131. Мета міжн.Ек. Співробітництва.

Міжнародне економічне співробітництво є одним із головних факторів розвитку економіки кожної країни. Економічні та правові основи діяльності (ЗЕД) в Україні регламентовані Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 p. У цьому законі ЗЕД по трактована як діяльність суб'єктів господарської діяльності країни та відповідних іноземних суб'єктів, заснована на взаємовигідних відносинах між ними. ЗЕД передбачена як на території України, так і за її межами (ст. 1 Закону). Під господарською діяльністю розуміють «будь-яку діяль­ність, у тому числі підприємницьку, пов'язану з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що є у формі товару». Активний розвиток міжнародних економічних зв'язків не тільки сприяє економічному зростанню держав світового співтовариства, але й дозволяє підтримувати і зміцнювати мирні взаємовідносини, знімати міжнародну напруженість, створювати систему міжнародної економічної безпеки. Іншими словами, міжнародне економічне співробітництво є реальною матеріальною основою зміцнення миру на землі. Одним з ефективних шляхів побудови багатостороннього економічного співробітництва є створення міжнародних економічних організацій, покликаних сприяти підписання багатосторонніх договорів, створювати міжнародні механізми спостереження і контролю за їх виконанням, розробляти та встановлювати норми, спрямовані на правове регулювання міжнародних економічних відносин, і пр.

Сучасний розвиток світового господарства супроводжується розвитком різних форм міжнародного співробітництва, що являють собою систему техніко-економічних, організаційно-економічних і виробничих відносин між економічними суб’єктами різних країн. До основних форм міжнародного співробітництва відносяться: міжнародна торгівля; міжнародний рух капіталів; міжнародна міграція робочої сили; міжнародний обмін технологіями; міжнародні валютні відносини; міжнародні кредитні відносини. На сучасному етапі міжнародних економічних відносин вирішальну роль відіграє міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля – це торгівля між країнами, яка складається із імпорту та експорту товарів і послуг. Вона створює велику кількість переваг, що стимулюють економічний розвиток окремих країн, сприяє поширенню нових ідей та технологій. Завдяки їй держави отримують можливість імпортувати продукцію, яку вони не виробляють самі. В сучасних умовах господарювання важливою формою міжнародних економічних відносин стає міжнародний рух капіталу (експорт капіталу). Головною причиною вивозу капіталу є його відносний надлишок і монополізація національного ринку, що не гарантує його прибуткового застосування. Тому капітал спрямовується за кордон у пошуках більш високого прибутку. Вивіз капіталу здійснюється в таких основних формах: прямі інвестиції, портфельні інвестиції, середньо- та довгострокові кредити позичкового капіталу.

130. Орг.-правовий механізм міжн. Валютної с-ми.

Розвинуті країни світу створили свій організаційно-правовий механізм валютних відносин. Його структурними ланками є, насамперед, самі держави або уповноважені ними відповідні державні органи. Сьогодні спостерігається тенденція посилення впливу окремих держав на міжнародні валютні відносини. Це пояснюється тим, що держави з метою уникнення кризових явищ намагаються розумно поєднувати стихійний розвиток валютних відносин з їх державним регулюванням. Уряд цих країн відіграє значну роль у визначенні державної валютної політики і проведенні її через свої державні (центральні) банки. Наприклад, у США цю політику здійснюють Федеральна резервна система, в якій об’єднані державні банки; в Англії — Банк Англії, у Франції — Французький банк, у ФРН — Німецький федеральний банк, в Україні — Національний банк.

У виробленні й реалізації валютної політики важливу роль виконують і неурядові структури міжнародного і національного характеру (комітети, спілки, комісії, банківські клуби тощо). Так, ще за ініціативою Д. Рокфеллера (керівника фінансово-промисло­вого угруповання ряду країн) була створена Тристороння комісія, до складу якої входили представники ділових і політичних кіл США, країн Західної Європи і Японії. Її рекомендації, зокрема з питань валютної політики, враховували уряди багатьох країн. Провідні країни вишукують найефективніші форми координації своєї валютної політики. Серед них — щорічні зустрічі керівників країн великої «сімки» (США, Англії, Франції, ФРН, Італії, Канади, Японії). У 1997 р. до цієї групи увійшла Російська Федерація і група почала називатися група «вісімки». На зустрічах лідерів цієї групи обговорюються питання скоординованої валютної політики та шляхи її реалізації, розробляється загальний економічний курс, виробляється єдиний підхід стосовно ключових проблем світогосподарських зв’язків. Значну роль у розвитку міжнародних валютних відносин відіграють міжнародні кредитні організації і фонди, котрі, як правило, поділяють на шість груп. 1) Організації і фонди як спеціалізовані заклади ООН (МВФ, МБРР, Спеціальний фонд ООН — СФ, Фонд капітального розвитку ООН — ФКРМФК); 2) Міжнародні організації європейського континенту (Банк міжнародних розрахунків — БМР, Європейська валютна система — ЄВС, Європейський інвестиційний банк — ЄІБ, Північний інвестиційний банк — ПІБ, Міжнародний кооперативний банк — МКБ, Європейська федерація асоціацій кредитних інститутів — ЄФАКІ); 3) Азіатські міжнародні організації (Азіатський банк розвитку — АзБР, Ісламський банк розвитку — ІБР..); 4) Африканські міжнародні організації (Африканський банк розвитку — АфБР, Африканський фонд розвитку — АфФР, Захід­ноафриканський банк розвитку — ЗБР і Банк розвитку держав Центральної Африки — БРЦА, Західноафриканська клірингова палата — ЗАКП); 5) Міжнародні організації країн Латинської Америки (Між­американський банк розвитку — МАБР, Карибський банк розвит­ку — КБР, Центральноамериканський банк економічної інтеграції — УАБЄР, організації Андської групи: корпорація розвитку, резервний фонд, зовнішньоторговельний банк); 6) Міжнародні організації арабських країн (Арабська інвестиційна компанія — АІК, Арабський банк…). Ці міжнародні кредитні організації і фонди створені на основі міжнародних угод відповідних держав, і їх функціонування регулюється міжнародно-правовими актами. Вони, як правило, мають право від свого імені укладати договори як із країнами-учас­ницями, так і з іншими країнами.