Завдання для самоконтролю
1. Назвіть причини появи філософії.
2. Поясніть, яким чином правосвідомість впливає на формування філософського світогляду.
3. Охарактеризуйте космоцентризм як парадигму античності.
4. Простежте зміни філософської проблематики відповідно до періодів античної філософії.
5. Сформулюйте основну проблему натурфілософії. Поясніть, що таке «архе» і наведіть приклади його визначення.
6. Порівняйте «архе» Геракліта та елеатів і визначте відмінностів їх поглядах.
7. Поясніть, що таке «антропологічний поворот античної філософії» й назвіть його ініціаторів.
8. Визначте суть людини за Сократом.
9. Проаналізуйте «Міф про печеру» Платона. Зробіть онтологічні, гносеологічні, антропологічні та соціально-філософські висновки.
10. Поясніть причини походження держави за діалогом Платона «Держава». Порівняйте їх із версією Аристотеля.
11. Порівняйте філософський зміст поняття «справедливість» у Платона і Аристотеля.
12. Наведіть типологію державних устроїв за Аристотелем та з’ясуйте її підстави.
Література до розділу для самостійного опрацювання
Адо П. Что такое античная философия? – М., 1999.
Асмус В. Ф. Античная философия. – 3-е изд. – М., 1999.
Богомолов А. С. Античная философия. – М., 1985.
Васильева Т. В. Афинская школа философии. – М., 1985.
Данилова Н. Ф. Философия: исторический и систематический курс. – К., 2006.
Джохадзе Д. В. Основные этапы развития античной философии. – М., 1977.
Канке В. А. Философия: исторический и систематический курс. – К., 2006.
Кессиди Ф. Х. От мифа к логосу. – М., 1972.
Лосев А. Ф. История античной философии в конспективном изложении. – М., 1989.
Материалисты древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура. – М., 1955.
Мамардашвили М. К. Лекции по античной философии. – М., 1998.
Флоренский П. А. Личность Сократа и лицо Сократа // Вопросы философии. – № 8. – 2005.
Розділ іv. Середньовічна філософія. Філософія київської русі
1. Особливості середньовічної філософської парадигми.
2. Специфіка вітчизняної філософської традиції.
3. Філософсько-теологічні розвідки часів Київської Русі.
1. Особливості середньовічної філософської парадигми. Філософія середньовіччя розвивалась у межах теоцентричної світоглядної системи. Світ сприймався як творіння Бога, яке відбулося за Його загальним задумом. Існування світу мало свій початок і кінець. Концепція творіння світу (креаціонізм), розглядала Бога як першопричину і першорушія буття. Хоч ми вже зустрічали аналогічні уявлення про Бога як першопричину буття (у Аристотеля у вченні про чотири причини три першопричини – рушійна, цільова і формальна – об’єднуються в єдину божественну причину), слід наголосити на принциповій відмінності середньовічного розуміння Бога як причини буття: Творець перебуває поза межами світу, який створено. Бог опосередковано присутній у світі, а про його присутність свідчать дива і знамення. Така онтологічна теорія стала спільним початком для всіх філософів Середньовіччя незалежно від їх часової, регіональної чи національної приналежності.
У межах теоцентричної парадигми середньовічної філософії, для якої Бог – онтологічний початок світу, існувало єдине пояснення всіх причинно-наслідкових зв’язків як втілення Божественного провидіння. Усі зміни у світі – наслідок задуму Творця, тому доля однієї людини, цілого людства і Всесвіту в цілому визначена вже з першого кроку творіння. Середньовічний світогляд заперечував ідею циклічного перетворення світу. Буття як процес набувало цілісного спрямування від сотворіння до Апокаліпсису, і найвищий його сенс полягав у єднанні з Богом.
Середньовічний філософ намагався осягнути задум Творця, віднайти і розтлумачити ті знаки, які Він являв людині. Саме тому по-іншому будувалась і гносеологічна проблематика: у центрі уваги теологів опинилася проблема співвідношення віри і розуму. Не чуттєве сприйняття світу, а духовне бачення сенсів – мета пізнання для середньовічних мудреців, тому і досягнення цієї мети можливе завдяки іншим методам: праведному життю, молитві, одкровенню. Пізнання дарується Богом як шлях до спасіння. Розум і віра сприймались як два взаємозалежні засоби пізнання, кожен з яких окремо не може бути самодостатнім, оскільки розумна душа – це ознака людини як Божого творіння.
Таким чином, онтологічна і гносеологічна проблематика підготували теоцентричну концепцію людини як носія якостей двох світів – тварного і духовного, посередника між Богом і матеріальним світом. Людина сприймалась як єдиний об’єкт світу, до якого звертається Творець. Саме вона – предмет Божої любові й головний діяч історії. Разом з цим життя людини набуває виняткової цінності, чого не було в античності. Ця цінність людського життя посилювалась і розумінням долі людини як частини загальної історії світу.
Через нову християнську антропологію середньовічна філософія прийшла до створення філософії історії («Про Град Божий» Августина Блаженного, V ст.). Історія набула сенсу, спрямування, а події – символічного значення.
Середньовічна філософська думка змогла змінити уявлення людини про світ, по-новому оцінити роль людини в ньому, знайти пояснення різноманітності форм буття через нову тотальність – Бога. Зміна системи раціональності в епоху народження християнства дозволила переосмислити філософський спадок античності і згодом повернутись до нього вже з якісно нових позицій.
У межах теоцентричної парадигми зародились і сформувались принципи європейської університетської науки, методи ведення дискусій, культура наукового тексту і правила роботи з письмовими джерелами.
2. Вітчизняна філософська традиція часів Київської Русі відома нам, на жаль, тільки за незначними уривками. Поза сумнівом, пізніші вподобання і смаки монахів-переписувальників (як правило, з російської Півночі) вплинули на обсяг і якість тієї дещиці давньоруських текстів, які нині маємо у своєму розпорядженні. Тому про характерні риси і особливості розвитку філософської думки тих часів можна судити тільки доволі умовно. Але у цілому можна сказати, що на формування особливостей давньоукраїнської філософії вплинуло кілька об’єктивних передумов.
По-перше, Україна розташована в зоні стику кількох культурних традицій: західноєвропейської (католицької традиції); східноєвропейської (візантійської, православної традиції); азійської (у проявах культур кочових народів). Вітчизняна культура багато в чому є плодом синтезу цих трьох компонентів з традиційним спадком власне слов’янської культури. Саме тому філософська думка у нас мала здебільшого еклектичний характер, що не дозволяє визнати її типовим проявом власне європейської філософії.
По-друге, писемна культура на теренах нашої країни розвивається як наслідок хрещення Русі за грецьким обрядом. Християнство до нас прийшло з Візантії, яка в той час була взірцем просвіченої держави. Там так само, як і за античності, граматика, філософія і риторика складали основу знань освіченої людини. Русь прийняла християнство, яке вже було з культурно-мовної точки зору адаптоване для слов’янського світу. Літургічна традиція і богословські книги прийшли на Русь у мовному оформленні (штучно створена церковнослов’янська мова), яке було в цілому зрозумілим нашим пращурам. Мовний фактор мав велике значення для розвитку книжного знання у давньоруський період, оскільки для оволодіння мудрістю не було потреби засвоювати значно важчу для сприйняття латину – мову богослужіння і книг у західноєвропейських країнах. Таким чином, світ книжної мудрості не був так різко відмежований від життєвого простору цілком незрозумілою мовою, яка уособлювала вченість на Заході.
По-третє, київські книжники доволі рано залучились до богословського спору між представниками східного і західного християнських обрядів. Внаслідок загострення полеміки та її переходу у відкрите протистояння з часом сформувалося стійке заперечення католицької теологічної традиції. Позаяк західноєвропейська наукова, у тому числі філософська, традиція формувалась на ґрунті богослов’я, то критичне ставлення до неї стало ознакою вітчизняного філософствування.
Таким чином, сукупність умов, притаманних культурному пограниччю, сприяла розвитку неповторності української філософської думки, наклала відбиток на формування проблематики творчого пошуку філософів.
Серед різноманіття філософських проблем домінуючу позицію в працях вітчизняних мислителів займала етична проблематика. Формально-логічний, аристотелівський підхід до опису явищ і процесів, який у католицькому світі поширився з ХІІІ–ХІV ст., у нас почав застосовуватись тільки від початку ХVІІ ст. А до того перше місце незмінно посідає морально-етичний аспект. Можна відзначити, що антропологічні та соціально-філософські теми дослідження у вітчизняній традиції до нашого часу не позбулись етизації, притаманної книжникам Київської Русі.
Мудрість була сприйнята як етичне наставництво, вчительство, живе керівництво у житті, а не сухе теоретичне знання. Можливо, це вплинуло на формування другої ознаки вітчизняної філософії – нерозвиненості наукового категоріального апарату і вживання натомість філософем 69 на кшталт «софійність», «соборність» чи «серце». За своїм використанням і змістовним наповненням ці філософеми наближаються скоріше до категорій давньої східної філософії, ніж до традиційних категорій європейської думки. Термінологія вітчизняних авторів має художньо-пластичний характер.
Розуміння філософії як живого спілкування, безпосередньої реакції на події оточуючого світу сформувало нехтування системністю викладу поглядів. Системні філософські вчення в національній традиції з’явились достатньо пізно. Стихійність і асистемність перетворились на ще одну ознаку української філософії.
3. Філософсько-теологічні розвідки часів Київської Русі. Розвиток філософської думки в Київській Русі значною мірою відповідав загальним тенденціям християнської філософської традиції. За своїми ознаками це був типовий приклад теоцентричної світоглядної системи 70, що в повній мірі відобразилось у вцілілих літературних пам’ятках часів Давньокиївської держави, які стали загальновизнаним початком вітчизняної філософської думки.
Сам термін «філософія», перекладений переважно болгарськими книжниками Х ст. на церковнослов’янську мову як «любомудріє», в повній мірі відобразив суть давніх уявлень про філософію, яке свого часу запропонував ще Піфагор. Античний і візантійський впливи доволі відчутні у вітчизняній традиції, про що свідчать і тематика творів, і стиль, і сюжети. Грецький дух пронизує всі частини філософського літературного спадку Київської Русі: перекладну з грецької, спільнослов’янську та оригінальну (твори давньоруських авторів).
Наскільки можна судити з уцілілих пергаментних списків, книжна мудрість Київської Русі оформлюється початково в пам’ятках перекладної літератури. За перше століття після прийняття християнства на Русі було перекладено понад триста богословських праць. Водночас паралельно перекладацькій діяльності з’являються і перші відомі нам вітчизняні твори теологічного змісту 71.
Суто філософські твори мали обмежене поширення на Русі, але серед них є справжні шедеври думки, такі як «Діалектика» Іоанна Дамаскіна 72. Онтологічній проблематиці безпосередньо присвячені уривки з деяких творів, що увійшли до «Ізборників» великого князя Київського Святослава Ярославовича 1073 та 1076 років. Це своєрідні філософські енциклопедії або антології філософської думки.
Центральне місце в «Ізборнику» 1073 р. займають переклади «Шестоднева»73 Іоанна екзарха 74 Болгарського і декілька статей «Преуготовленія» («Підготовки») Феодора, пресвітера Раїфського 75, які пояснюють основний зміст таких філософських категорій, як «сутність», «суще», «природа» та ін. Хоча ці пам’ятки не належать до творів вітчизняних мислителів, але вони дозволяють судити про поширення і потенціал філософських знань на Русі.
Свого роду тлумачний словник вживаних у Візантії філософських понять, які ми зустрічаємо в «Ізборнику» 1073 р., є своєрідною інтерпретацією «Метафізики» Аристотеля, яка була виконана християнськими мислителями в ранній схоластичній традиції. Встановивши значення основних філософських категорій, укладач «Ізборника» переходить до головної праці збірки – «Шестоднева», де тлумачився процес викладеного у біблійній книзі Буття творіння світу Богом, давалась відповідь на питання, як створено світ. Бог сприймається як першопричина і першорушій та вищий сенс існування усього творіння.
«Ізборник» має оригінальне продовження і у вітчизняній філософській спадщині. Аналогічні проблеми змісту та зв’язку філософських і теологічних категорій пізніше зустрічаємо у творі київського митрополита середини ХІІ ст. Климента Смолятича 76 «Послання до Фоми пресвітера». Цей давньоруський автор був звинувачений своїми опонентами у відвертій прихильності до античної філософії. Климент у «Посланні до Фоми пресвітера»дає зрозуміти, що він приймає християнське бачення світу, але й не бажає зрікатися філософського інструментарію, оскільки це дає змогу краще розуміти те, у що ти віриш.
Наслідуючи Іоанна Дамаскина, Климент стверджує, що Божество не має недоліків у благості, мудрості й силі. Саме ця ідеальна завершеність дає змогу існувати протилежним за природою стихіям у довершеній неподільності.
Світ сприймався київськими книжниками як божественне створіння, через споглядання якого людина йде до розуміння премудрості Творця. Явища світу земного – це символи, якими Творець говорить до людини.
«Повість минулих літ» подає історію Русі як частину загальної світової історії від потопу до виникнення Давньокиївської держави та її зміцнення. «Повість» містить низку фрагментів, таких як «Промова філософа», де розкриваються головні догмати християнського віровчення і пояснюється сенс прийняття християнства. Спроби історико-світоглядних узагальнень спостерігаються у літописних фрагментах «Похвала князю Володимиру» та «Похвала Ярославу Мудрому», в яких літописець намагається оцінити княжі справи як частину загального історичного процесу повернення людства до єдності з Богом.
У вітчизняному філософському спадку є й суто історіософський твір – «Слово про Закон і Благодать»77 митрополита Іларіона Київського (середина ХІ ст.). Твір складається з трьох частин: порівняння Закону і Благодаті, оповідь про розповсюдження християнства та похвал руським князям Володимиру і Ярославу. Перша частина присвячена осмисленню виникнення християнства як універсальної світоглядної позиції. Закон, або Старий Завіт, розглянуто як умову появи християнського одкровення. Закон і Благодать поділяють історію людства на два етапи: рабства і свободи. Тобто, спочатку були покірність і виховання, а потім – істина і свобода. Іларіон сприймає біблійне оповідання як символ наставляння Божого цілому людству. Немає першості серед народів за походженням, а є благодать, яка дарована усім.
Таким чином, за Іларіоном, історія людства – це не безліч історій окремих народів, а єдина історія відпадіння і повернення до Бога, пошуку та осягнення істини. Справи правителів оцінюються не за критеріями жорстокості, владолюбства і воєнних завоювань, а за милосердям, мудрістю та сприянням розповсюдженню віри християнської. Тому у «Слові» Іларіона хвала Володимиру за хрещення Русі – це пошана за навернення народу до загальнокультурної світової історії, як рівноправного діяча у справі єднання з Богом.
Отже, філософська думка Київської Русі в цілому розвивалась у руслі загальноєвропейських тенденцій поступу філософії. В ній відобразились і християнський раціоналізм, і неоплатонізм, і етико-гностичні вчення. У той же час ми бачимо, як з’являються і посилюється особливі ознаки вітчизняного філософствування: домінування етичної проблематики, розуміння мудрості не тільки як знання про світ, але й праведного життя. Саме тому раціоналістична традиція набуває рис сократичного пошуку загального блага. Починаючи з часів Київської Русі, відбулося формування специфічного філософського термінологічного апарату, герменевтичних прийомів, єдність соціальної, гносеологічної та етичної проблематики.
