68. Оптимізація суспільного вибору. Суспільний виграш і суспільні витрати.
За ринкового механізму приватні блага виробляються в такій кількості, як бажають споживачі. Забезпечення суспільними благами, на відміну від приватних, визначається політичним процесом прийняття рішень.
В демократичних державах надання громадянами переваг певним суспільним благам виявляється або шляхом прямого голосування, або в рамках системи представницької демократії, шляхом вибору депутатів парламенту.
Теорія суспільного вибору займається аналізом процесів прийняття колективних рішень, дослідженням взаємозв'язку між пріоритетами громадян та прийняттям держаних рішень.
При одноголосному голосуванні (модель прямої демократії) забезпечується вибір ефективного рішення при умові, що в процесі голосування враховуються всі можливі альтернативи. Проте за деякий проміжок часу знайти рішення, яке влаштовувало б усіх, практично нереально. Тому найчастіше рішення приймається більшістю голосів.
Пряме голосування є швидше винятком. Пряма демократія існує лише на рівні общин у США, Канаді та у Швейцарії (у формі референдумів). На рівні окремих штатів, земель пряма демократія практично не використовується.
В межах класичної теорії демократії припускається, що депутати не мають ніяких власних цілей і прагнуть лише краще передати пріоритети своїх виборців. Але передумова про відсутність у депутатів власних інтересів давно визнана нереалістичною. В основі теорії суспільного вибору лежить ідея про те, що перша і найважливіша мета будь-якого депутата і політичної партії полягає в тому, щоб прийти до влади або зберегти владу. Державні рішення є лише побічним продуктом, засобом для досягнення цієї мети, так же, як і виробництво, яке є засобом для отримання прибутку.
Для представницької демократії типовим є так званий обмін голосами. Таким чином, групи меншості отримують можливість підтримувати одна одну і формувати певну більшість. Обмін голосами може відбуватись у явному вигляді через послідовність процедур голосування або неявно, коли формується пакет документів, спільна програма дій різних парламентських груп. За прямої демократії обмін голосами неможливий, тому що кількість виборців велика, а отже, на проведення переговорів потрібні великі кошти. В представницькій демократії чисельність виборців значно менша, і тому для кожної групи з певними інтересами існує багато комбінаційних можливостей.
У ринковій економіці виробництво і розподіл благ відбувається з використанням механізму цін. Для виробників і споживачів діє принцип виключення, який означає, що певне благо отримує лише той, хто готовий заплатити ціну, що встановлюється на нього. Інші економічні суб'єкти із процесу усуваються. До того ж виробляються лише ті товари, ціни яких перевищують витрати, тобто виробники (принаймні у довгостроковій перспективі) намагаються уникнути неефективних виробництв. На ринку окремі економічні суб'єкти приймають самостійні рішення (у відповідності до власних уподобань та фінансових можливостей) про те, якими мають бути обсяг і структура їхньої пропозиції та їхнього попиту на різні блага. Кількість товару, яку економічний суб'єкт може мати у своєму розпорядженні, залежить від його купівельної спроможностіі.
В умовах ринкової економіки, окрім ринкових (або приватних) благ, на які існує індивідуальне право власності, є так звані «суспільні», або колективні блага.
Суспільні блага мають такі характерні ознаки:
• Неможливість виключення будь-якого суб'єкта із споживання (невиключеність). Для чистого суспільного блага це озна чає, що за суто технічними міркуваннями або через занадто високі витрати недоречно виключати когось із користування цим благом. Це неможливо зробити і в тому випадку, коли споживач не бере участі у фінансуванні відповідних витрат (проблема «безквиткового»), а значить, ринковий розподіл таких благ неможливий.
• Відсутність суперництва у споживанні (неконкурентність). Споживання блага одним суб'єктом не перешкоджає споживанню того ж блага іншими. Ця риса означає те, що використання блага додатковим споживачем пов'язане з незначними або нульовими граничними витратами.
Найвідомішими прикладами «чистих» суспільних благ є оборона країни (благо мирного життя поширюється на все населення країни незалежно від того, хто брав участь у фінансуванні відповідних витрат), а також маяк (жоден з кораблів у радіусі видимості не може бути виключений із «користування» ним і не може зменшити можливості інших щодо його використання).
Більшість суспільних благ слід розглядати як «недосконалі», що пов'язано з дією двох груп факторів:
Обмеження можливостей використання. Це може бути обумовлено географічним положенням (наскільки близько розташована, скажімо, пожежна станція від можливих користувачів її послугами) або необхідністю додаткових приватних товарів (можливість користування шосе залежить від наявності у вас автомобіля). Якщо стосовно «чистих» суспільних благ всі споживачі мають однакові можливості використання, то для «недосконалих» благ такі можливості можуть бути різними, і це значно впливає на процеси розподілу, які мають місце у суспільстві.
Відсутності суперництва у споживанні немає доти, доки не досягнуто межі потужностей. У подальшому із збільшенням кількості споживачів «якість» блага зменшується. Наприклад, якщо кількість студентів у групі зросте понад певне число, кожен з них буде «споживати» загальну програму навчання, але якість занять при цьому суттєво знизиться. При наданні таких суспільних благ виникає проблема переобтяження.
Для чистого суспільного блага, окремий споживач не може на свій розсуд змінити обсяг попиту на нього, кожному доводиться споживати одну й ту саму кількість певного суспільного блага., тобто ту, що пропонується для споживання. З цього випливає, що ціна, яку сплачує за це благо кожен споживач, має бути різною, бо лише таким чином можна досягнути рівності цін та відповідних граничних вигод. Якщо ж ціна буде єдиною, як це склалося б на ринку, то одні побажають споживати більше, а інші — менше (залежно від граничної приватної вигоди).
Крива попиту на «чисте» суспільне благо виводиться як результат «суми по вертикалі» приватних кривих попиту. Кожна така сума показує максимальну кількість грошових одиниць, яку споживачі всі разом готові пожертвувати на отримання додаткової одиниці даного «чистого» блага. Ми отримали так звану псевдокриву попиту на суспільне благо D, оскільки вона ґрунтується на нереалістичній передумові про те, що споживачі добровільно повідомлять, чому вони надають перевагу і, відповідно, за що готові платити.
Як було розглянуто в попередніх розділах, ціна кожного блага є оцінкою ресурсів, що використовуються для його виробництва; в умовах конкуренції вона відповідає граничним витратам і однакова для всіх економічних суб'єктів. Для суспільного ж блага його «ціна» — це внесок на фінансування витрат, і з погляду розподілу ресурсів має значення сума цін, яка повинна дорівнювати витратам. У нашому прикладі:
Ця умова виконується в точці Es. Надання суспільного блага можна збільшувати до тих пір, поки витрати надання додаткової одиниці блага (MSC) дорівнюватимуть сумі граничної готовності усіх споживачів платити за додаткову одиницю цього блага.
Як бачимо, пропозиція суспільних благ має бути зв'язана з планом їхнього фінансування. При незалежній поведінці економічних суб'єктів нижня межа пропозиції суспільного блага визначається готовністю якогось споживача повністю оплатити відповідні витрати. Додаткове розширення понад Q1 покращує становище всіх інших членів суспільства, оскільки гранична вигода, отримана всіма користувачами, більша, ніж граничні витрати, пов'язані зі збільшенням кількості суспільного блага. Але таке стане можливим, якщо додаткові витрати будуть розподілені між користувачами. Для цього необхідно прийняти колективне рішення як про принципи розподілу витрат, так і про те, якою повинна бути додаткова кількість суспільного блага.