Л. Кучми до певного зростання свободи після Помаранчевої революції. Зага­лом, з погляду трансформації політичного режиму, українське суспільство за­лишається напівдемократичним, гібридним чи перехідним. Його розвитку все ще притаманні ознаки перехідної невизначеності.

На характер руху України до демократії вплинули як охарактеризовані вище чинники, спільні для всіх або більшості посткомуністичних та постра­дянських держав, так і специфіка їх прояву в Україні. Економіка країни мала виразні риси посттоталітарного та постколоніального суспільства. Вона була затратною, структурно незбалансованою, вкрай мілітаризованою і водночас прив’язаною до таких самих нежиттєздатних галузей економіки інших респу­блік. Її реструктуризація вела до занепаду цілих галузей, безробіття та зубо­жіння народу. Причому це відбувалося в умовах необхідності здійснення зга­даної вище «почетвірної» трансформації.

Не можна залишати без уваги й роль зовнішніх чинників. Хоч вони й не є головними з погляду успішності переходу, слід враховувати, що намагання молодої держави самоствердитися на міжнародній арені, відокремитися від колишньої метрополії (у буквальному й переносному значеннях) вимагало значних витрат енергії, які в іншому випадку могли бути спрямовані на вну­трішні трансформаційні потреби. Найбільший вплив у випадку України мала підтримка Заходу (більш або менш сприятлива, а в окремих випадках і зовсім неадекватна) та «російський фактор»: економічна залежність від колишньої метрополії, її намагання втримати Україну в «євразійському просторі», втру­чання у виборчі кампанії тощо. Активне політичне дистанціювання України від Росії (з метою зберегти незалежність) за відсутності західних інвестицій (знову ж таки через повільні й непослідовні реформи) призвело до стійкого падіння виробництва та соціального зубожіння.

3. Особливості процесів лібералізації та демократизації в Україні

Багато проблем демократизації в Україні були обумовлені процесуальними особливостями українського переходу. Частина з них була властива й іншим пострадянським країнам. Наприклад, спільним було те, що, окрім Балтійських держав та Грузії, в жодній іншій колишній республіці СРСР антикомуністична опозиція не змогла прийти до влади наприкінці першої стадії переходу. А це означає, що демократичні реформи мали здійснюватися руками тих, хто в них не був зацікавлений, — руками колишньої партноменклатури, представники якої стали «демократами силою обставин», бо хотіли пристосуватися до нових умов і в такий спосіб зберегти свої владні позиції.

Підготовчу стадію лібералізації Україна почала проходити в складі СРСР. Під впливом горбачовських реформ під назвою «перебудова», запроваджен­ня «гласності» і надання свободи створення організацій в межах так званого «соціалістичного плюралізму», з 1987 р. у країні почалася активізація опози­ційних рухів, створення громадських об’єднань, проведення страйків і демон­страцій. Однак уже на тому етапі стало помітним стримування, навіть блоку­

вання місцевим і центральним партійним керівництвом змін в УРСР. Статус периферійної політичної одиниці, критично важливої для збереження імперії, спричинився до того, що у той час, коли в Москві, Балтії та деяких інших рес- публіках до керівництва вже прийшло покоління «лібералізаторів» (тих пред- ставників «м’якої лінії» компартійної еліти, які намагалися вийти з кризи шля- хом реформ, а не «закручування гайок»), в Україні імперський центр зберігав при владі партійне керівництво брежнєвського покоління. Справжня лібералі- зація тут почалася тільки в 1989 р., після відставки першого секретаря ЦК КПУ М. В. Щербицького. Відставання на старті переходу зберігалося тривалий час і призвело до гальмування змін і на наступних стадіях переходу.

М.С. Горбачов — Генеральний секретар ЦК КПРС (з 1985 р.), перший і останній президент СРСР (1989- 1991), ініціатор «перебудови» — політики реформ, яка зрештою призвела до краху комуністичного режиму. Реформи М. С. Горбачова, за задумом їх авторів, мали вдосконалити економічну та політичну систему в СРСР і забезпечити підвищення її легітимності в очах громадян завдяки «прискоренню» — відновленню еконо- мічного зростання та піднесенню добробуту народу. Насправді ж вони показали усі «болячки» комуністич- ної системи та її нездатність до реформування без за- провадження глибоких інституційних змін. Не наважу- ючись відмовитися від цієї системи, М. Горбачов провів її глибоку лібералізацію, внаслідок чого в центрі і в со-

юзних республіках сформувалися політичні сили, що допомогли її остаточно поховати. Це сталося одночасно з розпадом СРСР як імперської країни, яка тільки формально була федерацією, а на ділі здійснювала жорстку централізовану політику через партійні орга- ни, у чиїх руках була зосереджена уся реальна влада.

Після невдалого заколоту комуністичних консерваторів у серпні 1991 р., усунення КПРС від влади, розпаду СРСР і відставки Горбачова, партійна і державна посади якого про­сто зникли, період лібералізації закінчився. Набрала сили перша фаза посткомуністич­ної трансформації, напрямок і темп якої відтепер визначався вже співвідношенням сил у колишніх республіках. Втім, початок першої фази доцільно віднести до трохи рані- шого періоду — 1990 року, коли почалися серйозні спроби реформування економіки, а в республіках були прийняті декларації про державний суверенітет, що обумовили перші інституційні зміни політичної системи.

Початок власне переходу та його першої стадії можна менш-більш обґрун­товано пов’язати з подіями 1990 року (перші альтернативні вибори до Верховної Ради, прийняття Декларації про державний суверенітет України, студентське голодування, скасування статті про керівну роль комуністичної партії, активна участь в усіх цих процесах масової опозиційної організації — Народного руху

України). Однак результати цієї стадії — невиразні, а тому і її кінець — роз­митий. В центральносхідноєвропейських країнах та в країнах Балтії на першій стадії відбулася заміна старих еліт на нові. До влади на довший чи коротший час прийшли колишні контреліти, які й започаткували радикальні реформи. У Ро­сії контреліта до влади не була допущена, але на чолі держави стали радикальні групи колишньої комуністичної номенклатури, які почали діяти за приписами експертів-лібералів. Причому сталося це на початку, а не наприкінці цієї ста­дії. Натомість в Україні процес передачі влади в руки реформаторів, якими тут були передовсім національні демократи, не відбувся ні на цій, ні на наступних стадіях. Гасла опозиції перебрала правляча сила, так звана «партія влади», що вимушено виконувала роль «демократів за замовчуванням», окремі представ­ники опозиції отримали другорядні посади при владі, вирішальний вплив на політичне життя мала комуністична більшість у Верховній Раді.

Оскільки на першій стадії переходу вирішується питання про те, хто про­водитиме реформи і якими будуть його мотивація і підготовленість це робити, вона має винятково великий вплив на зміст, темп, спрямування подальших змін. Через те, що в Україні демократичний перехід розпочався і відбувався без заміни еліт, він не був повноцінним. Його успіх, за великим рахунком, був по­ставлений у залежність від перспективи приходу до влади людей, здатних з ідейних міркувань, а не лише з корисливих мотивів очолити процес державно­го будівництва і суспільно-політичних змін.

На другій стадії прийняття рішень та створення нових інституцій (1992- 1996)_у яка в Україні значною мірою перетинається з першою стадією, а завершу­ється в основному з прийняттям нової Конституції (1996), творення інституцій молодої держави здійснювалося «під демократичну кальку». Формальний де­мократизм цих інституцій визначався загальними світовими тенденціями де­мократизації, її внутрішніми рушіями й зовнішніми залежностями. Наскільки б не була консервативною владна верства України — посткомуністична номен­клатура (представлена в той час і Президентом, і парламентською більшістю), одразу взятися за відтворення звичних для неї авторитарних форм правління вона не могла. Заважав опір демократично налаштованої опозиції, вимоги між­народних «донорів» та «спостерігачів», її власні обіцянки й зобов’язання перед народом. І тільки пізніше, набравшись сили в межах створених нею державних інституцій, «виростивши» міцну опору для себе у вигляді економічного олігар- хату, правляча верства України почала домагатися «переформатування» полі­тичних інституцій за «своїм власним образом і подобою».

З кінця XX ст. в Україні мали б наростати процеси, притаманні третій стадії переходу: зміцнення і легітимація нових, демократичних інституцій, закріплення демократії на рівні політичної культури. Проте саме з кінця 90-х років політичний розвиток замість стрімко піти вгору пішов по колу консти­туційного реформування — не заради вдосконалення політичних інституцій, а заради втримання влади представниками олігархічного капіталу, що з’явився внаслідок тіньової, тривалої та несправедливої приватизації.