальна філософія неможлива. Навпаки, пост-індустріальна доба актуалізує нові питання. Серед них – проблема можливості історії як науки та історії як процесу (Ф. Фукуяма), співвідношення «магістральних» та «маргінальних» соціальних систем (М. Фуко), соціальна роль комунікації (Р. Рорті), проблеми інформаційного суспільства (Е. Тоффлер, Дж. Пелтон), зміст і наслідки глобалізаційних процесів (С. Хантінґтон) та ін.

Таким чином, ми бачимо, що філософія – це складний теоретичний комплекс, основними частинами якого є онтологія, гносеологія, антропологія, аксіологія, соціальна філософія.

4. Функції філософії. Важливим аспектом самовизначення філософії є постановка питання про її функціональність. Ще Аристотель визнавав, що філософія – найкраща серед наук, навіть незважаючи на те, що вона є «найменш необхідною». Дійсно, – погоджується з грецьким філософом Ортега-і-Гассет, – «якщо розуміти під необхідністю «корисність» для будь-чого іншого, то філософія не є необхідною», і саме тому «спроба філософії» може уявлятися «безумною затією», приреченою на неуспіх ²⁹. Але при цьому «необхідність корисного лише відносна, вона присутня тільки по відношенню до цілі. Істинна необхідність – це необхідність для кожної істоти бути самою собою: для птаха – літати, для риби – плавати, для розуму – філософствувати. Ця необхідність у здійсненні функції або акту нашого існування є найвищою, найсуттєвішою необхідністю» ³⁰. Тому людство філософствує і буде філософствувати завжди, а філософія – залишатись необхідною частиною культури – однією з її умов, її самосвідомістю.

Отже, функції філософії розвиваються через форми її прояву в культурі і одночасно виступають аргументами на користь її необхідності.

Першою серед функцій філософії слід назвати світоглядну. Світоглядом називають більш-менш чітку систему поглядів, вірувань, переконань, уявлень, емоцій, життєвих проектів, яка визначає ставлення людини до світу та свого місця в ньому. Світогляд – це суто людський засіб адаптації. Утворення світогляду стає можливим завдяки здатності людини переживати феномени світу, осмислювати (вилучати смисли) та оцінювати їх, і, узагальнюючи свій досвід, будувати систему життєвих орієнтирів.

Філософія, виконуючи світоглядну функцію, формує теоретичну основу світорозуміння. Це означає, що будь-яка світоглядна система містить у собі елемент філософської рефлексії. Раціоналізація життєвого досвіду («переклад» фактичності з ірраціональної мови переживань на мову понять), його систематизація та впорядкування здійснюється філософією завдяки двом її особливостям, про які ми говорили раніше. Перша, своєрідний «нерв» філософії», – це інтенціональність – спрямованість на світ як об’єкт. Друга – універсалізм, вихід до всезагального.

Наступною після світоглядної функцією філософії як теоретичної системи є пізнавальна. Пізнавальна функція філософії не зводиться лише до пояснення світу. По-перше, пізнавальна діяльність безпосередньо пов’язана зі світоглядними аспектами. У пізнанні суб’єкт теоретично освоює світ, визначає раціональний «зв’язок» із буттям навколо, створює його цілісний образ.

По-друге, філософія як знання про засадничі принципи існування усього сущого має оперувати універсальними засобами їх осягнення («подібне – подібним»). Враховуючи ці два моменти, зазначимо, що пізнавальна функція філософії – це функція створення теорії пізнання як комплексу правил, засобів і шляхів осягнення світу.

Єдність когнітивного (пізнавального) та ціннісного аспектів пізнавальної функції філософії дозволяє виокремити всередині неї дві її «підфункції»: методологічну та евристичну.

Методологічна підфункція відповідає за розробку філософських методів пізнання. Метод – це сукупність прийомів практичного та теоретичного освоєння дійсності. Універсальний характер філософських методів робить можливим їх використання в різних галузях знання й діяльності – від теоретичних наукових досліджень – до роботи юриста чи слідчого ³¹.

До числа філософських методів відносяться аналіз (поділ предмета, процесу, явища на частини), синтез (об’єднання частин у єдину систему), діалектика (розгляд феноменів у контексті всезагального зв’язку та розвитку), індукція (виведення загальних закономірностей з окремих випадків), дедукція (виведення окремого та одиничного із загального), метод філософської інтуїції або редукції (осягнення істини шляхом безпосереднього її бачення без обґрунтування шляхом доведення), герменевтичної інтерпретації (розкриття внутрішнього змісту текстів, виявлення його історично обумовленого значення і розуміння), інтелектуального експерименту (створення ідеальної моделі і уявне оперування нею) та ін.

Евристична функція (від давньогр. εύρίσκω – «знаходжу», «відкриваю») здійснюється шляхом приросту знань, стимулювання неформального, творчого мислення. Евристику як спосіб організації продуктивного творчого мислення традиційно виводять із майєвтики Сократа ³². Сократична майєвтика – це прийом суб’єктивної діалектики, що спирається на послідовну постановку питань з метою стимулювати самостійний пошук істини співрозмовником. Евристика завжди апелює до індивідуального начала. Її основний принцип – відмова від формальних, стереотипних рішень і запозичених ідей. Сам Сократ так окреслив зміст евристичного підходу: це допомога тому, хто навчається, «народжувати синів замість пасинків».

Наступна функція філософії – екзистенційна. Слово «екзистенція» походить від латин. ex(s)istentia – «існування». Як філософське поняття слово «екзистенція» виражає суть людини як вільної особи, що постійно сама себе творить. Екзистенційна функція філософії відповідає як за пошук індивідуальних смислів буття, так і за реалізацію універсального в людині та культурі. Тому, спрощуючи, дану функцію можна назвати «людинотворчою» та «культуротворчою».

Для прояснення змісту даної функції необхідно розібратися зі співвідношенням понять «сутність» та «існування». Сутність предмета – це те, чим він є. Існування – це живий плин буття, постійне розгортання нових перспектив. Відносно людини можна стверджувати, що для неї існування передує сутності: людина – не те, чим вона є лише «тут-і-зараз», вона – абсолютна можливість бути, постійне самопроектування. Отже, для того, щоби зробити вибір, стати кимось, необхідно розкрити свою екзистенцію. Така можливість бути – планувати та здійснювати проекти – універсальна ознака людини. Повсякденне життя прив’язує суб’єкта до конкретної соціальної ролі чи функції. Воно «затемнює» екзистенцію, перетворює особу на річ. Філософія допомагає людині вийти за межі її «предметного» буття. Якщо «мислити» для людини означає «бути» (або, як у Аристотеля, «бути самим собою»), то прояснення свого місця та призначення у світі – основа для особистісного самостворення. Саме тому екзистенційна функція філософії розкривається через індивідуальне існування, яке звернене до всезагального.

Аналогічним чином реалізує себе дана функція філософії і в загальнокультурному масштабі, оскільки філософія – одна з форм самосвідомості культури. Життя культури – діалог і комунікація, об’єднання унікального в універсальному просторі. Її смерть – у замкненості на одиничному. Філософська рефлексія робить прорив від унікального до загальнозначущого.

Екзистенційна функція зумовлює можливість філософського проектування. Безпосередньо цим займається прогностична функція.

Прогностична функція філософії полягає у створенні моделей (проектів) особи, суспільства, держави, культури. Філософія – це наука, орієнтована на майбутнє: по-перше, в центрі її уваги перебуває відкрита майбутньому екзистенція (див. попередню функцію), по-друге, філософія навчає належному (визначає, яким має бути об’єкт її роздумів), по-третє, знання логіки речей, найзагальніших закономірностей дозволяє орієнтуватися в культурному, історичному, соціальному контексті та певним чином бачити його «наперед».

Отже, філософія як наука має специфічний предмет, який, у свою чергу, зумовлює особливості її проблематики, структури та функцій. Головні особливості філософського знання є такими:

– раціонально-логічне звернення до всеосяжних принципів Універсуму;

– провідний вплив індивідуального начала, особистості мислення, на проблематику, форму і засоби філософського дослідження;

– універсальність проблем і методів;

– пріоритетність запитування перед формулюванням відповідей.