званих країнах відбувалося під контролем і за підтримки зовнішніх (окупацій­них) сил союзників, з використанням їхньої матеріальної допомоги (найбільш відомий план Маршалла). Завдяки цьому демократизація політичної сфери та маркетизація економіки тут відбулися одночасно і майже безболісно.

Третю хвилю, як уже мовилося, започаткували Греція, Португалія, Іспанія. Народи цих країн також були знайомі і з демократією, і з ринковою економікою, а диктаторські режими усувалися за згодою еліт (відбувався так званий «до­говірний» перехід), причому в Іспанії визначну роль у переході та у зміцненні демократії відіграв король. За таких обставин Іспанії та Португалії знадобилося трохи більше ніж 10 років, щоби перейти до консолідованої демократії.

Складнішим був процес переходу в країнах Латинської Америки. Через соціокультурні та політичні особливості цих країн тут була значна кількість перерваних трансформацій, зворотних рухів від демократії до диктатури і на­зад, інколи навіть після тривалих періодів економічного зростання демократія на коротший чи довший час знову зазнавала поразки (відбувалася своєрідна «пульсуюча демократизація»). Латиноамериканські країни дали багатий ма­теріал для узагальнень щодо найрізноманітніших видів деградації демокра­тичних інституцій, виникнення «змішаних» («гібридних») режимів, напів- та псевдодемократій⁸⁶. Але й тут, у порівнянні з посткомуністичними країнами, де процеси трансформації почалися пізніше і в багатьох випадках — з нуля, пе­рехід був легшим, бо авторитарні режими, на відміну від тоталітарних, не так глибоко були закорінені в суспільстві, за них існувала приватна власність, не було всеохопної ідеології, не повністю знищувалося громадянське суспільство і деякі потрібні для демократії політичні інституції.

2. Чинники, моделі та стадії демократичних переходів

Попри значні відмінності переходів у названих групах країн, а також певну винятковість посткомуністичних трансформацій, транзитологи виявили чима­ло спільних рис і деякі важливі закономірності у процесах становлення демо­кратії під час «третьої хвилі». Насамперед це стосується процесуальних харак­теристик переходу, його стадіальності, взаємодії об’єктивних та суб’єктивних чинників, на основі чого було виокремлено певні моделі демократизації.

Один із засновників теорії переходу американський дослідник Данкварт Растоу вважав, що необхідними чинниками ефективного впровадження демо­кратичних інститутів у будь-якій країні є насамперед національна єдність. Під єдністю він розумів, однак, «лиш те, що значна кількість громадян потенційної демократії не повинна мати сумнівів чи ментальних застережень стосовно того, до якої спільноти вони належать. Вимога національної єдності відкидає ситу­ації, коли в суспільстві існує латентний розкол, подібний до того, що існував

⁸⁶ Азійські держави — Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сингапур та певною мірою Таїланд, Ма­лайзія й Індонезія — засвідчують здатність у минулому відсталих країн до швидкого самостійно­го розвитку й зростання. З іншого боку, вони є прикладом можливості успішного реформуван­ня економіки і розвитку ринкових відносин при збереженні авторитарних режимів. Своєрідний шлях трансформації суспільних відносин, поки що без демократизації, демонструє й Китай.