2. Теорія сучасних переходів до демократії

1. Поняття демократичного переходу (транзиту)

Одним із ключових термінів, який вживають при аналізі сучасних процесів демократизації, є демократичний перехід, на означення якого в російській, а за нею і в українській політичній науці також вживають слово «транзит» (від лат. — transitus та англ. — transit, transition). Галузь порівняльної політології, що вивчав процеси переходу від недемократії до демократії відповідно має назву, яку ми вже неодноразово тут вживали, — транзитологія. Її засновником вважа­ють американського політолога Данкварта Растоу, автора праці «Переходи до демократії» (1970 p.), котрий першим застосував методи порівняльного аналізу для визначення чинників і стадій демократичної трансформації у таких різних країнах, як Швеція (з 1890 р. до 1920 р.) та Туреччина (з 1940 р. до 1960 р.)⁸⁵.

У широкий науковий обіг поняття «переходу до демократії» було введе­не дослідниками трансформаційних процесів у країнах Латинської Америки кінця 70 - початку 80-х років XX ст. Це були Карл Шміттер, Ларрі Даймонд, Гілермо О’Доннел, Анджей Пшеворський, Хуан Лінц, Альфред Степан та інші. Після краху комуністичних режимів їх методологію було перенесено на країни Центрально-Східної та Південної Європи, а також нові незалежні держави, що утворилися на теренах колишнього СРСР.

Демократичні переходи — багатоманітні за формою процеси інституці- ональних змін в межах поступово (нереволюційними методами) трансформо­ваного правового поля, які відбуваються після краху недемократичних — авто­ритарних або тоталітарних — політичних режимів.

У процесі переходу створюються формальні інститути демократії, впро­ваджуються демократичні правила політичної гри, починає формуватися гро­мадянське суспільство. Однак подальший прогрес демократії, перетворення формальних інституцій у реальні, становлення правової держави, розвиток громадянського суспільства залежать від багатьох внутрішніх та зовнішніх чинників і відбуваються з різною швидкістю та не завжди є успішними. Про це писали як засновники теорії переходу, так і їх наступники. Транзитологи ствер­джують, що враховуючи хвилеподібне наростання демократії, її припливи та відпливи, ніхто не може з упевненістю прогнозувати, якими будуть наслідки переходу в кожному окремому суспільстві. Проте саме демократична консолі­дація є свідченням успішності переходу, уособленням його змісту й мети.

Після Другої світової війни ще в рамках другоїхвилі демократизації відбув­ся успішний перехід до демократії таких у минулому тоталітарних держав, як Західна Німеччина, Японія та Італія. До того, як у цих країнах були встановлені фашистські режими (у 20-30-ті роки XX ст.), тут існували розвинені ринкові економіки і певного розвитку набули демократичні інститути, що полегшува­ло перехід/повернення до демократії. Крім того, відновлення демократії в на-

85 Растоу д. А. Переходи до демократії: спроба створення динамічної моделі // Демократія: Антол./ Упоряд. О. Проценко.— Київ: Смолоскип, 2005. — с. 583-604.