17. Національне питання і національні рухи в другій половині XIX ст.

Демократизація системи народної освіти, поява великої кількості фахівців з вищою освітою з дворян і різночинців значно розширили коло інтелігенції. Відмінними рисами інтелігенції стали висока ідейність і принципова спрямованість на активну протидію традиційним державним засадам, засновані на сприйнятті західних ідей. У цьому середовищі розвивалися різні напрямки громадської думки. У другій половині 50-х років гласність стала першим проявом "відлиги", настала незабаром після воцаріння Олександра II. Найширше поширення набули в Росії нелегальні видання "Вільної російської друкарні», збірник "Полярна зірка». Через деякий час, в 1857 р. Герцен разом з Огарьовим почав видавати газету-огляд "Дзвін", яка, незважаючи на офіційну заборону, у великих кількостях нелегально ввозилася в Росію і мала величезний успіх.

Ліберальний рух кінця 50-х - початку 60-х років був найширшим в Росії. Будучи прихильниками легальних форм боротьби, ліберали діяли через пресу та земство. В умовах політичної кризи на рубежі 50-60-х років активізували свою діяльність революційні демократи - радикальне крило опозиції. Ідеологічним центром цього напряму став з 1859 р. журнал "Современник". Посилення селянських заворушень у період проведення реформи 1861 р. вселили в діячів радикального напряму надію на можливість селянського повстання в Росії. Влітку і восени 1861 р. революційні демократи поширювали листівки із закликами до селян, учнівської молоді, солдатів, розкольників готуватися до боротьби.

В кінці 1861 - початку 1862 р. групою революціонерів-народників була створена перша після розгрому декабристів конспіративна революційна організація загальноросійського значення - "Земля і воля". На рубежі 60-70-х років у всій європейській частині Росії виникли численні народницькі гуртки. Серед них виділяється товариство "чайковців" (Н. В. Чайковський, А. І Желябов, Д. А. Клеменц, та ін.) Члени товариства вели пропаганду серед селян і робітників, а потім фактично очолили "ходіння в народ". Навесні 1874 р. тисячі учасників народницьких організацій вирушили по селах. Більшість з них мало на меті якнайшвидшу підготовку селянського повстання. В кінці 1876 р. виникла нова, централізована всеросійська організація народників так звана друга "Земля і воля". Її конспіративний центр керував діяльністю окремих груп не менш ніж у 15 великих містах країни. Незабаром в організації виникло дві течії: одні схилялися до продовження пропагандистської роботи, інші вважали єдиним засобом наближення революції тероризм. У серпні 1879 р. стався остаточний розкол.

18. Культура друг. пол. ХІХ ст.: основні тенденції розвитку. Громадський демократичний підйом періоду революційної ситуації та перших років після падіння кріпосного права вніс багато змін у культурне життя Росії. 60-і роки сприймалися сучасниками як час духовних перетворень, великих надій і звершень, Відмінною рисою суспільно-культурного життя перших пореформених десятиліть було поширення освіти. У країні розгорнувся широкий рух за створення народних шкіл, зміна методів викладання в них, надання права на освіту жінкам. Велику роботу з поширення освіти серед народу проводили комітети грамотності, громадські, просвітницькі організації, пов'язані з земствами. В університетах, які отримали автономію, відкрилися нові кафедри, пожвавилася наукова робота, підвищився освітній рівень випускників. У університетах в ті роки були зосереджені кращі наукові сили Росії, працювало багато видатних вчених, які сприяли поширенню не тільки науки, але й освіти в країні.Зростання технічної оснащеності промисловості і транспорту, вдосконалення технології виробництва вимагали підвищення рівня спеціальної освіти. У другій половині XIX ст. за участі громадськості в Росії було організовано багато різноманітних за профілем музеїв: історичних, природничо-наукових, художніх, промислових, сільсько-господарських. Література пореформеного часу представляла собою «яскраве сузір'я великих імен ». У ці роки створювали твори найбільші російські письменники, творчий шлях яких почався ще в попередню епоху. Нове покоління письменників-реалістів, яке прийшло в літературу в 60-70-і роки,принесло нові теми, жанри, ідейно-естетичні принципи. У літературному процесі тих років провідне місце належало нарису, в якому ставилися гострі соціальні проблеми, корінні питання життя і побуту селянства (нариси М. В. Успенського, В. А. Слєпцова, Г. І. Успенського та ін.)6O-70-ті роки - час розквіту і найбільших досягнень російського класичного роману та повісті. Величезний внесок у вітчизняну та світову культуру внесли І. С. Тургенєв (1818-1883) і Ф. М. Достоєвський (1821 - 1881). Вершиною російської літератури XIX ст. стала творчість Л. М. Толстого (1828 - 1910). У другій половині XIX ст. величезну роль у розвитку музичної культури відіграло творче об'єднання композиторів М. П. Мусоргський (1839-1881), Ц. 1918), А. П. Бородін (1833-1887), М. А. Римський-Корсаков (1844-1908)].

19.Російська імперія на зламі ХІХ-ХХ ст. Реформи 60-х pp. XIX ст. створили умови для швидкого розвитку капіталістичних відносин в Росії. Але тут вони мали свої особливості. Росія залишалась аграрною країною. Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві відбувався на прусський кшталт — поміщицькі господарства поступово переходили до товарного капіталістичного виробництва. Це забезпечувало Росії формування капіталістичних відносин за недостатнього первинного нагромадження капіталу; його роль відігравав грабіжницький характер селянської реформи, що створило умови для забезпечення промисловості дешевою робочою силою.Проте цей процес стримувався низкою чинників. Було збережено, зокрема, селянську «общину», що уповільнювало процес майнового розшарування. Промисловість, яка тільки-но створювалася, не могла забезпечити роботою великої кількості робітників. До того ж в Росії стався демографічний вибух: до кінця XIX ст. населення країни подвоїлося. Розвиток капіталістичних відносин відбувався на тлі збереження позаекономічних методів експлуатації селян (відробіток, здольщина). Капіталістичні відносини на селі успішно розвивались і в тих районах, де існувало традиційно розвинене селянське чи поміщицьке товарне господарство, і в новоосвоєних районах (південь України, Північний Кавказ, Казахстан).У Росії пізніше за інші великі держави завершився промисловий переворот, тобто перехід до машинного виробництва. Це сталось у 90-х pp. XIX ст. Проте він відбувався одночасно з індустріалізацією, що зумовило високу концентрацію виробництва і швидкі темпи розвитку. Початок індустріалізації характеризувався також прямим державним втручанням. Робилося це у формі державного фінансування залізничного будівництва, фінансової підтримки галузей важкої промисловості, особливо металургії та машинобудування, і цільових державних замовлень.Проте розвиток промисловості був нерівномірним у різних районах країни. Найвищими темпами розвивались Україна (Донбас, Південь), Петербург, Москва, Польща, Прибалтика; дещо повільніше — промисловість Уралу. Великого розмаху набуло залізничне будівництво. Нестача капіталів призвела до концентрації виробництва і до появи в Росії монополій «Продамет», «Продвагон», «Продпаровоз» та ін. З 80-х pp. XIX ст. в Росію почав активно проникати іноземний капітал. Розвиток ринкових відносин спричинився до протиріч у суспільстві між працею і капіталом, між підприємцями і найманими робітниками, між новими економічними відносинами і старою політичною системою. Усі ці проблеми накладалися на старі. Зокрема, в країні залишилось невирішеним аграрне питання. Це стало причиною високої соціальної напруженості у суспільстві протягом 1861-1917 pp.

20. Росія в 1905 р.: самодержавство і революція. Події революції стали наслідком загальнодержавної кризи, яка загострилась на початку 20 ст., у зв'язку з економічною кризою 1900—1903 в Росії та поразкою в Російсько-японській війні 1904—1905. Безпосереднім каталізатором революційних протестів стали події Кривавої неділі (1905). Початок революції поклали події 9(22).1.1905 у Петербурзі. Цього дня була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, в якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя. Демонстрацiю очолював відомий священик Георгій Гапон. Було вбито понад 200 чоловік і кілька сотень поранено. Кривава неділя у столиці викликала хвилю обурення у всій імперії. Країною прокотилась хвиля страйків, які охопили й українські міста, зокрема Катеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одесу. Страйкарі висунули не тільки економічні, а й політичні гасла (особливо в першій половині жовтня 1905) Одночасно з робітничими страйками розгортався і селянський рух: селяни палили поміщицькі маєтки, господарські будівлі, забирали худобу, ділили між собою панські й державні землі. Революційні настрої, які охопили армію і флот, посилились внаслідок невдач у війні з Японією та укладення Портсмутського мирного договору 1905, що призвело до втрати Ляодунського п-ва та Південного Сахаліну. 14.6.1905 в одеському порту вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». Найбільшого розмаху збройні виступи набули в грудні у Москві, Харкові, Катеринославі, Олександрівську. На придушення селянських заворушень уряд кинув регулярні військові частини і численні підрозділи поліції. В цих умовах царський уряд змушений був піти на поступки. 17(30). 10. 1905 Микола ІІ видав маніфест, в якому проголошувалось надання Державній Думі законодавчих прав , розширення виборчих прав громадян, демократичні свободи — свободу совісті, друку, зібрань та об'єднань. Маніфест 17.10.1905 сприятливо позначився на розвитку українського національно-визвольного руху.