• вплив зовнішніх чинників (іноземних держав, процесів глобалізації, міжнародного становища загалом — наприклад, наявності чи відсутнос­ті воєнних дій у даному регіоні, — які підтримують або стоять на заваді внутрішній трансформації у певній країні.).

Жоден із цих чинників сам собою не може відігравати вирішальну роль у процесах трансформації, але в сукупності з іншими здатен кардинально змі­нювати темпи та результати демократичного переходу, деформувати його тра­єкторію, впливати на тривалість і послідовність стадій демократичних пере­творень, визначати тип (модель) демократизації.

Типологізація переходів до демократії на основі визначення їх моделей

• зразків трансформації, що виникають внаслідок збігу певних чинників та умов демократизації, займає значне місце в транзитології. Потреба в ній ви­значається як завданнями порівняльного аналізу (теоретичного узагальнення трансформаційних процесів на основі виявлення схожих і відмінних рис та їх теоретичного осмислення), так і практичними потребами використання досвіду, відображенням якого є та чи інша теоретична модель. Побудова мо­делей здійснюється на різних підставах (за різними ознаками) і на різному матеріалі. Тому чи не кожен автор їх конструює по-своєму. Наприклад, С. Ган- тінґтон виділяє такі теоретичні моделі (patterns) переходу від недемократич­них режимів до демократії:

• циклічну модель (Бразилія), за якої демократичні й авторитарні форми правління по черзі змінюють одні одних — чи шляхом воєнних пере­воротів, чи зусиллями правлячих еліт. Її прикладом є латиноамери­канські країни;

• модель «другої спроби» (Іспанія), якій властиве стрімке падіння автори­тарних режимів і встановлення життєздатної демократії за відносно ко­роткий проміжок часу;

• модель «перерваної демократизації» (Чилі, Філіппіни, Уругвай) віднов­лення довготривалої і сталої демократії, розвиток якої був зірваний встановленням авторитарного режиму;

• модель «безпосереднього переходу» (Болгарія, Румунія) у країнах, які не мали попереднього досвіду демократичного розвитку і в яких перед по­чатком переходу домінував міцний та стабільний авторитарний режим;

• модель деколонізації, коли метрополія встановлює демократичні інсти­тути в своїх колоніях. Після здобуття країною незалежності (країни Ка­рибського басейну) в ній зберігаються демократичні інститути⁸⁹.

Хоча ці моделі, як підкреслює С. Гантінґтон, певною мірою проявлялися впродовж усіх трьох хвиль демократизації, бачимо, що у фокусі його типології перебувають початкові етапи третьої хвилі і частково — друга хвиля (процес деколонізації)⁹⁰.

89 Хантингтон с. Третья волна. Демократизация в конце XX века / Пер. С англ. — Москва: Рос­сийская политическая энциклопедия, 2003. — с. 52-57.

90 Мадатов а. С. Демократизация: особенности ее современной волны // Вестник Российского университета дружбы народов. — Серия: Политология. — 2001. — № 3. — с. 45-56.

Увесь довгий шлях утвердження демократії в країнах світу (починаючи з кінця XVIII ст.) охоплює типологія американського політолога С. Лакофа. Він зосереджує увагу на тому, яким шляхом — еволюційним чи революційним, згори чи знизу або через тиск зовнішніх обставин — відбувалися демократич­ні зміни. За цією ознакою виділено демократизацію революційним та еволю­ційним шляхом, демократизацію внаслідок зовнішнього впливу, демократичну трансформацію згори та змішану модель демократизації.

І навпаки, повністю зорієнтованою на третю хвилю демократизації, включ­но з процесами трансформації в посткомуністичних країнах, є типологія поль­ського вченого Єжи Вятра, який за головний критерій бере характер політичної боротьби та методи взаємодії еліт при передачі влади. Він виділяє такі моделі:

• реформування системи на основі переговорів і домовленостей між елі- тами (Іспанія — 1976-1977, Польща — 1989);

• швидка капітуляція старої владної еліти («абдикація») і перехід влади до рук реформаторів (Аргентина —1983, Греція —1975, Чехословаччина — 1989);

• революція і збройне усунення правлячої верхівки (Румунія — 1989);

• реформування системи згори, без переговорів і домовленостей між елі- тами (Бразилія — 1973-1974, СРСР — до 1991);

• розпад федеративної держави (Югославія — з 1989, СРСР — після1991)⁹¹.

Якщо виокремлення моделей демократизації спрямоване на з’ясування

відмінностей між групами країн, що здійснюють демократичні переходи, то виявлення стадій (фаз) демократичних переходів націлене на узагальнення спільного, що об’єднує ці країни. І хоч у цьому випадку також кожен автор- транзитолог має свій підхід, а їхні стадії дещо різняться назвами та тривалістю, послідовність змін, їхня спрямованість та динаміка доволі схожі.

Тривалий час популярною була періодизація демократичного переходу Д.Растоу, який виділяв три фази політичних змін: підготовчу фазу, коли за­гострюється боротьба між основними соціальними і політичними силами, у процесі якої формується та опозиційна еліта, яка стає здатною здійснити де­мократичні зміни в майбутньому; фазу прийняття рішень, коли досягається компроміс між політичними акторами щодо нових, демократичних інститу­цій — приймаються закони, проводяться демократичні вибори, референдуми тощо; фазу звикання (закріплення здобутків), за якої демократичні інститути набувають стійкості, а демократичні зміни стають незворотними.

За концепцією А. Пшеворського, з якою погоджується ряд інших транзи- тологів, процес демократичного переходу розпадається на дві основні фази: лібералізацію і демократизацію⁹².

⁹¹ Wiatr, Jerzhy J. Europa pokomunistychna: przemiany państw i społeczeństw po 1989 roku. — Warszawa: Wydawnictwo Naukowe «Scholar», 2006. — S. 70-81.

⁹² Ф. Шміттер та Г. О’Доннел до цих двох фаз додають ще й третю — фазу ресоціалізації, під час якої відбувається освоєння громадянами демократичних цінностей і правил гри та поступове їх включення до нової політичної системи, тобто формується громадянство демократичного суспільства. В концепції Д. Растоу цій фазі фактично відповідає стадія звикання, а в концепці­ях інших авторів — стадія консолідації демократії, яка здебільшого виводиться ними за межі перехідного періоду.

Лібералізація — процес надання певних громадянських свобод без зміни характеру політичного режиму та владного апарату.

Демократизація — процес заміни політичного режиму на інший, інсти- туціалізації відкритої конкуренції за право здійснювати владу, забезпечення вільних виборів, створення механізмів захисту політичних прав та свобод гро­мадян.

А. Степан зазначає, що лібералізація стосується взаємодії держави і грома­дянського суспільства, а демократизація — держави і політичного суспільства, причому лібералізація не обов’язково передбачає демократизацію.

Фаза лібералізації є своєрідним стартовим майданчиком для демократич­них змін. Вона розпочинається кризою легітимності авторитарного чи тоталі­тарного режиму та розколом всередині правлячої еліти. Водночас змінюється баланс сил між правлячими групами й опозицією на користь останньої, в ре- ^ зультаті чого зростає рівень свободи в суспільстві. В цей період відбувається звільнення політв’язнів і повернення політемігрантів, послаблюється політич­на цензура, надається певна свобода засобам масової інформації, встановлю­ється свобода слова і розширюються можливості її організованого виявлення, визнається деяка автономність громадських (насамперед професійних) ор­ганізацій, частково відновлюються гарантії прав людини, з’являються перші ознаки терпимості щодо політичної опозиції.

Такі зміни режим ініціює з власної волі (лібералізація згори) або вони є наслідком тиску мас знизу.

У результаті політичної боротьби між правлячою й опозиційною елітами вже в період лібералізації може виникнути «дозована демократія» і нові пра­вила політичної гри, що можуть стати сходинкою для процесів демократизації надалі. Проте можливий і інший розвиток подій. Жорстке протистояння між владою й опозицією без розв’язання проблем, що найбільше турбують пересіч­них громадян, може призвести до катастрофічного падіння довіри населення до владних і усіх соціальних інститутів, анархізації суспільного життя, розпаду держав і навіть збройних конфліктів («балканізації» перехідних суспільств). Ще одним варіантом завершення цього процесу може стати реванш консерва­тивних сил — прихильників «жорсткої лінії», які можуть звернутися до відо­мих їм методів «наведення порядку» і відновити авторитарне правління.

Фаза демократизації відрізняється інституціональними змінами в політич­ній системі. На цьому етапі з’являються (або відновлюють свою повноцінну ді­яльність) такі демократичні інститути, як політичні партії, виборча система, що дозволяє формувати органи влади демократичними методами, забезпечує інсти- туціалізацію політичного плюралізму та конкуренції, проведення вільних вибо­рів, за результатом яких визначається склад уряду. Впровадження демократичних процедур відкриває шлях до влади для нової, демократичної еліти, яка поглиблює реформи, забезпечує дотримання політичних прав та свобод громадян. Ключовою умовою успішності демократизації є здатність старої та нової еліт досягти компро­