Завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте давньокитайську філософію. Назвіть її особливості.

2. Поясніть, яким чином міфологія і релігія вплинули на формування філософської думки в Китаї.

3. Поясніть, чому центром конфуціанської філософії стає морально-етичне вчення?

4. Розкрийте зміст поняття «ритуал». Назвіть головні функції китайського ритуалу.

5. Проаналізуйте зміст категорії «Дао» за текстом «Лунь юй».

6. Охарактеризуйте етичний ідеал Конфуція. Які моральні риси притаманні «благородному мужу»?

7. Визначте ключові принципи конфуціанської моделі суспільства. Аргументуйте свою точку зору відповідними цитатами.

8. Поясніть ставлення Конфуція до минулого і традиції. Наведіть приклади з тексту.

9. Порівняйте зміст категорії «Дао» у Лао-цзи та у філософії Конфуція.

10. Поясніть, у чому полягає діалектична природа Дао у Лао-цзи.

11. Розкрийте суть даоської антропології. Знайдіть у тексті характеристики ідеалу людини за Лао-цзи.

12. Охарактеризуйте соціальну позицію даосів і порівняйте її з конфуціанською.

13. Поясніть точку зору Лао-цзи щодо прогресу. Проілюструйте її цитатами з тексту.

14. Поясніть, у чому полягає дидактична (повчальна) цінність конфуціанства і даосизму для сучасної людини.

Література до розділу для самостійного опрацювання

1. Антология мировой философии : в 4 т. – Т. 1: Философия Древности и Средневековья. – М., 1969. – Ч. 1. 

2. Древнекитайская философия : собр. текстов : в 2 т. – М., 1972.

3. Конфуций. – Х., 1998.

4. Даосизм : антология. – Х., 1999.

5. Фэн Ю-лань. Краткая история китайской философии. – СПб., 1998.

Розділ ііі. Антична філософія

1. Передумови народження європейської філософії.

2. Особливості античного світосприйняття.

3. Проблематика та періодизація давньогрецької філософії.

1. Передумови народження європейської філософії. Карл Ясперс, розглядаючи закономірності розвитку культури, виділяє в історії так званий «осьовий час» – вирішальні переходи між епохами, події яких дозволяють здійснити прорив до нових рубежів культури, нових можливостей розвитку особистості, думки, техніки, людства в цілому. Середина І тис. до н. е. – одна з найважливіших «осей» історії. У цей час створюється класичний фундамент східної та європейської культур, закладаються підвалини наукового знання, з’являється перша світова релігія (буддизм). Це час проповіді єдинобожжя Заратустрою в Межиріччі, зародження універсалістського вчення Будди в Індії, створення перших філософських шкіл Конфуція та Лао-цзи в Китаї; це доба від Гомера до Аристотеля в Греції. Коротко зміст «прориву» цього осьового часу можна визначити як перехід від здогадів до спроб доведення тези про єдність світу та наявність у ньому об’єктивних законів.

Початково ідея всесвіту як цілісного, всеохоплюючого Універсуму (гармонійної світобудови), в якому панують закони, що не залежать від сваволі людини, формується в міфологічних та релігійних системах Стародавнього світу. Проте це була скоріше інтуїція, відображена в яскравих образах народження Логосу з Хаосу, обертання колеса Сансари, одвічного протистояння темного та світлого, стихійного і розумного начал. Отже, філософська свідомість, яка народжується із синкретичного ⁶⁴ утворення – протофілософії, – не «винаходить» нового об’єкта для роздумів і, засвоюючи духовні надбання людства, вона стає послідовною спадкоємницею стародавньої культури. Концептуально новим у філософському баченні світу стає критичне, раціонально-логічне мислення, для якого умосяжна єдність Універсуму – не припущення, а вихідний дослідницький принцип.

Час народження філософії – VII–VI ст. до н. е. Майже синхронно вона виникає в трьох центрах світової культури – Індії, Китаї, Греції. Різноманітні за формою, стародавні філософські системи характеризуються тісним зв’язком із міфом та релігією, поєднанням теоретичного та емоційного світосприйняття, пошуком перших основ світобудови і створенням морального ідеалу відповідно до розуміння цих основ.

Причини появи філософії як специфічного світогляду і як теоретичного знання можна поділити на два типи: причини соціально-економічного і теоретичного порядку.

VIII–VII ст. до н. е. для Стародавньої Греції – історична епоха, протягом якої відбувається розпад родової общини і формується рабовласницьке суспільство з його чітким суспільним розподілом праці. Дані соціальні процеси безпосередньо вплинули на появу філософії: руйнування родової спільноти створило можливість появи людини як окремого суб’єкта, носія індивідуальної свідомості (тому часто цю добу називають часом народження автора ⁶⁵). Відокремлення розумової праці від фізичної в умовах рабовласницької системи виробництва і поява у зв’язку з цим вільного часу в особисто незалежних людей – важливий сприятливий фактор для народження філософії. Наявність вільного часу, з одного боку, свідчить про реалізованість перших, природних потреб особи, а з іншого, – стає необхідною умовою для розвитку і задоволення метафізичних потреб, таких як потреба в гармонії, розумінні, сенсі.

Наступний за значенням фактор – розвиток товарних відносин і становлення грошей як загального еквіваленту, що використовується у процесі товарного обміну. Окрім економічного та комунікативного стимулу, – це значний теоретичний крок уперед. Поява і початок активного використання грошей (в ідеалі – у вигляді монет) – свідчення зрілості суспільної свідомості, здатної формувати абстрактні поняття, оскільки гроші – це абстраговане вираження загальної якості товару, матеріалізація загального в доступній для розгляду формі. ⁶⁶

Соціокультурним середовищем формування філософії було стародавнє місто. Розвиток міст – ще одна важлива передумова появи філософського знання. Місто – центр політичного, економічного і культурного життя Стародавнього світу, пункт перехрещення шляхів і традицій. За словами О. Мєня, воно виникає внаслідок відгородження культурного простору людини від світу природи і свого до-історичного буття. Окрім іншого, місто-поліс – це зменшена модель великого світу, своєрідний мікрокосмос, що живе за правилами і законами, єдиними для усіх громадян. Місто акумулює та зберігає міфологічну й релігійну традицію, а також стає осередком наукової діяльності. Отже, міф, релігія, рання наука у своїй майже неподільній єдності є основним теоретичним джерелом постання філософії. Спроби пояснити світ, структурувати його, виявити можливі закономірності явищ, узагальнити висновки щодо них із тим, щоби пов’язати людське існування з причинами вищого порядку стали історичною пропедевтикою філософського мислення. Саме з цього джерела філософія отримала здатність висловлювати логіку речей через логіку понять.

Останньою серед безпосередніх причин народження філософії можна назвати появу письмової форми права. В основі правосвідомості як здатності встановлювати, усвідомлювати, критикувати і дотримуватись системи загальнообов’язкових норм суспільної поведінки лежить уявлення про свободу і справедливість. У писаному законі – документально зафіксованому нормативному акті – норма набуває конкретного і, разом з тим, об’єктивного (незалежного від свідомості окремого суб’єкта) характеру. Саме на цьому етапі еволюції права та правосвідомості свобода і справедливість починають асоціюватись із загальним розумним порядком, що виникає внаслідок об’єктивації волі спільноти. Письмова форма права дозволяє обговорювати, аналізувати, осмислювати закон і привчає суб’єкта узгоджувати своє життя з нормами, що є дійсними та обов’язковими для усіх. Можливість критики законодавства не заперечує його неодмінності, навпаки, зміцнює критичний і логічний потенціал індивідуального мислення, підвищує інтелектуальну та правову відповідальність особистості.

Таким чином, ми розглянули головні передумови появи нового типу свідомості, світогляду, знання – філософії. Перелічимо їх ще раз:

– поява вільного часу внаслідок розпаду родової общини та суспільного розподілу праці;

– розвиток грошових відносин;

– поява міста як культурного мікрокосму;

– акумуляція міфологічної та релігійної традиції, розвиток наукових знань;

– поява письмової форми права.

2. Особливості античного світосприйняття. Батьківщиною європейської філософії стала Стародавня Греція VII–VI ст. до н. е. Іспанський філософ ХХ ст. Хосе Ортега-і-Гассет назвав давньогрецьку культуру великим попередником сучасної західної цивілізації, який подарував світові уявлення про красу і мудрість. З цією думкою важко не погодитись. Філософія, історія, логіка, етика, естетика, риторика, теоретична математика – набуття грецької думки, що складають класичний фундамент європейської науки. Грецький театр, пластичне мистецтво, теорія поетики та музики, олімпійські змагання – найграндіозніша в історії спроба втілити світову гармонію засобами культури. Народження філософії у Греції (а не у Вавилоні або Єгипті, де існували давні цивілізації із розвинутою традицією математичних та астрономічних знань) пояснюється низкою факторів. По-перше, на давньогрецьку культуру вплинула наявність демократичних громадських інститутів, а частка вільного населення була тут значно більшою, ніж на Сході. По-друге, наука в Давній Греції не завжди мала конкретно-прикладний характер, часто перетворюючись в умоглядне «знання заради знання». Крім того, політичний устрій, система освіти та релігійний уклад давньогрецьких полісів виключав можливість зосередження знання в межах «кастових» прерогатив груп жерців або правителів.

Античне (переважно давньогрецьке) світосприйняття як джерело ранньої європейської філософії мало свої особливості. На наш погляд, визначальними характеристиками античної парадигми є наступні: космоцентризм, культ тілесності та пластики, агональність, «героїзм попри все».

Космоцентризм – це уявлення про світ як про Космос – гармонійний, розумний, вічний і одухотворений порядок. Головний організуючий принцип космічного порядку – Логос («закон»). Він є прекрасним та незмінним, на ньому тримається рівновага всього сутнього. Грецьке поняття «Логос» може перекладатися і як «слово». Таким чином, принцип космоцентризму створює культуру, у центрі якої перебуває слово як носій сенсу, символ раціонального начала і нерозривного зв’язку між світом та мисленням. Людина в античній парадигмі – це мікрокосм, відображення великого світу в малому, а отже, вже за визначенням, – гармонійна, прекрасна, розумна істота.

Культ тілесності та пластики. Проявами цієї особливості античної культури є не тільки класична скульптура або факт виникнення у Греції олімпійських змагань, але й сама система цінностей, де природна краса цінувалась як дар богів і прояв космічної гармонії. В основі цього культу лежать онтологічні уявлення, в яких буття постає у вигляді досконалої єдності та повноти, досяжної через відчуття і думку. Навіть у найпослідовнішого античного ідеаліста Платона нематеріальний світ ідей описується в категоріях естетики та геометрії.

Душа для давнього грека – лише тінь тілесної форми. Саме тому такими незрозумілими для сучасників були промови Сократа про душу як головну складову особистості, як те, «чому служить тіло», а не навпаки. І, можливо, тому ранні філософські школи розгортають свої ідеї в яскравих чуттєвих образах, близьких метафориці міфу, де першооснова світу – це вода, вогонь, повітря.

Слово «агональність» походить від грецького «агон» – «змагання». Дух спортивної та інтелектуальної конкуренції – одна з найяскравіших рис класичної культури Давньої Греції, або, як її ще часто називають, «цивілізації дозвілля». Наявність демократичних інститутів, доступність освіти, свобода науки від культових функцій створили «спортивний інтерес» як стимул творчості. Саме цьому інтересу Греція зобов’язана народженням теоретичного знання, а філософія – розмаїттям теоретичних систем і багатоголоссям філософського діалогу.

«Героїзм попри все» – так видатний російський дослідник давньогрецької культури О. Ф. Лосєв охарактеризував онтологічний статус античної людини (її місце у світі). «Героїзм попри все» означає прагнення свободи у світі, де панує фатум і необхідність. У міфологічному вимірі гартування свободи у зіткненні з необхідністю – це доля Геракла та Прометея, Ахілла та Одиссея. В історичній перспективі – це мужня смерть Сократа і вчення про волю грецьких та римських стоїків.

3. Проблематика та періодизація давньогрецької філософії. Діапазон проблем і форм античної філософії відображає особливості історичного процесу та культурних змін. Наприклад, діалог як жанр філософського твору – винахід софістів. Він зміг з’явитися лише за умов політичної та духовної демократизації. Діалог, у якому читач (слухач) – співрозмовник, співавтор та супутник мислителя – став прообразом різноманітних «розмов» і «бесід», що прийшли на зміну етичному повчанню та філософській проповіді-монологу. Але зв’язок теоретичних пошуків з історичними реаліями не обмежується формальними проявами. Проблема початку і першоелементів світу не випадково виникає разом із самою філософією, яка намагалася пояснити світ «від самого початку», виходячи за межі наївних предметних уявлень. Тим самим рання філософія виводить свій початок із найосновніших, найфундаментальніших питань, пов’язуючи свою долю з долею світу, думку – із необхідністю розуміти буття.

Перший період античної філософії – VII–VI ст. до н. е. Це час формування ранньої філософії, окреслення кола перших її проблем, головна з яких – проблема пошуку першооснови буття – «архе». «З чого складаються усі речі, з чого первісного вони походять і на що у підсумку вони перетворюються?» – ці питання стають центральними у роздумах філософів-досократиків, або, як їх ще називають, філософів «фізису»⁶⁷ (або натурфілософів). Пошуки першооснови велися у двох напрямках – генетичному («що було першим?») та субстанціальному («з чого як субстанції все складається?»). Перший період античної філософії представляють передусім мілетська школа (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт Ефеський, піфагорійський союз, школа елеатів (Парменід, Зенон), атомісти (Левкіп, Демокрит) та ін.

Добою розквіту давньогрецької філософії, її класичним періодом, були V–IV ст. до н. е. Дослідники виокремлюють у межах цього часу два періоди: антропологічний поворот і період філософії «великого синтезу». Такий розподіл має свою логіку, зумовлену предметною, методологічною, стилістичною та жанровою специфікою філософствування.

Антропологічний поворот античної філософії (V ст. до н. е.) характеризується переносом дослідницької уваги з питань «космічних» на антропологічні – проблеми людини і культури. Теми знання і освіти, моралі і виховання, закону і свободи, а також мистецтво мовлення, переконання, ведення діалогу займають важливе місце у творчості ініціаторів антропологічного повороту – софістів (Протагора, Горгія, Гіппія, Продіка, ін.). Софісти визначили людину як «мірило усіх речей» (Протагор), що, з одного боку, підтверджувало її високий онтологічний статус, сприяло розвитку критичних навичок мислення, а з іншого, – стало причиною гносеологічного і морального релятивізму ⁶⁸.

Головною заслугою софістів можна вважати їх просвітницьку діяльність, розробку зачатків логічної науки, повагу до слова як форми і засобу стосунків зі світом. Вершиною антропологічної філософії античності стала філософія Сократа з її пафосом свободи, відповідальності та прагнення істини.

Представниками філософії «великого синтезу» (IV ст. до н. е.) були Платон і Аристотель. Цим філософам належить заслуга осмислення спадку своїх попередників і створення грандіозних систем, які охоплювали практично усі аспекти буття, починаючи із космології та закінчуючи фізіологією і психологією. Тому питання філософії «великого синтезу» охоплюють увесь комплекс наступної філософської проблематики. Проте, слід зауважити, що головним стремлінням цієї філософії було пояснення усієї складності буття через абсолютні умосяжні (недосяжні для відчутів) причини.

Синтезуюча роль систем Платона і Аристотеля не обмежується рамками минулого. У цей час був створений фундамент академічної філософії: був окреслений її предмет і коло головних питань, визначені основні гносеологічні принципи та методологічні засади.

Отже, мислителі «великого синтезу» виокремили філософію як самодостатнє знання, яке необхідно відрізняти від природознавчих студій: «перша філософія» або «метафізика» розглядалася Платоном і Аристотелем як знання про вічні, незмінні та абсолютні причини, що лежать в основі мінливого світу явищ, світу чуттєвої очевидності.

Останній період античної філософії, який ознаменував перехід до середньовічної парадигми, – еллінізм (ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.). Найбільш впливовими напрямками елліністичної філософії були неоплатонізм, стоїцизм, скептицизм.

Завоювання Олександра Великого сприяли народженню елліністичного світу – простору, де взаємні впливи Сходу і Заходу утворили еклектичну єдність нової культури. Історичні зміни зруйнували цінності стародавньої цивілізації, трансформували традиційне уявлення про світ як сталий порядок, викликали до життя нові філософські питання. Головна тема елліністичної філософії – свобода волі в умовах жорсткого фатуму. Стоїкам належить відкриття екзистенціальної формули свободи: того, хто знає, доля веде, того, хто не знає, – тягне.

Період еллінізму можна вважати часом занепаду античної культури, у тому числі й філософії, яка від фундаментальних онтологічних питань повернулась до проблем особи. Але саме драма втрати людиною свого символічного місця у бутті стала одним із джерел народження нової універсалістської парадигми – християнства.

Підсумовуючи, можемо зробити висновок, що першу інтуїцію філософії висловлює формула «усе є єдине». З’ясування, чим є це єдине, – головний мотив античної думки. На питання про характер буттєвої єдності існували різні відповіді – від субстанційно-генетичних начал натурфілософів до платонівських та аристотелівських метафізичних причин. Але в найголовніших характеристиках єдності Всесвіту збігаються думки всіх античних мислителів – в її основі лежать принципи, що є розумними та умосяжними.

Проблема виявлення загальних онтологічних закономірностей підштовхнула до дослідження пізнання як відображення цих закономірностей, що у свою чергу вплинуло на появу нової дослідницької галузі – антропології, яка намагається прояснити сутність людини. Саме в цій точці замикається логічне коло античної філософської думки: розум – це закон, який керує світом, і водночас, те, що дає людині можливість його зрозуміти і пізнати; таким чином, нерозривним є зв’язок двох прекрасних світів – Космосу та мікрокосму.

Зміна центрації філософського дослідження, яка відбулась під впливом софістів і Сократа, привела до актуалізації проблем мети людського існування, справедливості, істини, держави. Від Всесвіту був зроблений крок до світу, що створений людиною – суспільства.

Таким чином, зміна центральної теми філософського пошуку привела до ідеї великого синтезу, створення всеохоплюючих філософських систем, таких як системи Платона та Аристотеля. Глобальність і систематизованість платонізму та аристотелізму стали взірцем філософської картини світу, в якій універсалізм погляду сполучається з деталізованим дослідженням усіх аспектів буття.