Сучасний процес демократизації та його особливості в Україні 111

4. Демократизація розвивається по синусоїді, зазнаючи припливів і відпливів. Третя хвиля демократизації, яку людство пережило в останній чверті XX ст., вже в 90-ті роки почала змінюватися реверсивними процесами. Хоча мас­штабного відпливу поки що не відбулося, спеціалісти відзначають процес її поступового «затухання».

Концепція хвильового поширення демократії дозволяє побачити склад­ність становлення демократії в різних куточках світу, його нелінійність, спо­нукає до вивчення національних та регіональних особливостей, можливостей відхилення від обраного народами напряму або й руху назад, появу різнома­нітних перехідних та незавершених форм демократії або «гібридних» режимів. Тому не дивно, що дослідники висловлюють різні думки з приводу перспектив демократизації як в окремих країнах, так і в глобальному вимірі, по-різному оцінюють часові рамки та кількість країн, які стали демократичними під час першої, другої та третьої хвиль демократизації, сучасний стан і перспективи тих країн, котрі «затримались на переході».

Серед аналітиків є оптимісти (наприклад, Френсіс Фукуяма⁷⁷), що не ба­чать принципових перешкод для перемоги демократії, і песимісти, що сум­ніваються в цьому⁷⁸. С. Гантінґтона можна віднести радше до поміркованих оптимістів, адже він описав зростання кількості демократичних держав як невідворотний, але не лінійний, не винятково висхідний процес. Водночас інші західні вчені, зокрема ті, що займалися вивченням внутрішніх особли­востей демократичних трансформацій в латиноамериканських та деяких інших країнах, проявляють більшу стриманість в оцінці перспектив. Вони відмічають, що в окремих країнах відсутні стійкі тенденції до зміцнення де­мократичних правил політичної взаємодії, а період поширення демократії водночас є періодом посилення безладу, невизначеності і непередбачуваності подій (Філіп Шміттер, К. Джовітт)⁷⁹.

2. Зміст та особливості третьої хвилі демократизації

Третя хвиля демократизації, що почалася в середині 70-х років XX ст., мала справді глобальний характер. Вона охопила практично всі континенти, зачепивши країни з різною історичною традицією, культурною та політичною спадщиною, а отже, й різним підходом до трансформації недемократичного режиму. Виразно виділяється кілька її підетапів:

1. Середина 70-х років: відбулося повалення авторитарних режимів у Греції 1975 р. та у Португалії 1974-75 рр. До них приєдналась Іспанія, де після смерті генерала Франко 1975 р. розпочалися реформи, 1977 р. відбулись де-

77 Докладніше про його погляди — в розділі 24.

⁷⁸ Про причини песимізму в оцінці демократичних перетворень третьої хвилі та його непродук­тивність див,: Мартин Кригер. Ошибки и заблуждения посткоммунистического исследования. Ловушки для начинающих игроков в переходный период // Конституционное право: восточ­ноевропейское обозрение. — №1 (30). — 2000. http://www.ilpp.ru/5260582860

⁷⁹ Шмиттер Ф. Будущее демократии: можно ли рассматривать его через призму масштаба // Ло­гос, 2004. — № 2; Джовітт Коен. Нове світове безладдя // Глобальне відродження демократії / За ред. Ларрі Даймонда і Марка Ф. Платтнера: перекл. з англ. — Львів: Ахілл, 2004. — С. 222-234.

мократичні вибори, а 1978 р. була прийнята Конституція. Ці країни повер­нулися на шлях демократичного розвитку.

2. 80-ті роки XX ст.: на рейки демократичного розвитку стала більшість країн Латинської Америки (1982 р. — Болівія і Гондурас, 1983 — Аргентина, 1985 — Уругвай і Бразилія, 1988 — Чилі і Парагвай). У багатьох із них боротьба між ав­торитаризмом і демократією відбувалася зі змінним успіхом, набувши в деяких випадках маятникового характеру. Однак пануванню військових хунт у цьому регіоні прийшов кінець. Демократизація поширилася також на країни Азії (Ту­реччину — 1983 р., Філіппіни — 1986, Південну Корею — 1988) (див. рис. 4.1.).

3. Кінець 80-х - початок 90-х років XX ст.: зазнали краху комуністичні режи­ми (окрім Китаю, Північної Кореї та Куби). 1989 рік увійшов в історію як рік мирних (за винятком Румунії) антикомуністичних революцій у країнах Центрально-Східної Європи. За ними, хоч і зі значно більшими труднощами та конфліктами, на шлях демократичного розвитку вийшли країни Балкан- ського півострова. На початку 90-х років зазнали невдачі спроби лідера СРСР М. Горбачова втримати реформи в рамках «демократичного соціалізму» та багатонаціональної імперської держави. Радянський Союз розпався на 15 не­залежних держав, більшість із яких, принаймні на початку, обрала шлях де­мократичного розвитку. На цьому ж підетапі третьої хвилі демократизація поширилась на африканський континент, де впав режим расового апартеїду в ПАР, почався рух до демократії в деяких інших країнах континенту. На початок 1996 в Африці «в залежності від того, якими критеріями користуватись, нара­ховувалось від 9 до 18 країн, що обрали шлях демократичного розвитку»⁸⁰.

Демократизація в країнах Латинської Америки, 1975 Демократизація в країнах Латинської Америки, 1996

Рис. 4.1. Демократизація в країнах Латинської Америки: порівняння 1975 та 1996рр. Джерело: Democratization / Ed. by Potter D._y Goldblatt D., Kiloh M., Lewis P. — The Open University Press, 1997.

⁸⁰ Diamond, Larry Jay. Is the Third Wave Over // Journal of Democracy. — Volume 7. — No. 3. — July, 1996.

4. З другої половини чи з кінця 1990-х років можна, очевидно, починати від­лік наступного підетапу, хоч його суперечливість та нелінійність залишає відкритим питання і про його назву, і про подальшу періодизацію процесів демократизації. Саме в цей час науковці почали говорити про затухання третьої хвилі, задумуючись над питанням про її часові рамки та про те, чи можна говорити про закінчення демократизації вже в другій половині 90-х років. Авторитетні дослідники демократичних переходів Ларрі Даймонд та С. Гантінґтон відзначили появу в цей час реверсивних (зворотних) процесів у розвитку демократії у багатьох країнах, але водночас відзначили неодно­значність відповідей на запитання про кінець третьої хвилі⁸¹.

Справді, у середині 90-х років доволі виразно проявились успіхи та невда­чі демократичних перетворень, окреслився шлях розвитку надалі перехідних суспільств: чи то до консолідованої демократії, чи, навпаки, до нових форм не­демократичного режиму. Одна група країн, особливо на теренах колишнього СРСР та на африканському континенті, яка під впливом демонстраційного ефекту або інших тимчасових чинників обрала демократію без відповідних пе­редумов, доволі швидко зійшла з демократичних рейок. В інших країнах (до ^г числа яких можна віднести й Україну) впродовж певного часу спостерігалися авторитаризація державного правління, обмеження громадянських прав, зву­ження сфери свободи. Ці держави ніби «зависли» на певний час між авторита­ризмом і демократією, через що були віднесені до «присмеркової», чи «сірої», зони⁸². Такі процеси давали підстави говорити про можливе закінчення тре­тьої хвилі демократизації.

До песимістичних висновків щодо перспектив цієї хвилі підштовхували й процеси в країнах стійкої демократії, особливо після терористичних актів 11 вересня 2001 р. у США. Тут виникли загрози ліберальній демократії, що про­явилися у певних обмеженнях прав людини — заради ефективної боротьби з тероризмом, як мовилося в офіційних поясненнях. Питання якості ліберальної демократії та її кризи у західних країнах, яке дебатується науковцями упро­довж тривалого часу (принаймні з 60-х років XX ст.), набуло нової гостроти.

Разом з тим інші країни Центрально-Східної та Південної Європи на­рощували демократичний потенціал і вже на початку XXI ст. багато з них завершили процес демократичної трансформації або ж наблизилися до його завершення. Більшість країн Латинської Америки також утвердилася на де­мократичному шляху. А з кінця XX століття склалися умови для нового під­несення процесів демократизації у частині тих країн, які зазнали «зворот­ного» руху, йдучи до демократії не прямою, а зиґзаґоподібною дорогою. У

81. Ibidem. — Р. 20-37; Huntington, Samuel P. After Twenty Years: The Future of the Third Wave // Journal of Democracy. — Volume 8. — No.4. — October, 1997. — P. 3-12.

82. Найбільшого розголосу набула стаття віце-Президента Фонду Карнегі для мирного розвитку Томаса Каротерса, яку в 2002 р. опублікував «Journal of Democracy». У ній стверджувалось, що настав час переглянути парадигму переходу до демократії, яка не відповідає дійсності біль­шості тих країн, до яких її застосовують, бо вони стабільно не є ні демократіями, ні автократі­ями, а належать до своєрідної «Сірої зони» (з великої букви). Див.: Carothers, Thomas. The end of transition paradigm // Journal of Democracy. — 2002. — Vol. 13. — No.l. — P. 5-21.