7. Особливості розвитку соціального знання нового часу

Розглядаючи третє питання, слід звернути увагу, що соціальне пізнання в період Нового часу стає на шлях пошуків природничих факторів розвитку суспільства. Таким чином, панівною стає натуралістична орієнтація. Варто підкреслити й те, що ідея рівності людей перед Богом, що сформувалася в епоху Середньовіччя, в цей історичний період розвитку соціального знання трансформується в ідею рівності людей за своєю природою і пошуки шляхів їх соціальної рівності в суспільстві. Цю проблему вивчали Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо та інші.

Томас Гоббс (“Про громадянина”, “Лівіафан”) обґрунтовує ідею про відмінність природного і суспільного життя людей. Природне життя характеризують такі ознаки, як необмежена свобода, рівність прав й здібностей та принцип війни всіх проти всіх. Необхідність утворення держави, за Гоббсом, викликана саме потребою самозбереження людей. Основою формування держави є укладення договору між людьми, які передають колективно обраному органу повноваження за дотриманням порядку і миру. Свободу в державі трактує як можливість чинити все, що не суперечить закону.

Джон Локк (“Трактати про врядування”)формулює ідею права людини як ціннісно-нормативної системи. Розрізняє, як і його ппередник, природне і суспільне (державне) життя людей. Причиною переходу від природного до суспільного життя вважає право людини на життя і приватну власність. Держава – наслідок укладення договору між людьми і урядом, влада якого заснована договором.

Жан Жак Руссо (“Міркування про нерівність”, “Суспільний договір”) причинами переходу людей від природного стану до політичного (державного) вважає приватну власність і соціальну нерівність, породжену нею. Розрізняє три ступені соціальної нерівності: майнову, підпорядкування керівник-підлеглий, перетворення законної влади у деспотію. У ролі носія і джерела влади називає громаду (народ). Визнає право народу на відкликання уряду (виразника волі народу) за невиконання ним своїх зобов’язань. Значний інтерес мають уявлення мислителя про відповідність видів врядування розмірам політичних утворень – держав (демократія – для невеликих держав, аристократія – для середніх, монархія – для великих).

Усіх трьох мислителів характеризує прагнення обґрунтувати ідею необхідності утворення держави, визначити основні чинники переходу від природного до політичного співжиття людей і тим самим показати відмінність між людиною як природною та соціальною істотою.

Ще однією особливістю Нового часу є становлення такої галузі наукового знання як філософія історії. В історико-соціологічному плані її розглядають зв’язною ланкою між філософією та соціологією.

Головною заслугою філософсько-історичних концепцій у розвитку соціологічних знань було: дослідження процесу ви­никнення людства; розкриття рушійних сил та законів у розвитку історії; визначення напрямів суспільного розвитку та узагальнення наявних знань про суспільство. Найфундаментальнішими працями з філософії історії є праці Жана Антуана Кондорсе, Г.Гегеля, Й.Гердера.

Жан Антуан Кондорсе (“Ескіз історичної картини людського розуму”) намагався обґрунтувати ідею про розвиток суспільної історії як процесу причиново обумовленого взаємозв’язку. Джерелом суспільного прогресу визнає розум. Соціальну нерівність вважає невід’ємною складовою суспільного життя. Гарантами обмеження соціальної нерівності, за Кондорсе, є однакові умови торгівлі і підприємництва.

Іоган Готфрід Гердер (“Ідеї до філософії історії людства”) стверджує, що суспільний розвиток просувається в напрямі до гуманізму, автономному використанню і удосконаленню людського розуму і моральних якостей. Суспільну історію розглядає як історію культури, прогрес творчих задатків людини. Опріч того, Гердер стверджує, що розвиток суспільної історії окреслює природа. Основними засадами формування суспільства називає сім’ю та владу.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (“Феноменологія духу”, “Філософія історії”, “Філософія релігії”) основним предметом своєї філософії історії поставив “об’єктивний дух” у процесі розвитку. За мислителем, дух – це самодостатнє існування. Історичний розвиток духу обіймає три головні фази: східну, греко-римську й німецьку. Світову історію тлумачить як процес в усвідомленні свободи (право коритися закону). Лише історія народів, які в свій час виступали ступенями усвідомлення духу свободи, творить історію всесвітню. Об’єктивацією свободи в історії є держава, яка виступає втіленням божественної ідеї на землі. Обов’язком громадянина є підтримка самобутності, незалежності та суверенності власної держави. Тому Гегель виправдовує насильство як засіб збереження держави, її самобутності. Наслідком усіх його міркувань є теза про суспільний прогрес як результат соціальних змін, основою яких слугують зовнішні конфлікти народів.

Підводячи підсумок розвитку соціологічних знань в епоху Нового часу, зазначте, що вже у цей період формуються такі напрями в розвитку соціології, як географічний і культурологічний, які згодом науково обґрунтовують ідею суспільного прогресу.

8.Виникнення соціології як науки О.Конт. Засновником соціології вважають француза Огюста Конта (1798—1857), котрий деякий час працював у великого утопіста Сен-Симона секретарем і сам увійшов в історію як творчий, енциклопедичний мислитель, якого іноді порівнюють з Г.Гегелем. Його творчість збіглася у часі з періодом глибинних соціальних змін, які сприймалися ним як загальна моральна, інтелектуальна та соціальна криза. Причини цієї кризи він вбачав у руйнуванні традиційних інституцій та духовних засад суспільства, у відсутності системи вірувань і поглядів, які б відповідали новим суспільним потребам, мали змогу стати ідейним підґрунтям майбутніх соціальних перетворень. Конт вірив у безмежні можливості розуму як рушійної сили історії, в "позитивну" науку, що має замінити релігію і стати головного організуючою силою суспільства. Свою історичну місію він бачив у тому, щоб створити "Наукову Біблію" майбутнього, поставити науку на чолі всіх форм людського існування.

Огюст Конт (1798-1857). Засновник позитивізму. Прагнучи точно визначити місце соціології в людському пізнанні, створив класифікацію наук, в якій кожна наступна наука досліджує більш складні явища. У цій класифікації наукою, що вивчає найбільш конкретні, а тому і найбільш складні явища, є соціологія. Центральні категорії у творчості: соціальний організм, соціальна статика, соціальна динаміка. Соціологічна думка зародилася значно раніш того періоду, коли О.Конт запровадив до наукового вжитку поняття “соціологія”. Та й сам він стверджував, що його вчення нерозривно пов’язане з попередніми дослідженнями суспільства і його елементів. О. Конт розглядав соціологію як найскладнішу науку.Появу соціології О. Конт пов'язував не тільки з новою стадією розвитку суспільства, а й з усією історією розвитку науки. Він ввів у 1839 р. і сам термін "соціологія", визначив її предмет і завдання, розробив методи дослідження суспільства. За О. Контом, соціологія — єдина наука, що вивчає, як удосконалюються розум людини та її психіка під впливом суспільного життя. Не людина за допомогою розумної волі створює суспільство, а навпаки — суспільство розвивається за своїми законами, постійно змінюється. Через це не можна переоцінювати роль "великих людей". Пріоритет Конт віддавав суспільству. Він розглядав його як вищу істоту. У О.Конта вже закладені елементи системного підходу, який набув розвитку в соціології XX ст. Саму соціологію Конт поділяв на соціальну статику І соціальну динаміку. Соціальна статика — це теорія громадського порядку, організації, гармонії. Засновник соціології розглядав сім'ю, державу, релігію з точки зору їхніх функцій в інтеграції суспільства. На його думку, там, де існує конкуренція, не може бути суспільної гармонії

9. соціологічні школи натуралістичного напрямку в 19 ст. Основна концепція – Дюркгейма (1858-1917). Спирається на соціальні факти і вивчає їх статистично. Соціальні факти – колективні звички, традиції, звичаї, правила поведінки. Головне в людському суспільстві, що цементує та збирає його докупи, є соціальна солідарність, а сила, що створює суспільне ціле – розподіл праці. Солідарність походить з колективної свідомості – сукупності спільних вірувань та почуттів, що розділяють члени однієї групи чи суспільства. Колективна свідомість відображає характер та традиції народу. Чим більшим є розподіл праці, тим сильніше в людей прагнення до єдності та обміну. Символом обміну виступає угода, коли два індивіда беруть на себе взаємні зобов*язання, і з цього виходить співпраця та кооперація. Механічна та органічна солідарність.

10 соціологічні школи психологічного напрямку в 19 ст. Основна концепція – Вебера (1864-1920). Понад усе ставиться індивід, а причина розвитку суспільства – культурні цінності, віра в інтелігенцію. Тільки індивід посідає мотиви, цілі, інтереси та свідомість. Соціальна статистика та пошук мотивів – взаємодоповнюючі частини соціологічного дослідження. Теорія соціальної дії. Ідеї Вебера – підвалини сучасної соціології. Психологічний напрям у соціології був набагато пліднішим у науковому відношенні, ніж ряд натуралістичних напрямів, що орієнтувалися на біологію. Цей напрям, насамперед, передбачав аналіз людини та суспільства як елементів соціальної системи. Більшість досліджень даного роду була пов'язана із вивченням соціально-історичного матеріалу. Однією з рис, властивих психологізму в соціології, є те, що предметом дослідження виступають емоції, інстинкти, навіювання, лібідо, несвідомі імпульси, а не інтелектуальний фактор людської діяльності (розум, свідома поведінка).У рамках психологічного підходу в соціології розвивався "психологічний еволюціонізм", фундатором котрого був американський геолог і палеонтолог Лестер Уорд (1841-1913).

11. Розуміюча соціологія Вебера. Макс Вебер – фундатор "розуміючої” соціології та теорії соціальної дії. Ввів в соціологію поняття "ідеальний тип”, який розглядає не як тип пізнання, а засіб, що дозволяє розкрити спільні правила якихось дій або вчинків. Ідеальний тип за Вебером дозволяє трактувати історію та соціологію як два напрями наукового інтересу, а не дві різні дисципліни. Соціологія Вебера вивчає поведінку людини та вкладає в її дії та вчинки певний сенс. Толму дії людини набувають характер соціальної дії, і в ній присутні 2 моменти: об*єктивний – орієнтація на інших,і суб*єктивний. Соціальна дія – дія, суб*єктивний сенс якої відноситься до поведінки інших людей. Зрозуміти сенс дії – зрозуміти діючу людину, хоча в діяльності людина не завжди усвідомлює мету. Чотири типи діяльності : 1)цільораціональна дія через очікування певної поведнки, критерієм цієї діяльності є успіх; 2)ціннісно-раціональна, заснована на вірі в цінності самої дії, незалежна від успіху; 3)афектна – заснована на емоційному стані суб*єкта, що діє; 4)традиційна – заснована на звичках. Лише перші типи є соціальною дією, бо вони стосуються усвідомленного сенсу.