36. Загальна х-ка універсальних міжурядових організацій.

Міжнародні організації підрозділяються на універсальні, регіональні в змісті гл. VIII Статуту ООН і локальні, членами яких є, видимо, не менш чим три держави. Поняття універсальної міжнародної організації визначено нині з урахуванням положень ст. 57 і 63 Статуту ООН у Віденській конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Згідно ст. 2 цієї Конвенції, «міжнародна організація універсального характеру» означає Організацію Об'єднаних Націй, її спеціалізовані установи, Міжнародне агентство по атомній енергії і будь-яку іншу аналогічну організацію, членський склад і відповідальність якої носять широкий міжнародний характер. Універсальні міжнародні організації не обмежуються ООН. До них також належать спеціалізовані установи ООН. До спеціалізованих установ Організації Об’єднаних Націй належать: Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародна орга­нізація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО), Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Продовольча і сільськогосподарська Організація Об’єд­наних Націй (ФАО), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Між­народний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), Між­народний союз електрозв’язку (МСЕ), Міжнародна морська організація (ІМО). Окремо стоїть Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), яке також є галузевою універсальною міжнародною організацією, але має специфічні завдання (ядерна безпека і ядерні гарантії) і окремий бюджет.

35. Концепція імунітету держави та її нормативно-правове закріплення.

Імунітет держави — це принцип міжнародного права, що випливає із засад державного суверенітету. Імунітет держави виявляється в тому, що з огляду на рівність усіх держав (і велетенських за розмірами території та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. Імунітетом користуються іноземна держава, її органи та майно, що належить державі. Майно іноземної держави не може піддаватись заходам примусового характеру (накладенню арешту тощо). Теорія і практика розрізняють кілька видів імунітету держави: судовий; від попереднього забезпечення позову; від примусового виконання рішення; майновий (власності). Принцип імунітету держави відбитий у внутрішньому законодавстві більшості країн світу. Застосування принципу імунітету держави вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці. Проте, відсутня єдність поглядів на розуміння обсягу та сфери застосування цього принципу. У доктрині та практиці різних правових систем є дві основні концепції імунітету держави — імунітету абсолютного та функціонального (обмеженого). Згідно з теорією абсолютного імунітету державний імунітет базується на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права — суверенній рівності держав. Прихильники цієї концепції твердять, що держава завжди є єдиним суб'єктом, хоча її правосуб'єктність може виявлятись по-різному. Тому, наприклад, як суб'єкт міжнародного приватного права держава не втрачає властивості суверена (владної особи). Простіше кажучи, з цієї точки зору держава одночасно може бути у двох іпостасях — носія влади та торгівця. Теорія абсолютного імунітету дає змогу широко тлумачити та застосовувати імунітет держави. Подання позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно держави можуть бути вчинені лише тоді, коли є згода на те з боку відповідної держави.

З огляду на цю теорію в різні роки було прийнято закони про імунітет держави у США (1976 р.), Великобританії (197B р.), Австрії (1974 р.), Канаді (19B1 р.), Пакистані (19B1 р.), Сінгапурі (1979 р.). Відомо також, що засновані на таких же принципах закони про імунітет, були прийняті також у Південно-Африканській Республіці (19B1 р.) та Австралії (19B1 р.). Отже, цю проблему країни світу розпочали врегульовувати не так давно.

Основний зміст теорії функціонального (обмеженого) імунітету полягає в тому, що держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа (наприклад, здійснює зовнішньоторговельні операції та/чи займається іншою комерційною діяльністю), то імунітетом вона не користується. Теорія обмеженого імунітету застосовується в судовій практиці Греції, Данії, Італії, Норвегії, Фінляндії, Франції, Швейцарії. На її засадах базується й Європейська (Базельська) конвенція про державний імунітет — European Convention on State. Конвенція була прийнята 16 травня 1972 р., а діє з 1976 р.