21.Політичні партії та діяльність і і іі Державних Дум.

Октябристи — політична партія в Росії, що представляла праве крило російського лібералізму. Становлення партії відбулося протягом листопада-грудня 1905. Її засновниками і лідерами були О. Гучков, Д. Шипов, П. Гейден, М. Родзянко, М. Стахович, М. Хом'яков та ін. діячі, які представляли вищі прошарки інтелігенції та чиновництва, поміщиків, торгово-промислові кола. Друковані органи партії — газети «Слово» (1905-06) і «Голос Москви» (1906-16). В програмі, прийнятій І з'їздом (лютий 1906), були чітко сформульовані ідеї єдності і неподільності Росії, збереження «за її державним устроєм унітарного характеру, що складався історично». Октябристи виступали за конституційну монархію з двопалатним представницьким органом, обраним на основі всезагального виборчого права, за надання політичних прав та свобод в рамках Маніфесту 17 жовтня 1905. У 1901—05 значну роль в партії мала Бойова Організація, що застосовувала індивідуальний терор проти представників царського режиму. І Конституці́йно-Демократи́чна Па́ртія (Кадети — російська ліберальна партія, з квітня 1906: — Партія народної свободи. У політичній частині програма кадетів виступала за перетворення Росії в конституційну і парламентарну монархію з кабінетом міністрів, відповідальним перед двопалатним парламентом, що вибирався на основі всезагального виборчого права. Програма партії включала вимоги свободи слова, совісті, зібрань, недоторканості особи та життя. Щодо державної думи то у І Державній Думі кадети здобули 179 із 478 депутатських місць і стали керівним центром Думи. Її головою було обрано кадета С. Муромцева. У II Державній Думі партія кадетів одержала 98 із 518 місць, зберігаючи роль «центру». Головою Думи став Ф. Головін. Маючи 54 депутатські мандати у III Державній Думі, кадети перебували в опозиції до уряду. У грудні 1905 був опублікований виборчий закон, на основі якого в кін. лютого — на початку березня 1906 відбулися вибори до І Державної Думи, що проходили в умовах урядових репресій. Ліві партії бойкотували вибори. Найбільше місць (34% від загального числа членів Думи) здобула партія кадетів. Впливовою була група селянських депутатів, які об'єднались у фракцію трудовиків. Діяльність Думи тривала лише 72 дні. II Державна Дума, вибори до складу якої відбувались у січні-лютому 1907, виявилась ще більше лівою та опозиційною, ніж перша. 20.2.(5.3).1907 нова Дума розпочала свою роботу. Як і раніше, в центрі уваги стояло аграрне питання, навколо якого і розгорілась гостра боротьба. Уряд не бажав робити жодної поступки в аграрному питанні і припинив його обговорення. 1907 царським маніфестом II Дума була розпущена.

22. ІІІ Державна Дума і політичний курс П. Столипіна. У червні 1907 уряд на чолі з Столипіним розпустив II Державну Думу і опублікував новий закон про вибори, який забезпечив повну перевагу у III Думі великих землевласників та підприємців і значно обмежив представництво національних окраїн. Повністю були позбавлені представництва в Думі 10 областей і губерній азіатської частини Росії. Столипінська аграрна реформа — ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл селянської земельної площі в Російській Імперії та на підвищення продуктивності сільського господарства. Основним законодавчим актом був указ від 9(22) листопада 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року. За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. говорити про Думу то вона за законом складалася з 446 членів, включаючи 4 членів від Великого Князівства Фінляндського, які так і не були обрані. Октябристи - партія великих землевласників та промисловців - управляли роботою всієї Думи. Гострі суперечки в думі виникали з різних приводів: з питань реформування армії, з селянського питання, з питання про ставлення до «національних околиць», а також з-за особистих амбіцій, які роздирали депутатський корпус.

23. Росія в Першій світовій війні. Міжнародна ситуація почку 20 століття характеризувалась загостренням боротьби європейських держав за колонії і впливи в різних куточках світу. Росія прагнула розширити свій вплив на Чорному морі, щоб відкрити шлях експансії на Балкани і Близький Схід, а також у Середній Азії. Протиріччя між Р. і Японією на Далекому Сході призвели до російсько-японської війни 1904-05, у якій Р. зазнала нищівної поразки. За умовами Портсмутського миру 1905 до Японії відходила половина о. Сахаліну (на південь 50 паралелі). Протиріччя між Німеччиною і Австро-Угорщиною, з одного боку, і Росією — з іншого зумовили створення у 1904-07 спільно з Великою Британією і Францією воєнно-політичного блоку — Антанти. У Першій світовій війні 1914-18 рр. Росія виступила на боці країн Антанти проти країн Троїстого Союзу (ств. 1882). У 1914-15 рр. російська армія добилась певних успіхів на Північно-Західному фронті у районі Східної Пруссії і на Південно-Західному фронті. Наприкінці 1914 російські війська зайняли Галичину і Буковину й створили на окупованій території Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Однак уже до осені 1915 наступ німецької і австро-угорської армій змусив російську армію залишити Польщу, Литву, частину Латвії і Білорусі. Німецько-австрійські війська зайняли Галичину, Північну Буковину і 5 повітів Волині. У травні 1916 російська армія почала новий наступ на Південно-Західному фронті («Брусиловський прорив»), внаслідок якого російські частини захопили всю Буковину і південну Галичину. Проте цей наступ не привів до стратегічного перелому в ході воєнних дій на Південно-Західному фронті, а лише поглибив господарську розруху і незадоволення в країні. Намагаючись стабілізувати обстановку, Микола II вдавався до частої зміни міністрів, загравання з Державною Думою. Однак невдоволення поразками на фронтах, господарськими труднощами, бездарним керівництвом царських міністрів поширилось на всі верстви суспільства і армію. Численні страйки і заворушення переросли у кін. лютого 1917 у народний виступ в Петрограді, який підтримали армійські частини (див. Лютнева революція 1917). Микола II зрікся престолу.

25. Росія в 1917 р.: від лютого до жовтня. Участь Росії у Першій світовій війні 1914—1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів.Початок революції: 27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих.Перехід влади до Тимчасового уряду В ніч на 28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду. Державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи. Більшістю голосів 2 березня 1917 року Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету.Того ж дня цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 березня також відмовився від трону.Жовтне́вий переворо́т — події в Росії, внаслідок яких владу захопили більшовики.У березні-квітні 1917 із заслань і еміграції до Петрограду повернулася велика кількість політиків ультралівого напряму, у тому числі: В. І. Ленін, Л. Д. Троцький та інші. На думку деяких дослідників повернення фракції Леніна зі Швейцарії до Росії було спеціальною операцією німецького Генерального штабу, направленій на підривання стабільності в Росії. Впродовж 1917 року на всій території Російської Імперії наростала анархія. За офіційними даними до вересня 1917 року число дезертирів досягло 2 млн чоловік. У селі наростали пограбування і захоплення приватних земель.У ході Московської Державної наради в серпні 1917 року було прийнято рішення навести лад, спираючись на армію. Проте спроба головнокомандуючого російською армією генерала Л. Г. Корнілова взяти ситуацію під контроль закінчилася невдачею (28 — 30 серпня 1917): відісланий з фронту до Петрограду корпус під командуванням генерала Кримова мети не досяг, а сам генерал Кримов застрелився. Корнілов був заарештований, головнокомандувачем російською армією був призначений генерал М. В. Алексєєв. До осені 1917 року в Петрограді значно посилився вплив Ради, тон в якому задавали більшовики. На чолі Ради став випущений в серпні з в'язниці Л. Д. Троцький. Фактично нічого не заважало Раді узяти владу в Петрограді в будь-який момент, але більшість лідерів більшовиків на це не наважувались. Дискусія про можливість перевороту навіть вилилася на сторінки преси . За захопленням влади стояв лише Ленін і невелика група його прибічників.

26. Громадя́нська війна́ в Росі́ї (1917—1921) громадянська війна на теренах Росії (у вузькому тлумаченні — в межах Російської республіки, в ширшому — на території колишньої Російської імперії), яка розпочалась із падіння Тимчасового Уряду, та захоплення більшовиками Петрограду. У війні брали участь різні за чисельністю і складом збройні формування. Найважливіші з них — Червона Армія (створена більшовиками), Добровольча армія (створена офіцерами царської армії), армія УНР (створена для захисту УНР), Революційна повстанська армія (армія батьки Махна, створена для захисту інтересів селянства України) та інші.У російських історичних джерелах — енциклопедіях, підручниках, довідниках — ця війна часто зветься розширено: «громадянська війна та іноземна інтервенція проти Радянської Росії». Тобто до поняття громадянська війна додається (в нього додатково включається): - Продовження військових дій з Німеччиною і Австро-Угорщиною на фронтах Першої світової війни після жовтня 1917. -Воєнний конфлікт між Радянською Росією та країнами Антанти, а також на Далекому Сході з Японією — після складення урядом Леніна сепаратної мирної угоди з Німеччиною в Брест-Литовську на початку 1918; - відмови більшовиків сплачувати зовнішній борг Росії її закордонним кредиторам; розсекречення урядом більшовиків таємних міжнародних договорів і угод між урядом Російської імперії (царський дім Романових) і країнами Заходу.-Військовий конфлікт з Польщєю 1919—1921 або Радянсько-польська війна.-Війна 1921 у Монголії.За офіційною радянською версією Громадянська війна завершилась перемогою більшовиків та створенням Радянського Союзу в 1922 році. Але як соціальний конфлікт загально-національного масштабу, в якому політична партія, що захопила владу, придушувала інші соціальні класи і верстви населення силою, а іноді і зброєю, конфлікт проіснував у різних прихованих формах по різним оцінкам до другої половини 20-го ст.

27.Політика "воєнного комунізму": зміст і напрямки. Термін "воєнний комунізм" вперше був використаний Леніним на означення сукупності соціальних та економічних заходів періоду громадянської війни. Приводом до надзвичайних заходів було те, що в результаті виступу чехословацького корпусу, конфлікту між Раднаркомом та українською Центральною Радою погіршилося постачання до Росії хліба. Вводилась державна монополія на продаж хліба та його заготівлю.Поряд із цими заходами в червні 1918 р. було створено комітети бідноти — комбіди, що складалися, в основному, з сільського люмпен-пролетаріату. З метою стимулювання вилучення ними надлишків продуктів передбачалося, що частину вилученого буде поділено між членами комбідів. Одночасно на селі будувався комунізм.Проведення політики "воєнного комунізму" у промисловості розпочалося з червня 1918 р., коли було прийнято декрет про її націоналізацію. Націоналізації підлягали підприємства навіть з кількістю робітників у 5 осіб за наявності механічного двигуна та з кількістю 10 осіб без двигуна. На 1920 р. було націоналізовано 37,2 тис. підприємств. Політика "воєнного комунізму" означала встановлення цілковитого державного контролю над управлінням промисловістю, створення вертикальної централізованої системи органів управління на чолі з главками та Вищою радою народного господарства (ВРНГ). Характерними рисами політики "воєнного комунізму" були введення безгрошових розрахунків, відміна торгівлі, введення прямого продуктообміну, зрівняльного розподілу продуктів серед працюючого населення, запровадження карткової системи.Одним із екстремальних проявів цієї політики стала "мілітаризація праці": вводилася загальна трудова повинність, створювались трудові армії. У результаті політики "воєнного комунізму" відбулося катастрофічне падіння виробництва, зросли ціни, інфляція, процвітали "чорний ринок" та спекуляція. Одержавлення економіки обернулось небаченою бюрократизацією державного апарату і домінуванням адміністративно-командних методів управління.

28. Нова економічна політика більшовиків (НЕП): досягнення і прорахунки. Внутрішньополітична криза в Росії на початку 20-х років поставила питання про можливість дальшого утримання влади більшовиками. Політика "воєнного комунізму" призвела до масових селянських повстань, які охопили територію України, Поволжя, Кубань та Дон. Активізувався рух басмачів у Туркестані. Найбільшим було повстання на чолі з А. Антоновим, що охопило Воронезьку і Тамбовську губернії. Чисельність учасників опору становила 50-70 тис. Чол. Продовжувалася і повстанська боротьба в Україні під керівництвом Н.Махна. Найбільш організованим і небезпечним для більшовиків було повстання моряків Кронштадта навесні 1921 р.Початком здійснення нової економічної політики став X з'їзд РКП(б), який у березні 1921 р. прийняв резолюцію "Про заміну продрозверстки продподатком". Податок встановлювався вдвічі меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р.Відповідно у промисловості було проведено децентралізацію управління; підприємства об'єднувалися у трести та переводилися на господарський розрахунок, деякі поверталися колишнім власникам; вводилась відрядна оплата праці; дозволялась оренда; залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.Вказані заходи сприяли відновленню ринкових відносин, фактично ліквідованих у часи "воєнного комунізму". З метою їх нормального функціонування запроваджувалась нова система оподаткування, вводилась і нова конвертована грошова одиниця — червінець, забезпечений золотом. Але більшовицьке керівництво вважало неп тимчасовою політикою і не бажало відмовлятись від комуністичних ідей. Основні економічні важелі залишалися в його руках: зберігався значний державний сектор (важка і більша частина легкої промисловості), зовнішня торгівля була державною монополією, діяв єдиний державний банк, держава формувала ціни на сільськогосподарську і промислову продукцію.

29. Утворення СРСР. Національне будівництво 20-30-х років. Встановлення комуністичних режимів на більшій частині колишньої Російської імперії поставило на порядок денний питання об'єднання цих новоутворених держав, схожих за політичною системою, зв'язаних єдиним народногосподарським комплексом та об'єднаних в єдиний воєнно-політичний союз (договори 1919—1920 рр.).На початку 20-х років розгорілась дискусія про форму об'єднання цих держав. Серед розмаїття думок варто виділити два підходи до вирішення цієї проблеми.Так, нарком національностей Й. Сталін висунув ідею створення радянської спільності на засадах автономії. Такий варіант об'єднання здобув назву "автономізації", але був розкритикований українськими та грузинськими більшовиками. В умовах наростаючого конфлікту між московським центром та більшовиками національних республік у полеміку втрутився Ленін, який запропонував створити радянську спільність на засадах федерації (у федерацію об'єднувались рівноправні республіки, а не підпорядковані РРФСР суб'єкти). Ця пропозиція була схвалена представниками всіх республік.Протягом 1922 р. відбулися з'їзди рад України, Білорусії, Закавказзя та Російської Федерації, які прийняли рішення про утворення федеративного рівноправного союзу націй. Наприкінці грудня 1922 р. в Москві відбулася конференція представників національних республік, яка затвердила проект декларації про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік та проект союзного договору.І з'їзд рад СРСР відбувся 30 грудня 1922 р. Основним доповідачем на з'їзді був Й. Сталін. Він ознайомив учасників з'їзду з проектами документів і вніс пропозицію затвердити їх. Відкриваючи обговорення, представник УРСР М. Фрунзе запропонував доопрацювати документи, а вже після цього схвалити їх на II з'їзді рад. З'їзд підтримав цю пропозицію і створив комісію для підготовки остаточного варіанту документів. На з'їзді було проголошено СРСР, обрано Центральний Виконавчий комітет і Президію Союзу РСР, а також чотирьох Голів Президії ЦВК Союзу РСР, що мали головувати по черзі на засіданнях: від РРФСР — Калінін, від УРСР — Петровський, від БРСР — Черв'яков, від ЗРФСР — Наріманов.Але союзний договір так ніколи і не був доопрацьований і підписаний. "Комісію 13" з доопрацювання договору було ліквідовано. В січні 1923 р. ЦВК СРСР створив Конституційну комісію, яка підготувала проект конституції СРСР. її було затверджено на II з'їзді рад у січні 1924 року. Конституція містила Декларацію та Договір про утворення СРСР, який не мав нічого спільного з проектом договору 1922 р. З'їзд рекомендував союзним республікам ратифікувати текст конституції, що й було зроблено. Так відбулося конституційне оформлення СРСР, про створення якого ЦВК СРСР оголосив у липні 1923 р. у "Зверненні до народів та урядів світу".Таким чином, завдяки маніпуляціям Сталіна союзний договір, який мав стати міжнародним договором між суверенними державами, було замінено конституцією, яка стала внутрішньодержавним документом.

30. Політика індустріалізації: зміст та шляхи реалізації. Відбудова господарства, зруйнованого в роки Першої світової та громадянської воєн, поставила перед більшовиками питання про подальший розвиток держави. Всім було зрозуміло, що країна потребує модернізації, яка б вивела її з економічної відсталості. Питання полягало в тому, як це здійснити.На XIV з'їзді ВКП(б) в грудні 1925 р. було обрано стратегію прискореного розвитку промисловості таздійсненняіндустріалізації. Проведення політики індустріалізації почалося зі здійснення плану ГОЕЛРО — плану електрифікації країни. Основою дискусії, що розгорілася в партійному керівництві, було питання про темпи і масштаби промислового будівництва в СРСР. Вирішальними стали ідеологічний фактор і зростаючий культ особи Сталіна. У зв'язку з цим у партійному керівництві було дві точки зору.О. Риков, голова Раднаркому, виступав за збалансований розвиток сільського господарства та промисловості. Л. Троцький вимагав здійснення надіндустріалізації (високі темпи розвитку промисловості в найкоротші строки). Більшість членів ЦК ВКП(б) підтримала Рикова, однак з 1928 р. Сталін почав проводити політику надзвичайних заходів щодо селянства та прискорення темпів індустріалізації. Така ситуація вплинула і на формування завдань першого п'ятирічного плану. З двох пропонованих варіантів — мінімального, який передбачав 18-процентне зростання темпів економічного розвитку на рік, та оптимального, що передбачав 20-22-процентне зростання, було схвалено останній, який пізніше коригували у напрямку різкого підвищення показників розвитку галузей важкої промисловості (на 37% щорічно). Перша п'ятирічка виконувалась у складних економічних та політичних умовах. Завищення планових показників розвитку економіки спричинило диспропорції і призвело до зриву вирішення завдань першої п'ятирічки. Офіційна пропаганда твердила про дострокове виконання завдань першої п'ятирічки за 4 роки та 3 місяці. Реальні темпи зростання становили близько 16%. Джерелами індустріалізації стали націоналізаціяпромисловості;збільшення прямих і непрямих податків;використання трудового ентузіазму трудящих і примусової праці політичних в'язнів;колективізація сільського господарства тощо. "Надіндустріалізація" призвела до падіння продуктивності праці, посилення грошової емісії (радянський карбованець перестав бути конвертованим), росту інфляції, погіршення матеріального становища народу — було введено карткову систему.Друга п'ятирічка (1933-1937 pp.) проходила за умов, коли сталінське керівництво перейшло до більш-менш збалансованої політики щодо темпів економічного розвитку господарства країни. І хоча підсумком розвитку її економіки в роки другої п'ятирічки було виконання планових завдань по 10 показниках, загалом завдання п'ятирічного розвитку, незважаючи на офіційні заяви, теж не було виконано.Підсумки індустріалізації в оцінці сучасних істориків залишаються досить неоднозначними.З одного боку, СРСР з країни, що ввозила машини, перетворився на країну, що почала самостійно забезпечувати себе машинами. В економіці було створено нові галузі, а за обсягами промислового виробництва радянська країна вийшла на друге місце в світі. СРСР перетворився з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну країну. З іншого боку, було підірвано сільськогосподарське виробництво, відбулося скорочення виробництва в легкій та переробній галузях промисловості, радянська економіка ізолювалася від світової, відбулося загальне одержавлення засобів виробництва, посилилася централізація в управлінні економікою, утвердились командно-адміністративні методи управління.

31 Етапи колективізації в СРСР. Голод 1932-1933рр.Одним із джерел індустріалізації була колективізація. Вона розпочалася за рішенням XV з'їзду партії більшовиків (1927) і стала важливою складовою формування тоталітарної системи.Здійснення індустріалізації загострило становище в аграрному секторі. Восени 1928 р. розпочалися перебої з хлібопостачанням. За умови зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. Порушуючи рішення XV з'їзду ВКП(б) про збалансований розвиток галузей економіки, Політбюро ЦК ВКП(б) у січні 1928 р. прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства. Група членів ЦК ВКП(б) на чолі з М. Бухаріним виступила проти відновлення воєнно-комуністичних методів економічної політики, але зазнала поразки. колективізація почала здійснюватися вже в 1929 р., названому "роком великого перелому". Керівники окремих районів змагались, хто першим відрапортує про завершення колективізації. З'явилася велика кількість нежиттєздатних колективів-комун і колгоспів-гігантів.2 березня 1930 р. у "Правді" з'явилася стаття Сталіна "Запаморочення від успіхів", в якій відзначались серйозні помилки на селі, зокрема: порушення принципу добровільності при вступі до колгоспів, відмова від врахування специфіки різних регіонів. У помилках "вождь" звинуватив лише місцевих партійних керівників.Стаття та опублікована після неї постанова ЦК ВКП(б) були ні чим іншим, як тактичним ходом сталінського керівництва, спрямованим на заспокоєння громадської думки. Селяни сприйняли нові установки як сигнал до виходу з колгоспів. До червня 1930 р., порівнюючи з березнем, рівень колективізації впав з 58% до 24%. Але після XVI з'їзду ВКП(б) почалася нова хвиля колективізації.Було розроблено директивний план, за яким зернові райони за строками завершення колективізації поділили на три категорії:—до першої були віднесені зернові райони Північного Кавказу та Поволжя. Тут колективізація мала завершитись навесні 1932 p.;— до другої категорії — Україна та Білорусія (весна 1933 р.);— до третьої — всі інші та незернові райони (весна 1935 р.).Селяни-одноосібники обкладались нереальними податками.Головним методом проведенняколективізації (колгоспного будівництва на селі) став терор проти селянства. Передбачалось перетворити всіх трудівників села на державних робітників, а земельну власність — на державну. Соціальний склад селянства напередодні колективізації був неоднорідний, і ставлення різних його прошарків до радянської влади також було неоднозначним. Так, станом на 1927 р. заможних селянських господарств (т. зв. "куркульських") було 4%, середнього достатку ("середняків") — 63%, незаможних ("бідняцьких")—22%, "пролетарських" — 11%. Саме дві останні категорії селянства стали соціальною базою радянської влади на селі у процесі проведення колективізації. Щодо "середняка" радянська влада була деякий час більш-менш толерантною.Головне вістря "класової боротьби" було спрямоване проти "куркулів", яких передбачалося "знищити як буржуазний клас". З грудня 1929 р. радянська влада перейшла до політики відкритого терору проти заможного селянства. Було встановлено категорії "станових ворогів на селі". Відповідно до них визначались міра покарання та чисельність "ворогів". Поступово політика розкуркулення перетворилась на засіб боротьби з усіма селянськими господарствами, які чинили опір колективізації, і поширилась на господарства середняків і навіть бідняків. Всього було "розкуркулено" до 15% селянських господарств, вислано адміністративно 20% селян. У 1935 р. було введено в дію закон про охорону соціалістичної власності на селі, прозваний в народі законом "про 5 колосків". Згідно з ним найменша крадіжка каралася розстрілом або 10 роками таборів. Голодомо́р 1932—1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932—1933 років, що призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. 7 серпня 1932 року з'явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назваю «Закон про п'ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. «Законом про п'ять колосків» фактично людям було заборонено володіння їжею. 18 листопада 1932 року вийшла Постанова ЦК КП(б)У про заходи щодо посилення хлібозаготівель, згідно з якою, як окремі господарства за невиконання планів хлібозаготівель каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією 15-місячної норми м'яса. Через два дні вийшло рішення Раднаркому УРСР, згідно з яким натуральні штрафи дозволялося застосовувати також щодо колгоспів. Згодом перелік компенсаційних харчів розширено картоплею і салом, наприкінці року — продуктами тривалого зберігання. Під вилучення підпали всі колгоспи УРСР за виключенням півтори тисячі. Таким чином, практично по всій Україні каральні органи конфісковували все продовольство.

32. Основні тенденції суспільно-політичного життя радянського суспільства в 20-ті- 30 роки. громадянської війни не зупинило терору, який був частиною державної політики. Наприкінці 20-х — у першій половині 30-х років репресії були спрямовані, головним чином, проти т. зв. "станово ворожих" верств суспільства: буржуазних спеціалістів, непманів, куркулів. Найгучнішими процесами цього періоду стали "шахтинська справа" (1928), процес "Трудової селянської партії" (1929), справа "Промпартії" (1930), процеси над антипартійними групами. Поряд з репресіями удосконалювалася система тотального контролю за суспільством. Підростаюче покоління через комсомольську та піонерську організації виховувалось у дусі ненависті до "ворогів народу", необхідності непримиренної боротьби зі "шпигунами", "шкідниками" на виробництві, куркулями; заохочувались навіть доноси на батьків. Сили дітей та молоді спрямовувались на активнішу участь в індустріалізації країни та колективізації сільського господарства, на зміцнення дисципліни та підвищення якості навчання. У містах було введено паспортну систему. Вона забезпечила адміністративне скорочення числа жителів міст, які постачались продуктами харчування централізовано. Набув чинності закон, за яким робітника за найменшу провину звільняли з роботи, залишаючи без карточки споживача з подальшим виселенням його сім'ї з квартири. Було відновлено каторгу та смертну кару. З середини 30-х років репресії набули масового характеру і досягди свого апогею в 1937-38 pp. Приводом до посилення репресій в партії та країні стали події 1934 p., коли на XVII з'їзді ВКП(б) група делегатів спробувала замінити Сталіна на посаді генерального секретаря ЦК іншим лідером. Наприкінці 1934 р. сталося політичне вбивство С. Кірова, обставини якого залишились нез'ясованими. Вбивство використали як привід до посилення репресій, зміцнення диктаторського режиму. Для спрощення системи винесення вироків створювались позасудові органи — "трійки". Розгляд справ був досить формальним. У результаті масових репресій 30-х років інтелектуальні сили радянського суспільства у політиці, армії, науці було знекровлено. Це—один з найжахливіших злочинів сталінського тоталітарного режиму проти власного народу.

33. Зовнішня політика радянської держави в 20-30-х рр.: основні напрямки. Упродовж 20 - 30-их років політика СРСР зазнала суттєвих змін. Зрозумівши нездійсненність найближчим часом світової революції, радянське керівництво шукало виходу з міжнародної ізоляції. У період світової економічної кризи СРСР прагнув використати суперечності між капіталістичними країнами з метою забезпечення перетворень першої п'ятирічки. Невдовзі стало зрозуміло, що дії Німеччини та Японії загрожують безпеці СРСР. Це змінило його зовнішньополітичну доктрину.СРСР виступив за створення системи колективної безпеки і стримування агресорів. Провідником цього курсу став народний комісар закордонних справ СРСР М. Литвинов. СРСР вдалося зміцнити своє становище. У 1933 р. було встановлено дипломатичні відносини зі США, а в 1934 р. СРСР прийняли у Лігу націй як члена Ради, що означало визнання його великою державою. Успіхом на шляху створення системи колективної безпеки стало укладення в 1935 р. радянсько-французького договору про взаємну допомогу. Перелом у зовнішній політиці СРСР збігся з початком перегляду політики країн Заходу. СРСР рухався від Англії і Франції до Німеччини, а Франція та Англія шукали зближення з СРСР.Англія і Франція, стурбовані непередбаченим розвитком подій, виступили із заявою про гарантії допомоги ряду європейських держав — Польщі, Румунії, Бельгії, Голландії, Швейцарії та ін. Гарантії створили нову ситуацію в Європі. Німеччина не могла здійснити агресії проти СРСР, не порушивши суверенітету Польщі та Румунії і, відповідно, не ризикуючи опинитись у стані війни з Англією та Францією. У серпні 1939 р. СРСР опинився у центрі світової політики. Його прихильності домагались як Англія з Францією, так і Німеччина. Перед радянським керівництвом постала проблема остаточного вибору, від якого залежала доля світу.На думку Й. Сталіна, союз з Англією та Францією, у кращому випадку, міг принести напружені відносини з Німеччиною, а в гіршому — війну з нею. Союз же з Німеччиною ставив би СРСР осторонь світового конфлікту. 21 серпня Сталін отримав від Гітлера телеграму, в якій той заявляв, що прагне укладення пакту про ненапад з СРСР і готовий підписати будь-яку додаткову угоду, яка стосується усіх суперечливих питань. Після нетривалих переговорів Ріббентроп і Молотов 23 серпня 1939 р. підписали у Кремлі договір про ненапад і таємний протокол до нього. У протоколі сторони домовлялися про розмежування "сфер інтересів" у Східній Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Фінляндію, Латвію, Естонію і Бессарабію. Литва визнавалася сферою інтересів Німеччини. Протокол передбачав розподіл Польщі. Підписавши протокол, СРСР фактично опинився серед держав — "підпалювачів війни". Безпосереднім результатом підписання цих документів стало те, що німецькі війська вранці 1 вересня 1939 р. здійснили напад на Польщу. З вересня Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Спалахнула Друга світова війна.

34. Культура радянського суспільства в 20-30 рр.: основні тенденції. Художнє життя у перші роки радянської влади вражає строкатістю і безліччю літературно-художніх угруповань. Тільки у Москві в 20-х рр. їх було понад 34. У тому числі – “Кузня” (заснована 1920 р.), “Лівий фронт мистецтв” – ЛЕФ (1922), “Перевал” (1923) та інші. В квітні 1932 року ЦК ВКП(б) прийняв спеціальну постанову “Про перебудову літературно-художніх організацій”, яка передбачала їх розпуск й створення єдиних творчих спілок. У серпні 1934 року було створено спілку СРСР. Виникали Спілки художників, Союз композиторів, і т.д. До середини 20-их років належить поява радянської драматургії, яка мала значний вплив в розвитку театрального мистецтва. Найбільшими подіями театральних сезонів 1925-27 рр. стали “Шторм”. Надійне місце у репертуарі театрів займала класика. Музичне життя у 20-30 -ті роки пов'язане з іменами З. Прокоф'єва, Д. Шостаковича, А. Хачатуряна, Т. Хренникова, Д. Кабалевского, І. Дунаєвського та інших. Було створено музичні ансамблі, згодом які уславили вітчизняну музичну культуру: Квартет їм. Бетховена, Великий Державний симфонічний оркестр, Оркестр Державної філармонії та інших. Публікується роман М. Горького “Життя Клима Самгіна” (1925-1936). У романі Шолохова “Тихий Дон” (1928-1940) розповідається проблема людини у революції, його доля. Росту популярності кіно сприяла поява вітчизняних звукових фільмів, перший з яких був у 1931 року “Путівка у життя” (режисер М. Экк), “Одна” (режисери Р. Козинцев, Л. Трауберг), “Золоті гори” (режисер З. Юткевич). Найкращі фільми 1930-х розповідали про сучасників (“Семеро сміливих”, “Комсомольськ” З. Герасимова), про події революції" і громадянську війну.

35. Участь Радянського Союзу в Другій світовій війні: 1939-1941рр. Радя́нсько-фі́нська війна́, або Зимо́ва війна́ — збройний конфлікт між СРСР і Фінляндією в період з 30 листопада 1939 року по 13 березня 1940 року. На думку ряду істориків — наступальна операція СРСР проти Фінляндії з метою окупації Скандинавської країни під час Другої світової війни. У вересні-жовтні 1939 радянські війська почали зосереджуватися на радянсько-фінському кордоні. Генеральний штаб Червоної армії розпочав планування війни з Фінляндією. 29 листопада 1939 року СРСР розірвав із Фінляндією дипломатичні стосунки, а 30-го о 8:00 за московським часом радянські війська одержали наказ перейти радянсько-фінський кордон та розпочати бойові дії. Вже 30 листопада відбулось авіаційне бомбардування Гельсінкі, Віїпурі та інших фінських міст бомбардувальниками з радянських військових баз у Прибалтиці та коло Ленінграду. Чималі жертви серед цивільного населення Фінляндії внаслідок цих бомбардувань стали приводом для виключення Радянського Союзу з Ліги Націй. Одночасно радянська преса повідомляла, що жертв серед цивільного населення Фінляндії немає. 1 грудня в першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії —Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено «народний уряд». Уже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ним «договір про дружбу». Закінчення війни. Ця війна, що увійшла в історію під назвою «зимової», по суті, була нерівною, хоча Червона Армія, знекровлена сталінськими «чистками», воювала неефективно і зазнала набагато більших втрат, ніж Фінляндія. Протягом 1939 — першої половини 1941 років СРСР та Німеччина отримали спільні кордони. 1941 рік пройшов у повній стратегічній і тактичній перевазі Німеччини. За півроку їй вдалося захопити Прибалтику, Білорусь, Україну, частину земель європейської Росії. СРСР не спромігся організувати належну оборону на жодній ділянці фронту. 22 червня — Німеччина напала на СРСР.

36. Радянсько- німецька війна1941-1943: основні події на фронті та в тилу. Радянсько- німецька війна — збройний конфлікт між Німеччиною та СРСР, що тривав з 22 червня 1941 року по 9 травня 1945 року. У конфілікті на боці Німеччини виступили Італія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія, Словаччина і Фінляндія. Бої німецько-радянської війни є одними з наймасштабніших у воєнній історії 20 століття. Війна супроводжувалася жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями. Близько третина усіх загиблих у Другій світовій війні припадає на німецько-радянську війну. Перебіг війни обумовив поразку Німеччини. Результати війни спричинили посилення СРСР та сприяли створенню в Східній Європі залежних від нього низки комуністичних режимів. 22 червня 1941 року о 4.00 Йоахим фон Ріббентроп вручив меморандум радянському послу в Берліні В. Деканозову, в якому чітко виклав причини німецького нападу. В СРСР цей документ ніколи не оприлюднювався. рік пройшов у повній стратегічній і тактичній перевазі Німеччини. За півроку їй вдалося захопити Прибалтику, Білорусь, Україну, частину земель європейської Росії. СРСР не спромігся організувати належну оборону на жодній ділянці фронту. 1942 рік позначився провалом німецького наступу на Москву та початком контр-наступу радянських військ. Німеччина спромоглася захопити Донщину, Кубань та Кавказ. В районі Сталінграда СРСР зміг організувати ефективний опір німецьким військам. 1943 рік позначився втратою стратегічної ініціативи Німеччини у війні. СРСР перейшов у наступ, відвоював Кавказ і Донщину, відкинувши німців на Україну. В районі Курської дуги відбулася найзапекліша танкова битва Другої світової війни, в результаті якої Німеччина остаточно перейшла до оборони по всьому фронту. Наприкінці року СРСР вдалося захопити Східну Білорусь та Східну Україну.

37. Радянсько- німецька війна 1944-1945: основні події на фронті та в тилу. 1944 рік позначився масштабним наступом СРСР на всьому фронті. Радянські війська захопили всю Білорусь, Україну, Крим, Прибалтику, Східну Польщу, вивели з війни Фінляндію та Румунію і почали облогу Будапешту. 5 січня — СРСР здобув Кіровоград, УРСР. 27 січня — СРСР зняв блокаду з Ленінграду. 11 лютого — СРСР здобув Рівне і Луцьк, і захопив Волинь. 17 лютого — СРСР завершив Корсунь-шевченківську операцію. 17 квітня— СРСР з захопив Правобержжя та північну Бесарабію. 12 травня — СРСР захопив Крим. 22 червня — СРСР ропочав Білоруську операцію. липня — СРСР здобув Мінськ.20 липня — СРСР окупував Вільнюс, Литва.27 липня — СРСР захопив Львів. 2 серпня — СРСР захопив Люблін, Польща. 9 серпня — СРСР захопив Карелію. Фінляндія вийшла з війни. 10 серпня — СРСР окупував Естонію. 29 серпня — СРСР окупував Галичину, південну Бесарабію та Східну Румунію. 29 жовтня — СРСР окупував більшу частину Угорщини і розпочав наступ на Будапешт. 24 листопада — СРСР окупував країни Прибалтики. 1945. Наступ СРСР: 1945 рік позначився приходом військ СРСР до країн Східної Європи та насильним встановленням комуністичних урядів в цих країнах. Радянські війська окупували Східну Пруссію, Західну Польщу, Східну Австрію, Словаччину, Чехію та Бранденбург. Після падіння Берліна Німеччина підписала капітуляцію, яка завершила німецько-радянську війну та поклала край Другій світовій війні на європейському театрі бойових дій. 13 січня — СРСР розпочав наступ у Східну Прусію.17 січня — СРСР здобув Варшаву, Польща.19 січня — СРСР здобув Краків, Польща.28 березня — СРСР здобув Данциг, Пруссія.9 квітня — СРСР здобув Кьонігсберг, Пруссія.4 квітня — СРСР здобув Братіславу, Словаччина.15 квітня — СРСР здобув Відень, Австрія.16 квітня — СРСР розпочав битву за Берлін.2 травня — СРСР здобув Берлін, Пруссія.8 травня — Німеччина підписала капітуляцію.9 травня — СРСР здобув Прагу, Чехія. Наслідки В результаті німецько-радянської війни загинуло понад 30 мільйонів осіб. Це був найбільш кривавий театр воєнних дій в ході Другої світової війни. В боях була задіяна найбільша кількість сухопутних сил за всю історію воєн 20 століття. Конфлікт суповоджувався великими втратами як серед військового, так і цивільного населення. Характерною ознакою протистояння була ідеологічна боротьба — комунізму і націонал-соціалізму, яка сприяла жорстокості у війні. Під час конфлікту обидві сторони широко застосовували «тактику випаленої» землі, масові розтріли, знищення населених пунктів.

38. СРСР в останні роки правління Сталіна (1945-1953рр) Перемога над фашизмом у другій світовій війні народам світу далася дорогою ціною. Особливо великі втрати поніс Радянський Союз. За далеко неточними даними у війні загинуло понад 24 млн. громадян Радянського Союзу. Було зруйновано сотні міст, 70 тис. сіл, ЗО тис. промислових підприємств, національне багатство зменшилось на третину .Одним з наслідків другої світової війни було розширення кордонів Радянського Союзу.Здійснюючи відбудову народного господарства, керівництво СРСР, ігнорувало міжнародний досвід. В Радянському Союзі було висуното доктрину згідно з якою переваги планової економіки дозволяли розпочати відбудовчу роботу перш за все галузей важкої промисловості. Максимальні фінансові, та людські ресурси були направлені на розвиток військово-промислового комплексу. Це було продовженням сталінського курсу форсованої мілітаризації економіки, розпочатої ще в 30-ті роки. Основні завдання відбудовного періоду були визначені четвертим п'ятирічним планом (1946-1950 рр).Уже на кінець п'ятирічки військово-промисловий комплекс займав більше 60% у валовому суспільному продукті. Відбудова народного господарства здійснювалась через перекачування коштів з сільського господарства у промисловість внаслідок нееквівалентного обміну між містом і селом.21 лютого 1948 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадянський паразитичний спосіб життя. Загалом у 1948-1950 pp. було винесено близько 12 тисяч "громадських вироків". Виконання їх покладалося на органи Міністерства внутрішніх справ. Ситуація в сільському господарстві погіршилось в з'язку з голодом, який в 1946-1947 pp. охопив майже всю територію України, Молдови, Ульяновську, Костромську та інші області Росії. В 1950 році було завершено четверту п'ятирічку. Планові завдання були виконані по виробництву чавуну, сталі, вугілля, нафти, електроенергії, цементу.Виробництво товарів споживанн, сілького господарства в цілому не були виконані. Таким чином, та модель, яка була визначена для післявоєнної відбудови економік, відкидала країну у тридцяті роки. Технологічні досягнення років війни, а також у розвитку післявоєнного військово-промислового комплексу не були освоєні і впроваджені у промисловість. Однією з головних причин цих процесів була командно-адміністративна система.

39. Політичні та соціально-економічні процеси в СРСР в друг. Пол. 50-х на поч. 60- рр. 5 березня 1953 р. Й.В Сталін помер. Головою Ради Міністрів став Маленков. Його на цю посаду запропонував Берія. У свою чергу, Маленков запропонував об'єднати МВС і МДБ під керівництвом Берії. Посада першого секретаря у партії не пропонувалась, але Хрущов як єдиний з секретарів ЦК, що входив до Президії ЦК, фактично взяв під контроль кадри партійного апарату. Політика нового керівництва країни було вкрай непослідовною. Основним суперником Берії став Хрущов, який зумів на свою сторону залучити Маленкова й Жукова. Хрущова було обрано Першим секретарем ЦК КПРС. У вересні 1953 р. він виступив на Пленумі ЦК з пропозиціями щодо розвитку сільського господарства:- зменшити планові показники;- запровадити авансування праці колгоспників;- засудити практику існування слабких господарств за рахунок передачі їм коштів міцних;- зменшити управлінський апарат- сприяти допомозі міста селу. Друга половина 50-х - початок 60-х років були періодом, коли Радянський Союз, як і інші індустріальні держави, вступив у епоху науково-технічної революції. її особливістю у СРСР було те, що вона розвивалась переважно в надрах військово-промислового комплексу. У 1957 р. розпочалися реформи управління народним господарством. На думку Хрущова, надцентралізовані галузеві міністерства, які тоді існували, не могли забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Замість них створювались територіальні управління - ради народного господарства (раднаргоспи).Подальша реформаторська діяльність Хрущова була знову пов'язана з сільським господарством, яке продовжувало залишатись слабким місцем радянської економіки, хоча там і відбулись деякі позитивні зрушення (у 1956 р. дало позитивні результати освоєння цілини). Програма побудови комунізму. XXII з'їзд КПРС, який відбувся у жовтні 1961 p., був одночасно і тріумфом, і початком занепаду політики, пов'язаною з іменем Хрущова. З'їзд обговорив питання "Про Програму Комуністичної партії Радянського Союзу". Хрущов заявив, що програма будівництва матеріальної бази комунізму розрахована на 20 років. Але трапилось не так, як сподівався Хрущов. 1962-1964 pp. стали роками внутрішнього безладдя і зростання напруженості. Погіршилось продовольче постачання міського населення.

40. Політичні та соціально економічні процеси в СРСР в друг. пол. 60- поч. 80-х рр.. ХХ ст.Період «Застою» — назва однієї з останніх фаз існування радянської економічної та політичної системи (середина 1970-х — середина 1980-х років). В цей період в радянському суспільстві складалися передумови глибокої системної кризи — економічної та соціальної, які врешті призвели до краху радянської економіки та політичного розпаду СРСР. Звичайно застій пов'язують з ім'ям Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, під час правління якого (1964-1982) застійні явища у суспільстві сформувалися та набули характерних рис.Технічна відсталість СРСР Економічним змістом періоду застою було поступове просування до колапсу. Відставання у продуктивності праці від країн Західної Європи та США сягало кількох десятків відсотків та з часом збільшувалося. Найбільш відсталою галуззю народного господарства СРСР було сільське господарство, де безроздільно панувала колгоспно-радгоспна система. Технічне відставання СРСР ставало дедалі безнадійнішим. Радянські підприємства ставали неконкурентоспроможними; на кінець періоду застою вони були нездатні навіть відтворювати закордонні зразки. СРСР у 1980-ті роки став світовим лідером у виробництві сталі, але цей успіх був наслідком того, що у промислово розвинених країнах метал витіснявся новими полімерними та керамічними матеріалами, яких СРСР не мав, або мав у дуже невеликій кількості та невисокої якості З переходу на інтенсивний шлях розвитку економіки перешкоджала і мілітаризація промисловості. Велика кількість оборонних підприємств була зосереджена в Україні. Це стало причиною високого рівня безробіття під час економічної кризи початку 1990-х років, коли уряд уже не мав можливості, через брак валюти. Внутрішня та зовнішня торгівля. Обсяг виробництва товарів широкого споживання був недостатнім, щоб покрити грошову масу, яку мало на руках населення. Країні загрожувала гіперінфляція. Керівництво СРСР знайшло вихід у нарощуванні видобутку та експорті корисних копалин, насамперед нафти. На виручені гроші імпортувалися одяг, взуття, меблі, харчові продукти, та деякі інші товари народного споживання.Експорт товарів промислового виробництва був спрямований здебільшого до соціалістичних країн — сателітів СРСР та до країн, що розвивалися. У внутрішній політиці зберіглася система формування органів влади, яка утворилася ще за часів Й.Сталіна. Вся вища влада в СРСР була сконцентрована у вузькому колі осіб, що оточували Генерального секретаря комуністичної партії та входили до складу Політбюро ЦК КПРС. Президія Верховної Ради СРСР та Рада Міністрів СРСР повністю контролювалися керівництвом КПРС. Депутати Рад усіх рівнів фактично призначалися партійними комітетами за місцем їхньої роботи.

41. Зовнішня політика СРСР у другій половині 40-х пер. Пол. 80-х рр. XX ст. основні напрями. У ході Великої Вітчизняної війни Радянський Союз поніс колосальні людські й економічні втрати, але його військова й політична могутність, авторитет у світі незмірно збільшився. Принципова протилежність позицій радянської Росії й західних держав виявилася вже у вересні 1945 р. під час зустрічі міністрів закордонних справ СРСР, США й Великобританії. Каменем спотикання стало питання про заключення миру з колишніми союзниками Німеччини. Англія й Америка відмовилися обговорювати мирні договори з Румунією й Болгарією, поки там не будуть сформовані демократичні уряди. СРСР розцінив вимоги Лондона й Вашингтона про проведення вільних виборів у балканських країнах як прагнення привести до влади антирадянські сили.На Потсдамській конференції Сталін висунув територіальні претензії до Туреччини й наполягав на спільній радянсько-турецькій обороні Чорноморських проток. Мова йшла про приєднання деяких східних районів Туреччини до Вірменії. Спроби натисків на Туреччину тривали в 1946 і 1947 р.Ще один конфлікт виник навколо Ірану. Після смерті Й. Сталіна в березні 1953 р. у внутрішній та зовнішній політиці СРСР відбулися багатопланові зміни. В 1955 р. був підписаний державний договір з Австрією, припинений стан війни з Німеччиною, в 1956 р. — з Японією. Коли Хрущов в 1957-1958 р. захопив керівництво партією й урядом, уже стала вимальовуватися перспектива боротьби на два фронти - Китай на сході й Америка (включаючи частину, що перебуває під її впливом, Європи й Азії) на заході. Хрущов був за збереження розмежування з Європою, однак вважав, що на зміну самоізоляції, на яку прирік Росію Сталін, повинна прийти нова, динамічна епоха «мирних завоювань», під час якої тривав би ріст «соціалістичного табору». Суттєвий вплив на розвиток міжнародних відносин на зламі 70— 80-х років продовжував здійснювати Радянський Союз, у внутрішньому розвитку, зовнішній політиці та геополітичному становищі якого виразно назрівали серйозні зміни.

42. Радянська культура в 40-80-х рр.: основні тенденції. Характерною рисою розвитку культури в післявоєнні роки було посилення втручання партійно-державного апарату в культурне життя суспільства. На рубежі 40-50-х років ЦК партії організував дискусії з питань філософії, політекономії та мовознавства. Участь у них поряд з представниками науки брали керівники партії і держави. В кінці 40-х років розгорнулася боротьба за радянську національну культуру, проти космополітизму. Сторінки газет і журналів були заповнені статтями, спрямованими проти "буржуазного космополітизму" і його носіїв. Космополітами були оголошені представники науки, літератури і мистецтва, у творчості яких вбачалося "схиляння перед усім західним". Особливо сильно ця кампанія торкнулася історичну науку. "Відлига" і художня інтелігенція. Лібералізація суспільно-політичного життя дала потужний імпульс для розвитку літератури і мистецтва. Були сформовані Союз письменників РРФСР, Спілка художників РРФСР, Спілка працівників кінематографії СРСР. У столиці було відкрито новий драматичний театр "Современник".В кінці 50-х початку 60-х років відбулося кілька зустрічей партійно-державних керівників з представниками художньої інтелігенції. Участь у них брали Н.С. Хрущов і секретар ЦК з ідеології Л.Ф. Іллічов. Відносини глави держави з діячами літератури і мистецтва складалися непросто. Робота з відновлення законності, з реабілітації невинно засуджених осіб принесла Н.С. Хрущову широку популярність. Проте його спроби втручання у творчу лабораторію працівників культури, некомпетентність і категоричність в оцінках їх творчості призвели до втрати ним авторитету. Важливий внесок здійсний Пастернак у 1958 р. за роман "Доктор Живаго", заборонений до видання в СРСР і опублікований за кордоном, він був удостоєний Нобелівської премії з літератури. У тому ж році його виключили зі складу Союзу письменників СРСР і змусили відмовитися від Нобелівської премії.

43. Політичний курс М. Горбачова: внутрішня і зовнішня політика. Миха́йло Горбачо́в радянський політичний діяч та єдиний в історії Президент СРСР, при владі в 1985—1991 роках. Перебуваючи на вершині влади, Горбачов проводив численні реформи і кампанії, які в подальшому привели до ринкової економіки, знищення монопольної влади КПРС і розпаду СРСР. На горбачовський період припадає різке зменшення відтворення населення СРСР. Зникнення продуктів з магазинів, прихована інфляція, введення карткової системи на багато видів продовольства у 1989 році. Для періоду правління Горбачова характерно вимивання товарів з магазинів у результаті накачування економіки безготівковими рублями, а згодом - гіперінфляція. За Горбачова зовнішній борг Радянського Союзу продовжував зростати. Приховування від громадськості фактів аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. 7 листопада 1990 р. слюсар Олександр Шмонов зробив невдалий замах на Горбачова. Щодо зовнішньої політики то за його правління відбулось: Припинення війни в Афганістані(1979-1989) і виведення радянських військ.Прийшовши до влади, Горбачов спробував поліпшити відносини з США і Західною Європою. Однією з причин цього було баЗа роки свого правління Горбачов висунув безліч мирних ініціатив. Була досягнута домовленість про ліквідацію в Європі радянських та американських ракет середньої і малої дальності. 27 травня 1990 відбулося збройне зіткнення вірменських загонів самооборони з внутрішніми військами, в результаті чого загинули двоє солдатів і 14 бойовиків. У січні 1991 р. відбулися події в Вільнюсі і Ризі, що супроводжувалися застосуванням військової сили. В ході подій у Вільнюсі підрозділи радянської армії взяли штурмом телецентр, інші громадські споруди (т. зв. "Партійна власність») у Вільнюсі. Після підписання Біловезьких угод і фактичної денонсації союзного договору 25 грудня 1991 р. Михайло Горбачов склав з себе повноваження глави держави.

44. Наростання відцентрових тенденцій. Розпад СРСР.У середині 1980-х р. до складу СРСР входило 15 союзних республік: Українська, Азербайджанська, Білоруська, Вірменська, Грузинська, Естонська, Казахська, Киргизька, Латвійська, Литовська, Молдавська, РРФСР, Таджицька, Туркменська та Узбецька. На його території проживало понад 270 млн. осіб - представників понад 140 національностей. Прагненню республік відокремитися від СРСР сприяли економічна криза, що паралізувала народне господарство всіх республік, і розпад економічних зв'язків. Союзні республіки звинувачували центр у «викачуванні коштів» з регіонів, закликали спочатку до економічного суверенітету, а потім до державної незалежності. У 1988-1989 роках були створені народні фронти в більшості союзних республік.17 березня 1991 було проведено всесоюзний референдум з питання про збереження СРСР, питання якого звучало так: «Чи вважаєте Ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності» . Не брали участі в переговорах керівники прибалтійських республік, Грузії, Вірменії та Молдови. У червні проект був готовий, а в серпні він був опублікований у пресі. Згідно з цим проектом, союзні республіки ставали самостійними суб'єктами міжнародного права, їх повноваження були суттєво розширені, вони могли вільно входити і виходити зі складу СРСР, а центр перетворювався з керуючого в координуючий. В руках союзного керівництва залишалися лише питання оборони, фінансової політики, внутрішніх справ, частково - податкової і соціальної політики. Підписання договору було призначено на 20 серпня. Політичні лідери багатьох республік заявили про відділення від СРСР (до 16 грудня це зробили всі союзні республіки). У вересні 1991 колишнього Радянського Союзу вже фактично не існувало. Латвія, Литва та Естонія стали повністю незалежними державами, їх офіційно визнала влада СРСР. Грузія, Вірменія, Україна і Молдова також прагнули проводити повністю незалежний курс. Розпад СРСР завершили Біловезькі угоди. 8 грудня 1991 керівники трьох республік - Росії, України та Білорусії, що були державами - засновниками СРСР, оголосили, що Союз РСР як «суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Згодом було погоджено спільну заяву про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД), щоб дати змогу приєднатися до неї іншим республікам. 21 грудня 1991 на зустрічі в Алма-Аті глави 11 колишніх республік СРСР підписали Декларацію у підтримку Біловезьких угод і заявили про створення Співдружності Незалежних Держав.

45.Політичний курс президента Б. єльцина (1991-1999))У червні 1991 на загальнонародних виборах Б.Єльцин був обраний Президентом Росії. Позиція нового президента і його прихильників значною мірою спричинила невдачу спроби консервативних сил здійснити у серпні 1991 державний переворот і загальмувати демократичні процеси, зберегти СРСР. 8.12.1991 у Біловезькій пущі (Білорусь) президенти Росії, України та Голова Верховної Ради Білорусі підписали угоду про припинення існування СРСР і утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Російська Федерація проголосила себе правонаступницею СРСР. У 1992 новосформований уряд Росії, що складався з радикально настроєних учених-реформаторів на чолі з Є. Гайдаром, проголосив курс на проведення глибоких економічних перетворень з метою створення у країні ринкової економіки. 25.4.1993 за ініціативою Б.Єльцина відбувся всеросійський референдум, на якому більшість населення висловилась за підтримку президентської програми реформ. У вересні 1993 Президент РФ видав указ про розпуск парламенту, призначив нові парламентські вибори. 12.12. 1993 проведено вибори до нових органів законодавчої влади і одночасно референдум щодо прийняття нової Конституції, яка запроваджувала президентсько-парламентську форму державного управління. Результати перших демократичних виборів до Федеральних зборів РФ принесли незначну перевагу комуністам.Зовнішня політика РФ спрямована на встановлення рівноправних стосунків із західними країнами, інтеграцію у європейське співтовариство при збереженні впливових позицій, які посідав СРСР. Навесні 1997 Р. підписала з НАТО Угоду про особливі відносини, яка встановлювала партнерські стосунки між обома сторонами. Наприкінці березня 1996 президенти Росії, Казахстану, Киргизстану та Білорусі підписали Договір щодо поглиблення інтеграції між їхніми країнами. Через місяць Б. Єльцин і президент Білорусі О.Лукашенко уклали Договір про утворення співтовариства двох держав, який, однак, не набув чітко окреслених політико-правових контурів. Російсько-українські стосунки виявились обтяженими територіальними зазіханнями Росії на Крим і переважну частину Чорноморського флоту, збереженням серед певної частини росіян стереотипу про «єдиний руський народ». Тому процес розробки і узгодження широкомасштабного договору між Україною і Р. внаслідок намагань російської сторони зберегти Україну в сфері свого впливу тривав шість років. Після затяжних попередніх переговорів і консультацій у кін. травня 1997 відбувся офіційний візит Президента РФ Б.Єльцина до Києва, під час якого 31 травня підписано повномасштабний міждержавний «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». Останні роки правління Єльцина пройшли у пошуку наступника. Таким нарешті став В. Путін, на той час голова ФСБ, який з серпня 1999 р. став Головою Уряду РФ. 31 грудня 1999 Єльцин відмовився від посади президента за станом здоровя.

46.Правління Путіна (2000-2008)Путін був обраний президентом 7 травня 2000, у другий раз 14 березня 2004. Правління Путіна характеризувалося централізацією влади в Росії, а також стабілізацією ситуації усередині країни, завершенням війни в Чечні, зміцненням влади і ролі президента. Все це не в останню чергу обумовлювалося високими цінами на нафту і газ в роки його правління. Одним з основних пріоритетів президентства Путіна офіційно став також підйом економіки країни й рівня життя населення. У вересні 2005 у Росії запускаються так звані "Національні проекти" для дозволу найбільш злободенних соціальних проблем: охорона здоров'я, утвір, житлова політика й сільське господарство. В 2006 на ці програми виділяється 161 млрд рублів , в 2007 — 206 млрд. Однак жоден з цих проєктів не досяг своєї мети через корупцію і відсутність ефективних механізмів втілення і контролю. До негативних підсумків правління Путіна відносяться також пригнічення свободи слова за рахунок концентрації телебачення в руках держави і переслідування журналістів, різький зріст бюрократії, пригнічення економічних свобод через переслідування бізнесменів (справа Ходорковського), поглиблення економічної залежності Росії від сировинних доходів. Укріплення "вертикалі влади", відміна виборів губернаторів призвели до бурхливого зросту корупції і поглиблення розшарування населення. Соціальне незадовільство зтримувалося підйомом пенсій та бюджетних зарплат з "нафтогрошей" та масивною пропагандою дій Путіна і його уряду.У зовнішній політиці Путін проводив курс на конфронтацію з сусіднімі державами, як то Грузією, країнами Прибалтики, Україною (газові війни), з метою встановлення там підлеглих режимів та відвернення уваги населення Росії від внутрішніх проблем. Прокламований Путіним курс на конфронтацію з країнами НАТО і насамперед США носив скоріше демонстраційний характер, призваний показати "зростання величі Росії". Насправді ж дії Росії у напрямку цих країн були скоріше дружніми, що обумовлювалося значною економічною залежністю від них. У грудні 2007 Володимир Путін оголосив про те, що на президентських виборах навесні 2008 підтримає кандидатуру Дмитра Медведєва.

47. Політичний курс президента Дмитра Мєдвєдєва.Дмитро Мєдвєдєв російський державний і політичний діяч, третій Президент Російської Федерації (2008—2012), з 8 травня 2012 — Голова Уряду Російської Федерації. 10 грудня 2007 року Путін разом з пропрезидентською партією «Єдина Росія» підтримав кандидатуру Медведєва як нового президента Росії на виборах 2008 року. 2 березня 2008 Дмитро Медведєв переміг на президентських виборах в Росії з результатом 70,28% голосів. 7 травня прийняв присягу і обійняв посаду третього президента Російської Федерації. У серпні 2008 року загострилися відносини в Південній Осетії — зоні присутності російських миротворців. Введення грузинських військ на територію невизнаної республіки і обстріл її столиці міста Цхінвалі Медведєв назвав актом агресії проти миротворців і мирних жителів. 9 серпня він заявив про початок операції "з примусу до миру" — у той же день до Південної Осетії ввійшли російські танки і бронетранспортери, а російські ВПС завдали авіаударів по військових об'єктах на території Грузії. План врегулювання в зоні грузино-південноосетинського конфлікту, вироблений у ході переговорів президента Медведєва з президентом Франції Ніколя Саркозі, був підписаний у тому ж місяці. 26 серпня Медведєв офіційно заявив, що підписав укази про визнання Російською Федерацією незалежності Південної Осетії і незалежності Абхазії.5 листопада 2008 в ході свого першого звернення до Федеральних зборів Медведєв запропонував провести загальноросійський референдум зі зміни конституції Росії, збільшити термін повноважень президента на два роки, Державної Думи — на один рік, а також змінити принцип формування Ради Федерації, розширити її повноваження і зобов'язати уряд звітувати перед парламентом. Ці поправки були прийняті обома палатами парламенту, президент затвердив їх 30 грудня 2008 року.Медведєв — дійсний державний радник РФ 1 класу, член президії координаційної ради Російського союзу юристів. З 2005 року — почесний доктор права юридичного факультету СПбДУ.У 2001 році у складі колективу авторів отримав премію уряду Російської Федерації в галузі освіти за створення тритомного підручника «Цивільне право для юридичних вищих навчальних закладів», що згодом неодноразово перевидавався. Медведєв відомий у колі фахівців своїми працями в області транспортного права, правосуб'єктності юридичних осіб та правового регулювання кредитних і розрахункових відносин.