59. Франко.Праця галицько – руські народні приповідки

Своєрідним підсумком сподвижницької праці численних поціновувачів народного мудрослів'я став фундаментальний тритомний корпус І.Франка „Галицько-руські народні приповідки". Узагальнивши весь попередній досвід не тільки українських, а й інших європейських пареміологів, І.Франко зумів створити високоякісний синтетичний збірник, у якому докладно проаналізував, опрацював і систематизував величезний пласт автентичного й оригінального українського паремійного матеріалу. Він виробив чітку пареміологічну концепцію, у якій врахував внутрішню сутність жанру, особливості виникнення і побутування, актуалізаційний аспект як найважливіші критерії його оцінювання. Дослідник вирішував насамперед взаємозумовлені питання жанрової дефініції та видової диференціації, від характеру інтерпретації яких залежав обсяг залученого до збірника матеріалу. Упорядник „Галицько-руських народних приповідок" представив широку видову палітру паремій: прислів'я, приказки, порівняння, вітання, побажання, прокляття, мудрування, каламбури, нісенітниці тощо. Між усіма різновидами паремійного репертуару пареміолог бачив спільний внутрішній стрижень, який найчастіше визначається його прагматикою.

Розвиваючи ідеї походження жанру, що їх висловлювали Л.Глібов, О.Шишацький-Ілліч, М.Номис, М.Закревський, П.Чубинський, М.Комаров, М.Сумцов, В.Перетц, І.Тимошенко, І.Франко розглянув одночасно декілька шляхів поповнення основного контингенту паремійного фонду. Найчисельнішою постає група так званих „звичайних життєвих обсервацій", „уваг", „рефлексій", утворених унаслідок усталення вербальної реакції на певну типову життєву ситуацію. Інші пласти менш чисельні й утворені скороченням об'ємніших жанрів або значними трансформаціями у тексті паремії.

Цінними є коментарі дослідника щодо співвідношення національного та інтернаціонального елементів у жанрі, адже І.Франко відзначив, що попри існування запозичень основу українського паремійного фонду складають тексти з превалюючим національним началом. Учений передбачав докладну інтерпретацію національних зразків з метою виявлення етносвітогляду.

Важливим здобутком пареміолога стало впровадження опорно-гаслової класифікаційної системи, яка замінила тематичну й дала змогу об'єктивніше розмістити матеріал. Поєднавши нову для української пареміографії класифікаційну систему та різні важливі типологічні принципи, І.Франко досягнув зручності у користуванні збірником, доповнив видання цінною науковою інформацією. Достовірний запис текстів дає змогу перевірити їх автентичність, провести діалектологічний аналіз; паспортизація допомагає встановити ареал поширення кожної паремійної одиниці; тлумачення розкривають специфіку формування і функціонування прямих та переносних значень зразків, дають інформацію про обставини їх актуалізації; порівняння сприяють найточнішому виявленню автохтонного елемента, демонструють оригінальну сутність українського матеріалу; об'ємні варіантні гнізда відіграють важливу роль у простеженні специфіки регіональних та історичних трансформацій у межах поліваріантного тексту.

І.Франко одним із перших торкнувся питання художньої вартості паремій, відзначивши їх яскраву образність. Зразки з Франкового збірника засвідчують естетичну експресію, потужний художньо-виражальний потенціал жанру.

Паремії акумулюють у собі традиційний набір різнорівневих художніх засобів. Їх звукова довершеність, сформована впродовж багатовікового процесу „шліфування", досягається алітерацією, асонансом, римою та іншими засобами. Фонетичну виразність доповнює майстерне досягнення чіткого ритму й акцентованої інтонації. У пареміях нюансування найтонших емоційних та семантичних відтінків окремого слова чи тексту загалом уможливлюється завдяки використанню дериваційних елементів.

Пошук новизни, виразності, інформативності вислову зумовив прискіпливу лексичну селекцію. Слова у межах паремійної одиниці взаємодіють за законом асоціативності. Активне залучення синонімів, антонімів, деталей-реалій, діалектизмів, фольклорних неологізмів, власних назв, топонімів, архаїзмів, історизмів та одиниць інших лексичних пластів створює оригінальний художньо-поетичний колорит жанру.

60. Праця Франка «Жіноча неволя»

Стаття Івана Франка п. н. "Жіноча неволя в руських піснях народних" появилася в "Зорі" в 1883 р. та є в нашому письменстві першим голосним і поважним словом про жіноче питання. Ця науково-дослідницька праця Франка, написана на основі пісенного матеріялу, зібраного переважно самим І. Франком, а також Павликом, Рошкевичівними й др., та джерел, що про них автор подає наступні завваження:

Матеріяли етнографічні до цього предмета зібрані в Чубинського "Труды етнограф.-статист, експедиції в Югозап. край, т. V і VIII", Драгоманова "Предания и рассказы", Головацького "Песни галицько-русского народа" і др. З опрацювань бачиться, найдавніше і єдине досі спеціяльне оброблення того предмету є Боровиковського "Женская доля в песнях укр. народа", напечатане переводом в минувшому річнику "Зорі". Жаль тільки, що оброблення це настільки некритичне, що автор помішав пісні новіші з давніми, обрядово-весільними, в яких віє зовсім інший дух, ніж у новіших піснях, і в яких жіноцтво займає далеко нижче, підрядне становище в родинному житті. Дуже цінні уваги щодо того питання знаходимо в прекрасній розправі М. Драгоманова: "Отголоски рыцарской поезії в украинских песнях", а також в його новій знаменитій книжці: "Нові українські пісні про громадські справи".

На самому вступі Франко подає погляд на українську жінку порівнюючи її з жінками сусідніх народів:

"Коли це правда, що мірою культурности всякого народу може служити то, як той нарід поводиться з жінками, те й це безперечна правда, що русько-український народ за цією мірою покажеться висококультурним у відношенні до других сусідніх народів. Від давніх давен усі вчені люди, що придивлялися до життя руського народу, признавали, що русини поводяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свобідніше, аніж їх сусіди. Свобідна воля жінки знаходить тут далеко більше пошанування, ніж напр. у великоросів, в родині жінка займає дуже поважне й почесне становище, ба навіть веде своє окреме (жіноче, домашнє) хазяйство побіч чоловічого і до якого мужик рідко коли мішається. Ніякого важнішого діла мужик не робить без поради з жінкою, ба, дуже часто розумна й одважна жінка вміє в усім поставити свою волю супроти мужикової. Що вже й говорити про те, що через таке чесне й людське держання жіноцтво руське мусіло й самим своїм характером вийти далеко краще, розвитіше, ніж це бачимо у сусідніх племен. Це також признали трохи чи не всі етнографи, не кажучи вже про велику щирість і ніжність чуття, яке такими чистими перлами вилилося в незлічимих, чудово гарних піснях жіночих; уже сама зверхня подоба руського жіноцтва — складна, свобідна, гарна, — само його сміле та певне виступування супроти чужих людей, все це свідчить дуже корисно про поважне, людське становище жінок серед народу.

А все ж між жіночими піснями руського народу зустрічаємо дуже багато так сумовитих, так жалібно болючих, розкриваючих нам таку многоту недолі, що вдумавшися в ті пісні і в те життя, що їх викликало, ми не можемо не вжахнутись, не можемо не спитати самих себе: невже ж це правда? Невже ж це може діятись у нас перед нашими очима, між нашим лагідним руським народом? Особливо заміжня жінка винаходить у своїй жизні щораз нові рани і недогоди, на які нарікає в піснях.

Кожний, хто звик пильно придивлятися життю народньому і особливо слідити його безмірно цікаві духовні прояви, мусить звернути увагу на ті пісні, на ті, сказати по правді жіночі невольничі псальми. Особливо — тим цікаві вони — крім своєї основи — що майже всі за винятком деяких мандрівних, а лиш до нашого життя більше або менше приноровлених, є новішого, майже сучасного походження, як це доказує бесіда, чиста, без архаїзмів, часом зовсім льокально забарвлена, — як доказують також зовсім нові сучасні поняття й обставини, в них зображені.

61. Фольклористична діяльність Драгоманова

Драгоманов постійно цікавився проблемами історичного розвитку взаємин особи і держави; і хоча в нього немає цілісного дослідження історії державного права, історії цивілізації, в сумі його статті і монографічні дослідження тяжіють до комплексного осмислен­ня історії і заперечують суто одномірне її пояснення лише економіч­ними чинниками. Увага до політичної, соціальної, культурної творчості тої чи іншої нації, або, іншими словами, її цивілізаційної програми і практики, визначає зміст більшості наукових студій вченого.

В «Исторических песнях малорусского народа» переважає під­хід до фольклорних творів як до своєрідних історичних документів, у подальших працях М. П. Драгоманов ставиться до них як до есте­тичного самовираження народу, яке має аналогії і в інших країнах. Ширше застосовується порівняльно-типологічний підхід, інколи на­віть такі праці про міграцію сюжетів грішать втратою конкретного грунту. Проте визначальним для Драгоманова був погляд на міцну закоріненість народної пісні в соціальній дійсності, що само по собі не було запереченням зв'язку цієї поезії з якимись прадавніми уявлення­ми народу. Поруч із дослідженнями «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1872), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880, 1883) М. І. Костомарова праці Драгоманова відкривали широку пер­спективу майбутнім фольклористичним студіям, вони накреслювали сприйняття національної історії, відмінне від, скажімо, самодержав­ницької концепції «Истори государства Росийского» М. М. Карамзі­на, М. Погодіна, С. Соловйова та ін.

На фоні широких соціально-політичних рухів 60—90-х років фольк­лористична діяльність Драгоманова була не самодостатнім фаховим заняттям, а своєрідним показником політичних, громадських орієнта­цій народу, відповідності тих чи інших соціальних проектів, у тому числі й народницьких, корінним його потребам. Інтерес вченого - о поетичної історії слов'янських народів, передусім українського, росій­ського, білоруського, був зумовлений потребами й дещо іншого поряд­ку. Погляди на волю й неволю, сімейні й майнові взаємини, на товари­ські спілки, на всю сферу діяльності людини, які у західноєвропей­ських країнах були закріплені у конституційних деклараціях (хартіях вольності), у практиці українського селянства фіксувались передусім у фольклорі. Простежуючи зв'язок вірувань, переказів свого народу з аналогічними віруваннями, переказами інших народів, учений обгрун­тував загальнолюдський, загальноцивілізаційний характер багатьох таких уявлень, зрощеність історії одного народу в багатьох моментах з минулим, особливо культурним минулим, своїх близьких і далеких сусідів.

62. Фольклористична діяльність Гнатюка

Досліджуючи становлення і місце у відродженні національної літератури, В. Гнатюк виділяв головні періоди цього процесу:  а)  зародження на початку 30-х років  XIX ст. нового українського руху, який започаткували Осип Левицький та Осип Лозинський, а розвинули Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький; б) поширення після смерті Т. Шевченка “Кобзаря”, внаслідок чого зародився новий рух, розпочатий в 30-х роках. До цього руху приєдналися  нові письменники: Євген Зварський, Федір Заревич, Володимир Шашкевич, Іван Верхратський, Юрій Федькович, Сидор Воробкевич. Разом з цим, діяч відзначав, що на Закарпатті порівняно з Галичиною і Буковиною письменство протягом усього XIX ст. не зазнало ніяких позитивних змін.

За час діяльності в галузі етнографії та фольклористики В. Гнатюк провів колосальну роботу. Зокрема, він зредагував і видав близько 60-ти томів “Етнографічного збірника” і “Матеріалів для української етнології”. Результатом його багаторічних досліджень були шість томів “Етнографічних матеріалів з Угорської Руси”, розвідки “Русини пряшівської єпархії і говори”, “Руські оселі в Бачці”, “Угорські духовні вірші”. Заслужену славу в слов`янському і, взагалі, європейському науковому світі мають “Галицько-руські анекдоти”, “Колядки і щедрівки”, “Гаївки”, “Коломийки”, “Галицько-руські народні легенди”, “Знадоби до української демонології”,  “Українські народні байки”, які він упорядкував, відредагував і видав.

У 1913 році за фундаментальну працю “Народні оповідання про опришків” Академія наук у Петербурзі нагородила В. Гнатюка премією О. Котляревського.

Наукова діяльність вченого здобула фолвизнання. Він став академіком Всеукраїнської Академії наук, членом-кореспондентом Академії наук СРСР, членом-кореспондентом Чехословацького етнографічного товариства у Празі, почесним членом Етнографічного товариства в Києві та членом Етнографічного об`єднання у Відні.

64. . Погляди Костомарова, Нечуя-Левицького на природу давніх звичаїв та вірувань

В історії культури кожного народу умовно можна визначити два типи діячів. Одні зосереджують свою енергію тільки на певній царині творчості, інші намагаються обійняти духовним зором усю багатоманітність життя свого народу, прилучитися до розвитку його творчого духу, примножити його сили в боротьбі за суспільний прогрес і національний розвиток. Саме до таких діячів належить і Микола Костомаров — визначний історик, громадський діяч, письменник, літературознавець, фольклорист і педагог

Інтерес М. Костомарова до історичного життя етносу, до його релігійних, морально-етичних та естетичних поглядів, до життя і творчості всіх соціально-психологічних типів (селянина, козака, чумака, наймита, рекрута, солдата, робітника), до всіх жанрів народної поезії, всебічне вивчення символіки, вірувань, правових норм, усього комплексу суспільного життя започаткували в українській науці соціологічне вивчення суспільства і відкривали той шлях, по якому пішла історична антропологія.

Народознавчі інтереси Костомарова, як переважно і вся історична думка XIX ст., розвивалися в руслі гегелівського панлогізму, пізнаванності історії, на принципах тотожності духу і світу, в якому дух знаходить свою реалізацію. Уже в праці «Об историческом значении русской народной поэзии» він виходить з пріоритету духовного начала над матеріальним: «сознание духовного в телесном и составляет основу всего прекрасного в искусстве». «...Предмет телесный, входя в произведение народной поэзии, получает в ней духовное значение, которое является в форме применения к быту нравственного существа: это называется в обширном смысле символом... Если народ имеет определенное понятие о духовном значении какого-нибудь предмета физического мира, то это значит, что такой предмет заключает символ для народа». Розглядаючи у згаданому дослідженні народну символіку як кодовий знак світобачення українців, єднальну ланку між окремими індивідами, Костомаров поділяє символи на історико-генетичні, що беруть початок у міфологічній свідомості (релігійна символіка, символи рослинного й тваринного світу), й на символи, закорінені в побуті. Останні грунтуються як на давніх міфологічних віруваннях, так і на практичному значенні рослинного й тваринного світу в житті народу.