Текст реферату: сторінка 1

КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ * Історичні передумови становлення культури Відродження * Гуманізм як ідеологія Відродження Історичні передумови становлення культури Відродження. Ренесанс у Західній Європі (від франц. Renaissance — Відродження) охоплє період від останньої третини XIII ст. до кінця XVI ст., а в Англії він тривав ще й на початку XVII ст. За досить короткий, порівняно з середньовіччям, час закладено підвалини нового етапу в історії світової культури, серед яких — реалістична й гуманістична художня творчість, секулярне світобачення, уявлення про свободу і гідність людської особистості. Найповніше й найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи: так званий Проторенесанс остання третина XIII — початок XIV ст., період, під чаг якого з'явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) іа власне Відродження, в якому розрізняють раннє початок XIV — 90-ті роки XV ст.). Високе (90-ті роки XV — початок XVI ст.) і пізнє Відродження (40-ві роки XVI — початок XVII ст.). Філософська думка Відродження створює нову, пантеїстичну в засадах картину світу. В ній немає місця для ідей божествен­ного творіння, Бога ототожнено з природою, природу й людину обожнено. Внаслідок ревізії філософського змісту цих понять бог філософії Відродження втрачає деякі риси, що ними його традиційно наділяли ортодоксальна релігія, схоластичне богослів'я, і набуває нових. Він втрачає свободу, він не творить світ «із нічого», а стає вічним його супутником, зливається з законом природної необхідності. А природа набуває рис божественних, тобто з творінням Божого перетворюється на першооснову речей, якій притаманні всі необхідні для творення сили. Яскравою рисою філософії Відродження був антропоцент­ризм. Людина традиційно була важливим об'єктом філософ­ського аналізу й неодноразово в історії філософії ставала цент­ральною ланкою в системі зв'язків універсуму. Згідно з августинівським трактуванням цієї проблеми, що панувало впродовж усього середньовіччя, попри те, що світ існує для людини й вона стоїть на найвищому щаблі в ієрархії істот, що їх створив Бог, людина не є самодостатньою, а має значення тільки у своєму ставленні до Бога, у понятті гріха та вічного спасіння, якого неможливо досягти, спираючись тільки на власні сили. Класичні ідеали людини середньовіччя — аскета-ченця чи рицаря-воїна — заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, що, прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здібності своєї активної натури. Багато хто з діячів Відродження бачить умовою формування нового типу культури цілковитий розрив з культурою середньо­віччя. Досягнення середньовічних наук і культури зазнають часто несправедливої критики в творах філологів та істориків, філософів і природознавців. Петро Рамус, критик схоластики й реформатор логіки, впевнено стверджував, що «протягом одного сторіччя ми побачили більші успіхи в науці, ніж наші предки за всі попередні чотирнадцять віків». Не уникла критики й класична старовина. Історик Леон Леруа писав про своє XV ст.: «Ніколи в минулому не було сторіччя, коли б культура й вільні мистецтва досягли такої досконалості, як тепер. За останні сто років не тільки стали очевидними речі, перед тим сховані у пітьмі неуцтва, але й відкрито невідомі древнім нові моря, нові землі, нові типи людей, законів, звичаїв, нові трави, дерева, мінерали, зроблено нові винаходи: книгодрукування, артилерія, компас...» Джіроламо Кардано, натурфілософ, математик, лікар, який народився на межі XV та XVI ст., так оцінив винахід книгодрукування: «Створене руками людей, придумане їхнім генієм, воно змагається з божественними чудесами, адже чого ще не достає нам, крім оволодіння небом?» Оволодіння небом почалося з праці польського астронома Міколая Коперника (1473—1543) «Про обертання небесних сфер» (1543), де він обґрунтовував геліоцентричну систему світу. Коперник пояс­нив видимі рухи небесних світил обертанням Землі навколо осі й обертанням планет (і Землі в тому числі) навколо Сонця. Геліоцентрична система світу стала основою космологічних теорій Джордано Бруно, вона підтверджувалась астрономічними відкриттями Галілео Галілея, але підважувала офіційну церков­ну доктрину, освячену авторитетом Арістотеля. Тому від 1616 до 1828 р. вчення Коперника було заборонене католицькою церквою (згадаймо судовий процес Галілея в 1633 р.). Три винаходи визначили обличчя нової епохи: друкарський верстат, компас і артилерія. Результатами їх застосування були поширення й примноження знань, великі географічні відкриття, ріст національних монархій, що за півтора сторіччя перетворили європейський світ, Глибокі зміни в змісті й у формах духовної діяльності, збільшення обсягу знань викликали велику суспільну потребу в книзі, й вона була задоволена, коли Гутенберг винайшов друкарський верстат. Протягом XV ст. друкувалися твори отців церкви, середньовічних схоластів, наукові, літературні, філо­софські дослідження східних (єврейських та арабських) авторів, що вже увійшли до західноєвропейської культури, переклади доробку грецьких і римських учених, літературні твори сучас­ників. Книгодрукування дозволяло людині далеко повніше пізнати Ойкумену XIV — XV ст. Але її межі стрімко розсувалися, обжитий світ невпізнанне змінювався за життя навіть одно покоління. Великі географічні відкриття (Америки X. Колумбом у 1492 р., шляху з Європи в Італію Васко да Гамою в 1497—1499 рр., океану між Америкоою та Азією, а також підтвердження гіпотези про кулясту форму Землі, що його під час першого кругосвітнього плавання зробив Фернан Магеллан у 1519—1522 рр.) ущент зруйнували стару систему гео­графічних, космографічних, етичних і навіть теологічних уяв­лень, обмежену традицією античної та середньовічної науки. Це був час, коли спростовувалися засадничі твердження авто­ритетів, переглядалися попередні уявлення про світ. «У наш час стало очевидним, як мало знали древні про будову світу»,— писав Джованні Баттіста Рамузіо, видавець багатотомного опису знаменитих мандрівок. Він порівнював великих учених класич­ної давнини з малолітніми дітьми й закликав «розсіяти пітьму їхніх численних вигадок про будову земної кулі». Нові дані ставали одразу відомими в університетських аудиторіях і зму­шували робити нові висновки. Нові відкриття в різних галузях практики стимулювали формування нової за предметом і, головне, за методом науки. Численні «Сумми» та «Етимології» вже не могли правити за тверде опертя у засвоєнні нових фактів. Таким опертям стає досвід і отримані завдяки власній праці знання . Інтерес і довіра до спостережень, досвіду, практики простих ремісників, мореходів, рудознавців і народних лікарів-знахарів сгфияли виникненню експериментального природо­знавства й появі цілої низки великих наукових відкриттів XVI ст., що започаткували історію багатьох сучасних наук. Значні зміни відбувались у сфері політики: що поступово вивільнялася від релігійних догм і феодальних традицій. Артилерія, що руйнувала стіни колись неприступних рицарсь­ких замків, разом з тим клала край феодальному роздробленню. На уламках феодальних устоїв розвивалися національні мо­нархії, міцні позиції завойовував абсолютизм, обгрунтування якого стало нагальною потребою XVI сторіччя. Найкраще ідеал сильної державної влади, що втілювала волю панівного класу, розкрито в книзі Нікколо Макіавеллі «Государ» (1513, надру­кована 1532). Вона знайомила читача з потаємним боком політичних реалій, зводячи владу з високого п'єдесталу, розкриваючи політичну кухню, часто-густо брудну, що викликало осуд з боку церкви і водночас зробило книгу таємною чи явною біблією європейських монархів. З цієї невеличкої за обсягом книжечки почалася історія сучасної політичної науки. Нарешті, гуманістична ідеологія поклала край духовній монополії католицької церкви в Західній Європі. Культура "Відродження живила ідеї реформаторів, котрі відкидали пишне богослужіння, шанування ікон, культ святих, церковну ієрархію та світську владу римських понтифіків. Саме єресі, що виникали на італійському грунті, поставили на порядок денний реалізацію програми «загальної релігії», тобто християнства без обрядів і таїнств, покликаного єднати народи в братню сім'ю. Передові мислителі Текст реферату: сторінка 2

ропейській історії обсто­ювали^ право на єресь, вважали віротерпимість обов'язковою умовою нормального людського спілкування. Зачатки капіталістичного виробництва виникають в окремих містах Середземномор'я вже в XIV і XV ст. У Флоренції в XIV сторіччі починає функціонувати перша мануфактура (від лат. тапиз — рука і їасйіга — оброблення) із застосуванням найманої праці. Мануфактури швидко витіснили залишки середньовічного ремісничого виробництва. Боротьба міських верств ремісників і торгівців ліквідувала або великою мірою послабила владу феодального дворянства. Вини­кають незалежні міські республіки, в яких формувалися нові соціальні відносини, сповнені нових класових суперечностей. Уже в XIV сторіччі в Італії сталося кілька потужних виступів найманих робітників (найвідоміший — повстання фло­рентійських чомпі 1378 р.). XVI ст. — епоха первісного нагро­мадження капіталу — вмістило і Селянську війну в Німеччині, що була першою невдалою спробою буржуазної революції, і переможну буржуазну революцію в Нідерландах. Разом із буржуазією на історичну арену виходить і пролетаріат, і його перші виступи прискорюють появу ідеї справедливого безкла­сового суспільства — утопічного комунізму. Першою спробою втілити її на практиці була комуна анабаптистів міста Мюнстера (Вестфалія) на чолі з Яном Матісом та Іоанном Лейденським. Під час 14-місячної облоги міста в 1534—1535 рр. військами феодалів мюнстерська комуна конфіскувала в інтересах міської бідноти церковно-монастирське майно, скасувала борги, грошо­вий обіг, запровадила зрівнювальний розподіл предметів ужит­ку. Проте винаходи епохи Відродження діставали й протилежну оцінку. Книгодрукування не залишилося поза увагою католицькоЇ церкви. Індекси заборонених книг, що їх видавали церковні й світські власті в першій половині XVI ст., аби зберегти духовну монополію католицької церкви, скидаються на мартиролог європейської культури багатьох віків. Бачимо в них трактати засновника середньовічного раціоналізму П'єра Абеляра, «Захисника миру» Марсилія Падуанського, «Монархію» Данте Аліг'єрі, майже всі твори Лоренцо Валли, навіть «Історію Базельського собору» папи Пія II (в миру Енея-Сильвія Пікколоміні, що мав нео­бачність належати до плеяди мислителів-гуманістів). Потерпів і трактат «Про католицьку згоду» філософа-кардинала Миколи Кузанського. Були заборонені книги Еразма Роттердамського — найпопулярнішого в XVI ст. автора. Богослови з Конгрегації папського Індексу, що його затвердив 1559 року Тридентський собор, не забули «Декамерон» Джованні Боккаччо, сонети Петрарки, «Новеліно» Мазуччо, всі твори П'єтро Аретіно уа багатьох їхніх видатних сучасників. Запалали вогнища з вилучених книг. Але, як писав секретар Конгрегації індекса фра Даміано Рубео, «свята Церква скоріше згодиться, щоб на багато років зупинилося книгодрукування, ніж допустить примноження шкідливих книжок». Конгрегація індексу заборонених книг щільно співпрацювала з Конгрегацією святої служби — інквізицією. Інквізиція виник­ла ще в XIII ст., але саме на сторіччя великих відкриттів припадає її найактивніша діяльність. Полювання на відьом ми звикли пов'язувати з реаліями середньовіччя, та насправді воно поширилося в Західній Європі часів Відродження, особливо активізувавшися після видання «Молота відьом» Інстіторіса та Шпренгера та булли «З найбільшою ретельністю» папи Інокентія VIII. Реальність чаклунських діянь відьом була для церкви так само незаперечною, як і реальність визнаних ортодоксальним богослів'ям християнських чудес. Сумніви в дійсності угод із дияволом, нічних шабашів, польотів у повітрі, причини та навороту прирівнювалися до самого чаклунства і вважалися ворожими церкві. Згаданий да Спіна пише трактати про відьом, обґрунтовує реальність чаклунства, а одночасно в філософських памфлетах виступає проти П. Помпонацці, один із творів якого мав назву «Про причини природних явищ, або про чаклунство». До тортур і страту ті часи вдавалася не тільки інквізиція: на ешафот можна було потрапити й за дрібний злочин. Але між світським судочинством та інквізицією була істотна відмінність. У світському суді донощик мусив першим у випитуванні на муках підтвердити істинність своїх свідчень: інквізиція цього не потребувала. Імена донощиків і свідків залишалися невідомими підсудному, священний трибунал ста­вав захисником і покровителем цих людей. Звинувачений не мав права на захист і, якщо виникала хоч найменша підозра в єресі, йому не залишалося нічого іншого, як тільки визнати провину, покаятися й зректися. Якщо після суду цю людину вдруге звинувачували, вона закінчувала життя у вогні. Світський суд обмежував застосування тортур з огляду на хворобу звинуваченого, його вік і стать; інквізиція цих обме­жень не знала. Звинувачених звичайно засуджували до публічних спалень — вони почалися ще в XIII ст. й тривали аж до XIX — останнє відбулося 1826 р. у Валенсії (Іспанія). Аутодафе (від порт. аиіо йаїе — акт віри) стали після засну­вання 1542 р. римської інквізиції звичними подіями. Скоро римляни так зненавиділи «святий трибунал», що після смерті папи Павла IV пограбували й спалили приміщення римської інквізиції, побили її служителів, розбили монументи, споруд­жені папі ще за його життя, і, як у добрі старі часи, вчинили наругу над відбитими головами статуй — волочили їх вулицями. Проте головної мети «святий» трибунал досягав: придушую­чи єресі й вільнодумство, він привчав людей жити в постійному страху. Економічний і політичний занепад італійських міст, що став помітним іще наприкінці XV ст., зрештою призвів до загибелі культури італійського Відродження, до перетворення Італії на головний плацдарм Контрреформації. Економічний занепад великою мірою викликали зміна напрямку торговельних шляхів, а також конкуренція промисловості й торгівлі інших європейських держав. Розрізнені осередки капіталістичного роз­витку не розвинулися тут у нову економічну структуру в національному масштабі. Важливою обставиною, що згубно позначилася на долі італійської економіки та культури, була відсутність національно-політичної єдності. Гуманізм як ідеологія Відродження. Гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний) попервах виникає як світське вільнодумство епохи Відродження. Започаткований у середині XIV ст. передовими мислителями Італії, він швидко поши­рюється по всій католицькій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті, впливаючи на філософську, етичну, естетичну думку, на мистецтво Відродження впродовж XIV — XV ст. Витоки гуманістичної культури епохи Відродження бачимо у творчості великого Дайте Аліг'єрі (1265—1321). Він вважав людину своєрідною ланкою між тлінним і нетлінним, і це засадниче положення обґрунтовував у філософських трактатах, втілював в образній системі «Божественної комедії». Дуальна природа людини — смертна і безсмертна — зумовлює і дуалізм її призначення: «...Вона одна з усіх істот визначається до двох кінцевих цілей». Цими кінцевими цілями людського існування є два види блаженства: першого можна досягти в земному житті завдяки «власним чеснотам», друге, приступне тільки посмерт­но, є «блаженство вічного життя, що полягає в спогляданні божественного образу». Вчення про подвійне призначення лю­дини вказує на розрив Данте-філософа з середньовічною тра­дицією, адже блаженство, якого можна досягти в земному житті, ставало самостійним і рівноцінним вічному блаженству. Досяг­нення двох видів блаженства потребувало й різних за характе­ром і змістом настанов — земна роль людини ставала ре­альністю в громадянському суспільстві під проводом світського зверхника й за приписами філософи; проблемами вічного життя опікувалася церква, очолювана римським пон-тифіком. Данте вважав свободу людської діяльності обов'язковою умовою не тільки посмертного воздаяння, але й моральної оцінки людини. Користуючись даною їй свободою, людина здатна виконати своє земне покликання. В трактаті «Бенкет» Данте виклав антифеодальне за духом учення про благородство особистості, що не залежить ні від знатності, ні від багатства. Благородство людини полягає в Її діяльності, яка може піднести природне (людське) до божественного. Найкраще втілює високі уявлення про людину образ Уліса (Одісея) в «Божественній комедії». Ідеалом людини стає сміливий першовідкривач, у якого потяг до нових знань і слави узяв гору над страхом порушити заборону богів. «Першим гуманістом» називають великого італійського пое­та Фрянгческа Петрарку (1304—1374). Петрарка заклав підвалини нового світобачення, що викликало до жит­тя і нову систему культурних цінностей — гуманізм, у центрі якого перебувала людина, Петрарка, а потім його учень К. Салютаті (1331—1406) надавали великої ваги етико-психологічним проблемам. Наступним кроком стала творчість Леонардо Бруні (1370 або 1374—1444), що розвинув ідеї своїх попередників. Він усвідомлює необхідність перегляду моральних засад і пише про це у «Вступі в науку про мораль», де. формулює завдання нової світської етики — «науки життя», яка вела б людину до щастя в земному житті. Обстоюючи незалежність моралі від релігійної догми, гуманіст звертається до етичних учень античності в пошуках теоретичного обгрунтування своїх ідей. Критичний аналіз доктрин стоїків, епікурейців та періпатетиків дозволяє йому, відкинувши суперечності між ними, віднайти спільне: ідею діяльної чесноти, що реалізується в ідеї активного громадянського життя: «Кожну чесноту слід розуміти при­близно так: вона є характером і набувається вправленням душі і діяльністю, і так, що сама вона вправно й мудро завершує діяльність». В своїй фундаментальній праці «Історія флорентійського на­роду» Бруні послідовно обстоює ідеї бюргерського ре­спубліканізму. Розквіт Флоренції — міста-комуни в XIV ст.— Бруні пов'язує з часом розквіту демократії, а найбільше завоювання демократії вбачає у збереженні свободи ре­спубліки — свободи від тиранії. Своєю інвективою «Про лицемірів» (1417 р.) Бруні започат­кував античернецьку полеміку гуманістів. Таку саму назву мав діалог Поджо Браччіолі, написаний тридцять два роки по тому. До них приєднується діалог Лоренцо Валли «Про чернецьку обітницю» (1444 р.), в якому автор ставить під сумнів пра­вомірність самого існування чернецтва як церковного інституту. Тобто критиці піддавалася релігійна система моральних цінностей, що вже зжила себе і не відповідала новим уявленням про природу й пдність людини. Різко виступаючи проти культу авторитета в схоластичній філософії, Петрарка підкреслює, що він виступає «не проти Арістотеля... а проти дурних арістотеліків». Традиції зверта­тися винятково до імені Стагіріта Петрарка протиставляє невичерпне багатство філософської думки класичної давнини: Піфагора й Анаксагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Ціцерона. Плотіна, Порфирія, Апулея і «князя філософів» Платона. Арістотель у цій плеяді посідає почесне місце, проте, зауважує Петрарка, «самого Арістотеля я вважаю найви-датнішим із людей, але — людиною». Боротьба Петрарки за класичну латину проти «варварської» мови схоластичних трактатів, його пошуки нових пам'яток античної культури, прагнення досягти адекватного розуміння античних текстів стимулювали формування нової філософії Відродження. Від часів Петрарки філософ перестає бути тлума­чем чужих книжок і стає творцем нових текстів. Сам текст перестає бути джерелом авторитетних цитат, незаперечної істини, а перетворюється на об'єкт історико-філологічного дослідження і критики. Талановитий учень Салютаті П'єтро Паоло Варджеріо по­клав початок пошукам гуманістів у галузі виховання й освіти. Основу морального виховання людини вони вбачають у суспільно-корисній праці: ледарство неприпустиме в досконало­му суспільстві. Гуманізм як головна течія в духовному житті епохи Відродження охоплював нові й нові його сфери. Цьому сприяли примноження джерел гуманістичної думки, знайомство науко­вих кіл із віднайденими гуманістичними творами римських, а потім і грецьких письменників, поетів, ораторів, істориків і філософів. Якщо в ранньому гуманізмі звучали більше епікурейські мотиви, то гуманізм флорентійської Платонівської академії (XV ст.), звернувшись до онтологічної проблематики, розширив полеміку проти схоластичної традиції і зробив саме християн­ство предметом переосмислення та переробки. Засновник і голова академії Марсілю Фічіно (1433—1499) та Джованні Піко делла Мірандола (1403—1494), чий світогляд був суголосний ідеям Платонівської академії, закладають основи християнсь­кого гуманізму. Флорентійський неоплатонізм ототожнює Бога з «загальною природою речей», відновлюючи таким чином пантеїстичні традиції в філософії. Отже, гуманісти протиставляли вченню про нехтування світом принцип виправдання й обожнення прекрасного кос­мосу. Мірандола так формулює це положення: «...Якщо по­збавити всяку річ недосконалості, яку вона містить у своєму роді, і від частковості її роду, то те, що залишиться, буде Богом». Ці положення стали основою пошуків краси й гар­монії світу в творчості майстрів Високого Відродження, в поезії XV — XVI ст., у численних трактатах і діалогах, присвячених любові. Знайомство з ідеями Платонівської академії й особливо з поглядами Марсіліо Фічіно вплинуло на формування видатного гуманіста т. зв. Північного Відродження Еразма Роттердамсько-го (1469—1536). Творчо переробивши досягнення гуманітарних наук XV — початок XVI ст., Еразм Роттердамський (справжнє ім'я — Герхард Герхардс) став володарем дум освічених кіл суспільства в пору найвищого розквіту ренесансної культури, у переддень Реформації. Літературна й наукова спадщина письменника величезна за обсягом, різноманітна тематично й жанрово. До неї входять «Адагії» — збірник латинських прислів'їв і сентенцій, перша книжка, що зробила ім'я Еразма відомим усій Європі, «Апоф-тегмата» — збірник висловів знаменитих людей античності, твори на морально-виховні, морально-філософські, педагогічні, філологічні, богословські теми, твори сатиричного змісту, трак­тати на захист миру, переклади з давньогрецької та римської літератури. Еразм був пропагандистом гуманістичного ідеалу людяності й справедливості. Як і його великі сучасники Т. Мор і Ф. Рабле, ; він вважав, що людина створена доброю, що мати Природа наділила її благородними пориваннями, здатністю творити світле й прекрасне. Тому війна є порушенням гармонійного розвитку людини, великим лихом, що мусить зникнути з життя суспільства^Думки гуманіста з цього приводу яскраво викладені в творі «Війна мила тим, хто її не зазнав», у трактаті «Скарга Миру», в сатирі «Похвала глупоті», в багатьох листах. У «Скарзі Миру» (1517 р.) Еразм нещадно таврує служителів церкви, які водночас проповідують любов до ближнього і бла­гословляють насильство та розбій! «Як можна поєднувати шолом і митру? Що спільного в єпископського або пастирського посоха з мечем? Як можна вітати людей з миром і водночас кидати їх у найжорстокіші битви, вихваляти мир на словах, а насправді закликати до війни? Як можна, щоб ті самі вуста голосно славили миролюбного Христа і вихваляли війну?» Сатира Еразма «Похвала глупоті» (1509), найвідоміша з його доробку, написана у формі пародійного панегірика й викриває вади феодального суспільного ладу. Тавруючи об­лудну побожність, що виявляється в надмірному культі ікон і читанні молитов, зловживання у відпущенні гріхів, гуманіст протиставляє їй «істинне християнське благочестя», яке вба­чає справжній сенс християнства у дотриманні законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконанні зовнішніх обрядів. Еразм Роттердамський розгля­дає християнство як завершення найкращих досягнень людсь­кої (і «язичницької») культури, як продовжувача античної духов­ної традиції] «Все, що язичники мужньо зробили, мудро сказали, талановито вигадали, винахідливо передали — все це приготував Христос для майбутньої своєї Республіки». Отже, «філософія Христа», тобто трансформована у відповідності з принципами ренесансного гуманізму християнська етика у Еразма Роттердам­ського переростає межі офіційного потрактування християнського віровчення. Він вибудовує систему моралі, що спирається на досягнення класичної давнини й — що особливо підкреслює гуманіст — функціонує у відповідності з природою. «Адже чим іншим є філософія Христа, яку він сам називає Відродженням, як не відновленням природи, одвічно створеною благою?» Бути філософом і бути християнином, сповідувати християнство і про­повідувати «філософію Христа» означає одне й те ж: суворо дотримуватися природних правил моралі. Гуманізм як ідеологія Відродження сформу­вав нове ставлення до людської ос Текст реферату: сторінка 3

, у якого потяг до нових знань і слави узяв гору над страхом порушити заборону богів. «Першим гуманістом» називають великого італійського пое­та Фрянгческа Петрарку (1304—1374). Петрарка заклав підвалини нового світобачення, що викликало до жит­тя і нову систему культурних цінностей — гуманізм, у центрі якого перебувала людина, Петрарка, а потім його учень К. Салютаті (1331—1406) надавали великої ваги етико-психологічним проблемам. Наступним кроком стала творчість Леонардо Бруні (1370 або 1374—1444), що розвинув ідеї своїх попередників. Він усвідомлює необхідність перегляду моральних засад і пише про це у «Вступі в науку про мораль», де. формулює завдання нової світської етики — «науки життя», яка вела б людину до щастя в земному житті. Обстоюючи незалежність моралі від релігійної догми, гуманіст звертається до етичних учень античності в пошуках теоретичного обгрунтування своїх ідей. Критичний аналіз доктрин стоїків, епікурейців та періпатетиків дозволяє йому, відкинувши суперечності між ними, віднайти спільне: ідею діяльної чесноти, що реалізується в ідеї активного громадянського життя: «Кожну чесноту слід розуміти при­близно так: вона є характером і набувається вправленням душі і діяльністю, і так, що сама вона вправно й мудро завершує діяльність». В своїй фундаментальній праці «Історія флорентійського на­роду» Бруні послідовно обстоює ідеї бюргерського ре­спубліканізму. Розквіт Флоренції — міста-комуни в XIV ст.— Бруні пов'язує з часом розквіту демократії, а найбільше завоювання демократії вбачає у збереженні свободи ре­спубліки — свободи від тиранії. Своєю інвективою «Про лицемірів» (1417 р.) Бруні започат­кував античернецьку полеміку гуманістів. Таку саму назву мав діалог Поджо Браччіолі, написаний тридцять два роки по тому. До них приєднується діалог Лоренцо Валли «Про чернецьку обітницю» (1444 р.), в якому автор ставить під сумнів пра­вомірність самого існування чернецтва як церковного інституту. Тобто критиці піддавалася релігійна система моральних цінностей, що вже зжила себе і не відповідала новим уявленням про природу й пдність людини. Різко виступаючи проти культу авторитета в схоластичній філософії, Петрарка підкреслює, що він виступає «не проти Арістотеля... а проти дурних арістотеліків». Традиції зверта­тися винятково до імені Стагіріта Петрарка протиставляє невичерпне багатство філософської думки класичної давнини: Піфагора й Анаксагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Ціцерона. Плотіна, Порфирія, Апулея і «князя філософів» Платона. Арістотель у цій плеяді посідає почесне місце, проте, зауважує Петрарка, «самого Арістотеля я вважаю найви-датнішим із людей, але — людиною». Боротьба Петрарки за класичну латину проти «варварської» мови схоластичних трактатів, його пошуки нових пам'яток античної культури, прагнення досягти адекватного розуміння античних текстів стимулювали формування нової філософії Відродження. Від часів Петрарки філософ перестає бути тлума­чем чужих книжок і стає творцем нових текстів. Сам текст перестає бути джерелом авторитетних цитат, незаперечної істини, а перетворюється на об'єкт історико-філологічного дослідження і критики. Талановитий учень Салютаті П'єтро Паоло Варджеріо по­клав початок пошукам гуманістів у галузі виховання й освіти. Основу морального виховання людини вони вбачають у суспільно-корисній праці: ледарство неприпустиме в досконало­му суспільстві. Гуманізм як головна течія в духовному житті епохи Відродження охоплював нові й нові його сфери. Цьому сприяли примноження джерел гуманістичної думки, знайомство науко­вих кіл із віднайденими гуманістичними творами римських, а потім і грецьких письменників, поетів, ораторів, істориків і філософів. Якщо в ранньому гуманізмі звучали більше епікурейські мотиви, то гуманізм флорентійської Платонівської академії (XV ст.), звернувшись до онтологічної проблематики, розширив полеміку проти схоластичної традиції і зробив саме християн­ство предметом переосмислення та переробки. Засновник і голова академії Марсілю Фічіно (1433—1499) та Джованні Піко делла Мірандола (1403—1494), чий світогляд був суголосний ідеям Платонівської академії, закладають основи християнсь­кого гуманізму. Флорентійський неоплатонізм ототожнює Бога з «загальною природою речей», відновлюючи таким чином пантеїстичні традиції в філософії. Отже, гуманісти протиставляли вченню про нехтування світом принцип виправдання й обожнення прекрасного кос­мосу. Мірандола так формулює це положення: «...Якщо по­збавити всяку річ недосконалості, яку вона містить у своєму роді, і від частковості її роду, то те, що залишиться, буде Богом». Ці положення стали основою пошуків краси й гар­монії світу в творчості майстрів Високого Відродження, в поезії XV — XVI ст., у численних трактатах і діалогах, присвячених любові. Знайомство з ідеями Платонівської академії й особливо з поглядами Марсіліо Фічіно вплинуло на формування видатного гуманіста т. зв. Північного Відродження Еразма Роттердамсько-го (1469—1536). Творчо переробивши досягнення гуманітарних наук XV — початок XVI ст., Еразм Роттердамський (справжнє ім'я — Герхард Герхардс) став володарем дум освічених кіл суспільства в пору найвищого розквіту ренесансної культури, у переддень Реформації. Літературна й наукова спадщина письменника величезна за обсягом, різноманітна тематично й жанрово. До неї входять «Адагії» — збірник латинських прислів'їв і сентенцій, перша книжка, що зробила ім'я Еразма відомим усій Європі, «Апоф-тегмата» — збірник висловів знаменитих людей античності, твори на морально-виховні, морально-філософські, педагогічні, філологічні, богословські теми, твори сатиричного змісту, трак­тати на захист миру, переклади з давньогрецької та римської літератури. Еразм був пропагандистом гуманістичного ідеалу людяності й справедливості. Як і його великі сучасники Т. Мор і Ф. Рабле, ; він вважав, що людина створена доброю, що мати Природа наділила її благородними пориваннями, здатністю творити світле й прекрасне. Тому війна є порушенням гармонійного розвитку людини, великим лихом, що мусить зникнути з життя суспільства^Думки гуманіста з цього приводу яскраво викладені в творі «Війна мила тим, хто її не зазнав», у трактаті «Скарга Миру», в сатирі «Похвала глупоті», в багатьох листах. У «Скарзі Миру» (1517 р.) Еразм нещадно таврує служителів церкви, які водночас проповідують любов до ближнього і бла­гословляють насильство та розбій! «Як можна поєднувати шолом і митру? Що спільного в єпископського або пастирського посоха з мечем? Як можна вітати людей з миром і водночас кидати їх у найжорстокіші битви, вихваляти мир на словах, а насправді закликати до війни? Як можна, щоб ті самі вуста голосно славили миролюбного Христа і вихваляли війну?» Сатира Еразма «Похвала глупоті» (1509), найвідоміша з його доробку, написана у формі пародійного панегірика й викриває вади феодального суспільного ладу. Тавруючи об­лудну побожність, що виявляється в надмірному культі ікон і читанні молитов, зловживання у відпущенні гріхів, гуманіст протиставляє їй «істинне християнське благочестя», яке вба­чає справжній сенс християнства у дотриманні законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконанні зовнішніх обрядів. Еразм Роттердамський розгля­дає християнство як завершення найкращих досягнень людсь­кої (і «язичницької») культури, як продовжувача античної духов­ної традиції] «Все, що язичники мужньо зробили, мудро сказали, талановито вигадали, винахідливо передали — все це приготував Христос для майбутньої своєї Республіки». Отже, «філософія Христа», тобто трансформована у відповідності з принципами ренесансного гуманізму християнська етика у Еразма Роттердам­ського переростає межі офіційного потрактування християнського віровчення. Він вибудовує систему моралі, що спирається на досягнення класичної давнини й — що особливо підкреслює гуманіст — функціонує у відповідності з природою. «Адже чим іншим є філософія Христа, яку він сам називає Відродженням, як не відновленням природи, одвічно створеною благою?» Бути філософом і бути християнином, сповідувати християнство і про­повідувати «філософію Христа» означає одне й те ж: суворо дотримуватися природних правил моралі. Гуманізм як ідеологія Відродження сформу­вав нове ставлення до людської особистості, визнав індивіду­альність однією з найцінніших людських якостей. «Реабілітація» природи означала підхід до неї як до об'єкту наукового дослідження й початок розвитку нового природознав­ства на основі нової методології. Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу людської особистості — багатобічної, вільної, незалежної від догм і традицій, із розвинутим почуттям власної гідності у стосунках із сучасниками й попередниками в історії. Чималою мірою вплинув християнський гуманізм, особливо Еразма Рот­тердамського, на європейську культуру XVI ст.

ПЛАН 1. Проблема эпохи Возрождения в современной культурологии. 2. Типология и периодизация культуры Возрождения. 3. Характерные черты итальянского Возрождения. 4. Характерные черты Северного Возрождения. 5. Проблема украинского возрождения. В современной науке существует несколько точек зрения на термин "Возрождение". В широком понимании этот термин определяет этно-культурный взлёт, взрыв национального сознания, активизацию развития национальной культуры (например, "процесс національного відродження в Україні"). В узком смысле речь идет об определенном периоде развития мировой, в первую очередь европейской, культуры в период с конца XII века (Италия) до начала XVII века (в некоторых европейских странах, например, в Англии, Португалии, Польше, Украине - несколько позже) и преследует цель определить набор черт, позволяющих топологически отнести конкретную национальную культуру к типу ренессансных. Именно такое значение термина "Возрождение" ("Ренессанс") принято в настоящей работе. Следует обратить особое внимание на то, что культура Возрождения отнюдь не является необходимой стадией развития для любой национальной культуры (в отличие от мифологического - антично-первобытного или теоцентрического - средневекового этапов). Некоторые характерные черты Ренессанса были пережиты отдельными культурами на более поздних этапах развития. Вот почему среди историков и культурологов не утихают споры относительно не только роли и места, но и закономерности периода Ренессанса в культурном процессе. Эти точки зрения можно суммировать следующим образом: - эпоха Возрождения является целиком самостоятельным новым этапом в истории европейской культуры, наследующим Средневековье, но при этом являющимся ментальной противоположностью последнего как культурологический феномен, родственный греко-римской античности. - Ренессанс представляет собой последнюю стадию развития Средневековья, квинтэссенцию всего выработанного и осознанного культурой за десять средневековых веков Европы (выдающийся голландский культуролог Й.Хейзинга называет Ренессанс "осенью Средневековья"); - Ренессанс есть переходная эпоха от Средневековья к Новому времени со всеми присущими такому "мосту" противоречиями, непоследовательностью, регрессиями (например, феномены Реформации и Контрреформации, секуляризации и инквизиции, и т.п.). У каждой из выделенных точек зрения есть весомые аргументы, и наша задача в данном случае состоит в том, чтобы на их примере показать несовпадение содержания термина в различных культорологических подходах. Обратим внимание и на то, что при изучении не экономической или социальной истории, а именно культорологии, воспринимая культуру не дискретно, а как непрерывный процесс развития, мы не види противоречий между различными позициями в изучении этой культурной эпохи как особенной, но в то же время типической, в значительной мере переходной, а поэтому культурологически родственной и таким эпохам, как эллинизм, культура барокко, позже - девятнадцатый век, а возможно, и вторая половина двадцатого. Сам термин "возрождение" для характеристики эпохи XIV-XVI века был введен ее современниками - итальянскими гуманистами. Генетически связанный с религиозно-этическим понятием "обновление", этот термин приобретает в указанный период принципиально иной смысл: обновление культуры, подъем литературы, искусства, науки после их длительного упадка в средние века - кстати сказать, и последний термин тоже был творением ренессансных гуманистов: "эпоха посредине" (между античностью и Ренессансом). Таким образом, уже в оценках самих деятелей этой эпохи Возрождение господства "средневекового варварства" (что, как известно, было по меньшей мере несправедливо в отношении к собственным культурным истокам). Однако итальянский поэт Франческо Петрарка строит концепцию "мрачных веков", видя только глубокие отличия между культурой античности и следующей за ней эпохой Средневековья и, наоборот, тесную наследственную связь между античностью и современным периодом (эпохой Возрождения). Гуманисты следующих поколений не скрывали своего презрения к "невежеству и варварству" средних веков и энергично "возрождали античные традиции", полагая себя их прямыми продолжателями. Ясно, что в истории культуры не было и быть не может "более выдающихся", или "менее выдающихся" эпох. Каждый этап существования человечества решает свои вопросы, не являвшиеся проблемными либо вовсе не стоявшие перед обществом иной похи. Поэтому эпоху Возрождения не следует воспринимать в том именно ключе, в каком воспринимали ее люди этой, во многих отношениях новаторской, культурной эпохи. Что же касается их этических и особенно эстетических идеалов, то они, безусловно, более созвучны человеку двадцатого века, чем, скажем, идеалы Средневековья. Итак, под эпохой Возрождения мы понимаем период в истории европейской культуры, в первую очередь с XIV по XVI век включительно, характеризующийся переносом культурных интересов из сферы высшего (небесного) мира, из области сакрального к материальным проявлениям жизни, то есть в сферу профанного - вплоть до создания культуры антропоцентризма (от греческого "антропос" - человек). Эпоха Возрождения характеризуется всплеском художественного творчества, в первую очередь в области пластических искусств (живопись, скульптура), появлением национальных языков на основе церковной латыни и местных народных говоров, становлением национальных государств на основе феодальных владений, экономическим развитием, а на его основе развитием городов и связанной с ними цивилизации, духовной секуляризацией ("обмирщением") и ростом индивидуалистических тенденций в общественной жизни и быту. Разумеется, не каждая из европейских стран осуществила за этот период подобное развитие, так сказать, "в полном объеме". Однако духовное раскрепощение, дух индивидуализма, секуляризация духовных ценностей, обращение к человеку как центральной фигуре бытия являются необходимыми и достаточными признаками возрожденческого типа для любой национальной культуры. Процесс "переживания" Возрождения был неравномерен в различных европейских странах. Существует, строго говоря, три типа ренессансных культур, отличающихся полнотой переживания и реновации культуры: - Итальянское Возрождение. Его характеризует последовательность процесса духовного раскрепощения, выхода из-под власти церкви (как экономически, так и политически - именно этот процесс получил название секуляризации), художественный взлет, появление новых жанров в искусство (да и собственно искусства в нашем понимании этого слова). Италия считается родиной культуры Возрождения. Именно здесь эта культура впервые заявляет о себе и форме искусства фактом появления книги стихов Данте Длигьери "Новая жизнь" ("Vita nuova"), этого первого в Европе литературного произведения на национальном языке. В своем развитии ренессансный тип культуры прошел несколько этапов, наиболее четко выделяющихся в итальянской культуре, где они распределяются таким образом: Предвозрождение, или Проторенессанс (вторая половина XII - начало XIV века); раннее Возрождение (XIV - начало XV века); зрелое Возрождение (XV - первая четверть XVI века); Высокое Возрождение (первая четверть XVI - Середина XVI века); Позднее Возрождение (вторая половина XVI - начало XVII века). - Вторым типом ренессансной культуры считается Северное Возрождение (страны, расположенные к северу от Италии: Нидерланды, Германия, Франция). Оно характеризуется более сжатым и интенсивным, несколько "свернутым" протеканием, переносом ренессансной проблематики с внешних проявлений (в форме пластических искусств, зрелищности) на решение внутренних вопросов веры, государственности, права и т.д. Северное Возрождение начинается в середине XIV столетия и длится до конца XVIII ст. - Третий тип ренессансных культур представляют культуры, пережившие лишь частичное Возрождение, "прожив" его в краткие периоды - за 40-70 лет и далеко не в "чистом" виде даже в сравнении с Северным Возрождением. К такому типу ренессансных культур относят культуру Англии, Португалии, ряда славянских стран: Чехии, Польши, Украины. Обратимся к более пристальному рассмотрению ренессансной культуры Италии. При изучении итальянского Ренессанса встают два вопроса: что "возрождало" Возрождение и насколько широким в своем распространении среди различных слоев населения было это культурное движение? Важнейшими чертами ренессансной культуры являются: развитие индивидуализма, в результате чего "героем эпохи" становится сильная героическая личность, светский характер мышления и поведения общества, эмансипация личности. Все это придало Возрождению характер переворота в сложившемся в середине века жизненном укладе и феодально-католическом восприятии мира. Указанные процессы разворачиваются в Италии на фоне весьма развитой городской культуры, которая к середине XIII века выходит из-под власти церковников и светских феодалов. Главенствовали в этом процессе гуманисты - университетские преподаватели так называемых "studia humanitais" - цикла "человековедческих" дисциплин: литературы, языка, философии, истории, риторики, логики, грамматики и т.п. Важнейшим достижением гуманистов становится их проповедь прав личности на широкое удовлетворение всех ее потребностей, на полное развитие способностей. Устремленность гуманизма к раскрепощению, эмансипации личности находила крайнюю опору в античной культуре, которую гуманисты понимали как свою духовную "прародину". Но величие человека виделось гуманистам сквозь призму богосозданности человека как "венца божественного творения", властелина природы, завещанной человеку как врена и арсенал для его личностного творчества. Такие идеи пламенно утверждал в своем трактате "О достоинстве человека" гуманист Пикко де Ла Мирандола. Итак, итальянский Ренессанс "возрождал" не столько собственно античность, сколько свое представление об античности, в центре духовных поисков которого стоял человек-творец. С такого Господь много взыщет, ибо ему Господом более всего и дано. Поэтому культура итальянского Возрождения по своему ментальному типу является антропоцентричной. Одним из наиболее ярких признаков Итальянского Возрождения стало новое понимание искусства и науки, занятия которыми перестали считаться недостойными благородного человека, да и само представление о человеке претерпело существенные изменения (см. выше). Поэтому в раздробленной на множество карликовых государств, гвоорившей на разных диалектах Италии были так известны деятели исскуств - живописцы Мазаччо, Леонардо да Винчи, Микельанджело Буонаротти, Рафаэль Санти, скульпторы Донателло и многие другие, чьи имена не требовали даже фамилий, чтобы быть узнанными. Однако многие исследователи обращают внимание и на тот факт, что секуляризация мысли, ее творческий характер совершили переворот лишь во взглядах образованного общества эпохи Возрождения: сознания же широких народных масс этот переворот не коснулся. Вот почему в истории культуры ренессансной Италии есть такие страшные страницы, как появление многочисленных ересей, получавших широкое распространение среди низших слоев населения городов-коммун (катары, "бедные ломбардцы", последователи Савонаролы). Сторонники этих течений не только выступали в защиту идей бедности и всеобщего уравнительства. В поисках нового богочестия они видели в произведениях искусства и в их создателях источник искушений. Поэтому и уничтожали произведения, а иногда и самих творцов во время восстаний, вынуждая их ради спасения жизни навсегда покидать родные города. Такова трагическая судьба Данте Алигьери, даже после смерти не вернувшегося в родную Флоренцию. Рядом с невиданными взлетами человеческого и патриотического сознания в культуру итальянского Возрождения должны быть включены и разгул Священной Инквизиции, и создание внутренней церковной полиции - ордена братьев иезуитов (от латинского произношения "Иисус"), многочисленные процессы против еретиков и ведьм (трактат ""Молот ведьм" выпущен монахами Инститорисом и Шпренгером в середине XV века - в эпоху зрелого Ренессанса). Но все же эта эпоха вошла в историю как вздох освобождения, как рождение надежды. Именно в трактатах деятелей итальянского Возрождения впервые осмыслена великая роль новаторства, декларирована необходимость создания чего-то нового как оправдания человеческого существования. Именно итальянские гуманисты сделали первую попытку научного осмысления как предыдущей культуры, политики, государственности, так и своей (например, Маккнавелли в трактате "Государь"). Именно итальянские гуманисты оказались способны создать модель нового общества, основанного на идее демократии и веры в Бога (утопия Томазо Кампанеллы "Город солнца"). В феодально-крестьянской Европе еще большей была пропасть между культурной элитой и основной массой носителей культуры. Но именно здесь было достигнуто равновесие между античными и средневековыми источниками нового духовного движения. В Северном Возрождении важнее оказалась не внешняя "перестройка" поведения, быта, чувств, а глубокие внутренние изменения взглядов на мир, а через них - и взаимоотношений между людьми, между человеком и обществом, а позже - между человеком и Богом, выразившиеся в могучем религиозном движении Реформации. И хотя не было недостатка в технических открытиях, среди которых и изобретения книгопечатания немцем И. Гуттенбергом, создание новых сталей, технологий обработки металла, стекла, ветряных мельниц и т.д. - едва ли не главным открытием Северного Возрождения стало открытие человеком "Бога в себе" и права на непосредственное общение с ним на родном языке верующих, а не на мало кому здесь понятной латыни. Реформация, возникшая в элитарных кругах (ее идеологами стали ученые Эразм Роттердамский, Эрих фон Гуттен), быстро овладевает умами самых широких масс. Борьба за внутреннее благочестие - пиетизм - приводит вначале к возникновению Братства Общего Духа, внецерковного объединения верующих на религиозных основах, затем к появлению переводов Священного Писания на национальные языки и, наконец, к мощному разрыву с католической церковью. Северное Возрождение отличается предельной экзальтированностью внутренних переживаний. Она проявлялась и в речах популярных проповедников, за которыми толпы слушателей ходили из города в город (например, мастер Иоганн Экхард, Антуан Фраден Францисканец, доминиканец св. Винцент Феррер или исповедник Жанны д'Арк юрат Ришар), и в произведениях мастеров искусства Северного Возрождения. Среди них особенно выделяются братья ван Эйки (которым легенда приписывает изобретение масляной живописи), семьи художников Кранахов, Гольбейнов, великого немецкого художника Альбрехта Дюрера. Нервно-напряженное мироощущение эпохи находит свое воплощение в скульптуре и архитектуре. В целом в искусстве Северного Возрождения происходит соединение средневековой символики и по-новому осмысленного мистицизма, порождающее и новые пласты в понимании искусства. Одно из важнейших открытий совершено культурой Северного Возрождения в сфере политико-экономической. Речь идет о так называемом магдебургском ("немецком") праве - появлении городов, живших на основе самоуправления, свободных экономико-политических объединений, вплоть до выбора князей. Магдебургское право послужит источником создания европейских гражданских кодексов Нового времени. Во второй половине XVI века на смену Реформации приходит Контрреформация - движение католической церкви за возвращение утерянного влияния. В Европе наступает эпоха непрерывных внешних и внутренних войн, которая продлится вплоть до начала XVIII столетия. В огне этих сражений сгорят останки ренессансных идеалов гуманизма. Но в них же возникнет и новое представление о мире и человеке. Эта новая картина будет описываться уже не языком гармонии, породившим ренессансное искусство, а языком неразрешимых противоречий и трагической дисгармонии. Наиболее ярким художественным отражением новой, постренессансной картины мира станет искусство барокко (XVII-XVIII вв.). В XV-XVII вв. УераинаЮ находясь на периферии европейских культурных процессов, все же была к ним причастна. Входя значительной частью своей территории вначале в состав Литовского (точнее Литовско-Русского) княжества, а затем польской Речи Посполитой, Украина переживала в сжатом, "свернутом" )по третьему из указанных выше вариантов) типу период вначале ренессансной, а затем ренессансно-барочной культуры Ренессансные процессы на Украине происходили в первую очередь в городах, находившихся в этот период под значительным европейским влиянием. В XVI веке на территории Украины более 250 городов имели магдебурское право, то есть были самоуправляемыми. Большинство населения в них составляли выходцы из Западной Европы, в первую очередь из немецких земель. Они несли с собой распространяющиеся по Европе идеи индивидуализма, национальной и экономической независимости, реформации церкви и т.д.. Не стоит забывать и о "моде" на ренессансную архитектуру, новые ренессансные тенденции в искусстве (в первую очередь в церковном), в быту, стиле жизни. Борясь за равные с иностранцами-иноверцами права в городской и религиозной жизни, православные украинцы - русины начинают объединяться в особые организации, получившие название братств. Вначале братства преследуют цель поддержания православных храмов, но вскоре в круг их забот входят и национальные вопросы, в первую очередь образование. Украинские братства несколько напоминают распространенные в ренессансной Италии "скуолы" - объединения прихожан (обычно членов одного ремесленного цеха), бравшие на себя заботы о церковном здании, финансировавшие его ремонт и украшение. Но украинские братства. Возникшие в чужом, иногда агрессивном религиозном окружении, выполняли гораздо более важную роль. Постепенно они стали очагами национальной культуры и сыграли важную роль в украинской духовной жизни. Первое из братств возникло в 1463 году во Львове при Успенской церковной общине, второе, Хрестовоздвиженское, появляется в Луцке в 1483 году. Эти своеобразные ""национальные цеха""украинских городов начинают развитие национального образования, которое должно было противостоять католическим и протестантским школам, активно насаждавшимся на украинских землях. В 1586 году открыта первая Успенская братская школа во Львове, ставшая образцом для всех братских школ. Наука в ней была доступна детям любого достатка: бедные учились за счет братства, состоятельные родители вносили установленную сумму. До наших дней дошел устав Луцкого братства ("Школы греко-латино-славянской"), из которого можно узнать немало любопытного о школьной науке в Украине начала XVII века. Определенные обязательства брали на себя школа, ученики и их родители. Не разрешались опоздания и пропуски занятий; обучение включало и физический труд: ученики должны были сами убирать помещение, колоть дрова и т.п. Текст договора зачитывался отцу при свидетелях. Договор также включал требования к учителям: они должны были быть добропорядочными, рассудительными, сдержанными, не употреблять спиртных напитков и обращаться с учениками ласково (!) - впрочем, система телесных наказаний процветала: за провинность пороли розгами. Существовала и система поощрений: места на скамьях от первого до последнего. Наиболее успевающих учеников величали "сенаторами" и сидели они на первых местах. Свои обычаи существовали в бурсах (общежитиях), где проживали студенты. В братских школах учили чтению и письму, позже - риторике, грамматике, диалектике, музыке, изучали Святое Писание, входили в программу и арифметика, и церковное пение. Обращалось особое внимание на славянский и греческий языки: по-гречески говорили и писали. Гетьман Сагайдачный в своем завещании назначил отдельные фонды на содержание учителей греческого языка в братских школах Львова и Киева. Позже, в практических интересах, вводятся латынь (язык преподавания во всех европейских университетах) и польский языки. В середине XVI века в реестрах насчитывалось более 2 тысяч православных братских школ, и не только в городах. При поддержке православных магнатов братские школы возникают и в селах. Издавались учебники, печатавшиеся в основном на территории Польши немецкими и полесскими типографиями; позже при братствах возникли собственные типографии. Во Львове в 1596 году напечатан "Букварь" Ивана Федорова, в 1591 году - грамматика славянского языка "Адельфотес". Школы стали одним из активных факторов национально-культурного движения в Украине. На средства братств талантливые юноши могли продолжать образование в европейских университетах, в Кракове, Праге, Лейпциге, Вене, Париже, Волонье, Падуе, Гейдельберге. Например, в реестрах Гейдельбергского университета за XVI век значилось 800 студентов, прибывших из украинских земель, больше половины из них - русины (украинцы), которые обычно записывались как "рутены". Иногда они достигали блестящих научных успехов. Видным гуманистом, вокруг которого группировались польские литераторы-гуманисты, был профессор римской литературы Павел Русин из Кросна. Выпускник Краковского университета, сын дрогобычского ремесленника Юрий Дрогобыч (настоящая фамилия Котермак) был видным ученым конца XV века в области астрономии, математики и медицины. В Волонском университете он получил степень доктора медицины и там же в 1483 году был избран деканом медицинского факультета, где преподавал медицину и астрономию. Юрий Дрогобыч был первым украинским автором, чья книга вышла в Риме: там напечатано его сочинение "Прогностическая оценка текущего", то есть научных знаний и фактов в плане их продуктивности. Юрй Дрогобыч был учителем знаменитого немецкого поэта-гуманиста Конрада Цельса. Ректором Волонского университета, являющегося центром европейской юридической науки, на протяжении 24 лет был украинец Григорий Ореховский (Оржеховский). Не все студенты-выпускники европейских университетов возвращались на родную Украину, продолжая научную карьеру в Европе. Потребность Украины в ученых возросла с открытием Академии: сначала Острожской, затем - Киево-Могилянской. Научная проблематика украинского ренессанса окружала проблематику религиозную. Страстный поборник православия богатейший украинский магнат князь Василий-Константин Острожский для перевода на славяно-русский язык Священного Писания собирает настоящий научный коллектив, приглашая из европейских университетов ученых без различия вероисповедания: среди них были, кроме православных, и протестанты и католики. Так возникла в 1580 году Острожская Академия - фактически первое научное и высшее учебное заведение на землях Украины. Просуществовав недолго, она, однако сыграла весьма важную роль в национальном культурном процессе. Академия подготовила научно выверенный перевод Священного Писания с греческих и армейских текстов и в 1580-81 годах издала его в Острожской типографии князя. Это украинское издание широко известно как Острожская Библия - первая печатная Библия славянского мира. В многочисленных типографиях наряду с богослужебной и религиозно-полемической литературой издаются в Украине XVI века грамматики, словари-лексиконы ("Грамматика словенска языка" Лаврентия Зизания). В период украинского Ренессанса закладываются основы украинской грамматики, лексикологии, музыковедения. Особенно значительную роль в становлении научной мысли сыграла группа ученых, работавших в Киево-Печерской лавре при архимандрите Елисее Плетенецком, человеке широкой образованности и взглядов. Из этой гуманистической богословско-полемической атмосферы разовьется в последствии Киево-Могилянская Академия. Центром ренессанской культуры на украинских землях в XVI веке был Львов. Здесь наиболее отчетливо "прочитываются" черты новой культурной эпохи. Они сказываются и в духовной жизни, в самосознании народа как отдельного этноса, имеющего собственную национальную идею, и в искусстве: архитектуре, живописи. Скульптуре. Украинских художников из Львова приглашали расписывать не только православные церкви, но и католические костелы на территории Речи Посполитой. Это позволяет говорить о "Львовском Ренессансе" как отдельном культурном феномене (заметим, что в истории архитектуры этот термин употребляется применительно к ренессансным зданиям, возведенным во Львове: ансамбль Успенского братства, капелла Боимов, так называемая "Чорна кам'яниця" и др.). Демократизм украинской ренессансной культуры даст свои плоды в культуре украинского барокко, духовным центром которого станет вначале Киев, а затем Запорожская Сечь. Использованная литература. 1. Аллатов М.В. Художественные проблемы итальянского Возрождения - М. 1976 2. Антонович Д. Лекцii з iсторії української культури - K. 1994 3. Європейське Відродження та українська література XIV-XVIII ст.: збірка статей - K.1993 4. Хайзенга, Йоханн, Осень Cредневековья - M. 1988

VII. Культура епохи відродження і реформації

1. Передумови епохи Відродження. 2. Гуманізм як ідеологія Відродження. 3. Реформація і Контрреформація. 4. Розвиток науки і техніки. 5. Італійське мистецтво. 6. Національні література і театр.

 

1. Передумови епохи Відродження

Епоха Відродження - період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн XIV-XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст. Термін “Відродження” першим почав вживати Джорджо Вазарі - італійський художник XVI ст., учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва, автор книги “Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і зодчих”. Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо).

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Відомий вчений Б.Р.Віппер так визначив суть Відродження: “Епоха Відродження, одна з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини... Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс - це період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства ще не встигли оформитися”.

Чому саме Італія стала батьківщиною цієї культури? Які ж передумови її виникнення?

В Італії раніше, ніж в інших європейських країнах, почався процес розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин. Для Італії характерний ранній і дуже швидкий розвиток міст. Тут зіграло свою роль вигідне географічне положення, що зробило її головною торговою посередницею між Сходом і Європою (виникає безліч італійських торгових факторій, в тому числі і в Криму: Кафа - Феодосія, Солдайя - Судак, Балаклава). Концентрація капіталу дозволила перейти від торговельних операцій до кредитних. Італія - батьківщина банківської справи (слово “банк” походить від італійського “банко” - лава, - малася на увазі лава міняйл). Разом з тим починається корінний поворот у промисловості - з'являються мануфактури виробництво. Наприклад, у Флоренції на початку XIV ст. сукнодільчі мануфактури виробляли продукцію, вартість якої в 3 рази перевищувала весь міський бюджет, на деяких підприємствах працювало до 100 чоловік.

Складалася нова соціальна структура суспільства, ламався середньовічний соціальний розподіл. Важливу роль відіграло звільнення селян від кріпосної залежності в XIII ст. Селяни, отримуючи особисту свободу, втрачали земельний наділ. Швидко йшло розкладання цехового ладу. Ремісники, які розорилися, і селяни поповнювали нову верству - найманих робітників, що зазнавали жорстокої експлуатації (робочий день тривав 12-14 годин, за невідпрацьований аванс господар мав право покарати на ув'язнення).

Багата верхівка включала різноманітні елементи суспільства. Характерна особливість ранньої буржуазії - складна економічна база (торгові, банківські операції, мануфактура, земельна власність). Стара знать втратила свій політичний вплив. В багатьох італійських містах встановилося республіканське правління. У той же час і економічне, і політичне життя того часу характеризувалося великою нестабільністю: можна було швидко розбагатіти, але так само швидко і позбавитися всього (загибель торгових кораблів, неплатежі боржників, політичні перевороти і т.ін.). Це породжувало особливу психологію, коли гроші не накопичувалися, а витрачалися безоглядно.

Розкіш нових багатіїв обумовлювала попит на архітекторів, художників, поетів. Правителі потребували секретарів, майстерних дипломатів, юристів. Діловим людям був необхідний штат службовців. У містах росла потреба у лікарях, вчителях, нотаріусах. Таким чином з'являється інтеліґенція, яка зіграла провідну роль у формуванні культури Відродження. Вона, з одного боку, безумовно, обслуговувала пануючий клас, виражала його інтереси. Але в той же час поповнювалася вихідцями з різних станів суспільства, була пов'язана з традиціями народної культури.