у габсбурзькій та оттоманській імперіях і присутній нині в ряді африканських країн»⁸⁷. Інші передумови — мінімально достатній рівень економічного роз­витку (на якому наголошував С. Ліпсет), наявність соціальної диференціації і політичного протиборства основних соціальних груп та політичних акторів, значного за розміром середнього класу — це, за твердженням Растоу, важливі, \але недостатні передумови.

Саме ефективна держава дозволяє пережити нестабільність суспільства під час становлення хитких та слабких інститутів політичного плюралізму, ви­никнення численних та слабких політичних партій, хаосу, що виникає внаслі­док зміни правил політичної взаємодії.

Стурбованість з приводу стійкості молодих держав і молодих демокра­тій в одній із своїх останніх праць висловлює відомий американський по­літолог Ф. Фукуяма⁸⁸. «Слабкі або занепалі держави, — стверджує вчений,

• є джерелом найсерйозніших світових проблем». Досліджуючи міжна­родні аспекти (чинники) слабкості деяких молодих держав, він пише, що нині ніхто не вірить у «чистий» (в розумінні — повний, необмежений) дер­жавний суверенітет. Проте проблема державної міцності, на думку Фукуя- ми, дуже важлива. Розрізняючи силу (strength) і обсяг (scope) держави, він стверджує, що міжнародні організації мають домагатися зменшення друго­го, але не першого.

Інші дослідники — Г. О’Доннел, А. Пшеворський — підкреслювали вплив конкретної політичної й історичної ситуації та співвідношення політичних сил, надавали ключового значення правильно обраній стратегії і тактиці демокра­тичних перетворень. З погляду Г. Алмонда і С. Верби, тільки демократично осві­чена особа із громадянською культурою спроможна на успішні перетворення.

Якщо застосувати ці теоретичні надбання до посткомуністичних перехо­дів, то можна відзначити важливість наступних чинників, які впливають на тривалість та результативність їх демократизації:

• особливість докомуністичних і дорадянських традицій (цивілізаційних, культурних та політичних) у кожній із країн, що стали на шлях транс­формації;

• наявність чи відсутність елементів демократичного досвіду;

• відмінність стартових можливостей (економічних ресурсів, політичної культури правлячої еліти та опозиції тощо);

• рівень ерозії (руйнування, розмивання) недемократичних структур вла­ди на момент переходу;

• здатність еліти обрати оптимальні з погляду даної країни політич­ні інституції (тип виборчої системи, форму правління, державно- територіальний устрій, тип партійної системи), а також взяти на озбро­єння добру політичну тактику;

87 Растоу д.А. Переходы к демократии. Попытки динамической модели // Полис. — 1996. — № 5. — с. 7.

⁸⁸ Fukuyama, Francis. State Building: Governance and World Order in the 21st Century. — Ithaca, N.Y.: Cornell Univ. Press, 2004. — 132 p.