26, 27. Школа рос. Формалістів та її вплив на структурально семіотичні студії. Осн. Концепти рос. Формалізму й можливості аналізу літ текстів з його методичними здобутками.

Формалізм виник у російському літературознавстві в 20-і роки ХХ ст. як абсолютно незалежна школа, зосередивши увагу на аналізі визначальних рис *літератури на противагу традиційному її вивченню у тісному зв�язку з іншими дисциплінами, такими як історія, соціологія чи психологія. Московський Лінгвістичний Гурток, заснований у 1915 р. *Романом Якобсоном, Петром Богатирьовим і Григорієм Винокуром, та Петроградський ОПОЯЗ (скорочено від Товариства Вивчення Поетичної Мови), створений у 1916 р. *Віктором Шкловським, *Борисом Ейхенбаумом, Левом Якубинським, Осипом Бриком та інш, стали двома провідними центрами формалізму. Вони видали три збірки статей: Сборники по теории поэтического языка (Дослідження з теорії поетичної мови 1916, 1917) і Поэтика. Сборники по теории поэтического языка (Поетика: Дослідження з теорії поетичної мови 1919).

До складу Московського Лінгвістичного Гуртка входили здебільшого лінгвісти, які розробляли нові підходи до вивчення мови і вважали поетику складовою частиною такої ширшої дисципліни, як лінгвістика. Члени Гуртка досліджували проблему розбіжностей між поетичною мовою та мовою повсякденного спілкування, беручи приклади з тогочасної російської поезії та російського фольклору.

Попри суттєві розбіжності між цими двома угрупованнями, вони досліджували одні й ті самі проблеми. По-перше, їх об�єднували зусилля поставити вивчення літератури на наукову основу, визначивши об�єкт цієї науки та розробивши її методи та методики аналізу. По-друге, вони ставили під сумнів теорію, згідно з якою мистецтво є відображенням реальності, наголошуючи на тому, що воно є унікальним естетичним цілим, яке функціонує за своїми внутрішніми законами. Від самого початку формалісти наполягали на автономності літературознавчих студій та критикували традиційні підходи до літератури за спроби підмінити вивчення літератури чимось іншим, здебільшого біографією, соціологією або психоаналізом.

Формалісти наполягали на необхідності відокремлювати об�єкт літературознавчих студій від об�єктів, що їх вивчають інші дисципліни, концентруючись виключно на літературних фактах, а не на тих зовнішніх умовах, у яких створюється література. Водночас, представники формалізму вважали, що об�єктом літературознавчих студій має бути не література в цілому, а скоріше �літературність�, яка є провідною ознакою літератури. За словами Якобсона, �предмет літературознавства � це не література, а літературність, тобто те, що, по суті, й робить текст літературним твором�. Згідно з цією точкою зору, в основу літературознавчого аналізу має бути покладений не *текст сам по собі, а певні прийоми та засоби, які використовуються в тексті.

У своїх перших спробах визначити �літературність� формалісти звернулися до поезії, концентруючи увагу на розбіжностях між мовою поезії та буденною мовою.

На ранньому етапі вивчення фонетичного аспекту поезії формалісти перебували під безумовним впливом російських футуристів, які розробили теорію само-значущості слова і створили транс-раціональну поезію, що абсолютизувала звуки та цілком ігнорувала зміст. Заумь поезія Велемира Хлєбнікова та Олексія Кручених докладно вивчалася Шкловським і Якобсоном й значною мірою вплинула на їхні теорії поетичної мови.

На початку 20-х років формалісти дійшли висновку, що поезію не можна зводити виключно до її фонетичного компоненту і що зміст в поезії не менш важливий, ніж звук.

Первинне зацікавлення формалістів поезією згодом поступилося місцем вивченню прози та визначальних рис літератури в цілому. Концепція Школовського базується на протиставленні звичної реакції та нового сприйняття, механічного впізнавання речей та нового їх усвідомлення.

Визначивши одивлення як головну рису літератури та відділивши його від інших способів висловлення,

Формалісти послідовно переносили акцент з вивчення зовнішніх умов літературного процесу на аналіз внутрішньої організації літературного твору. Вони відкинули традиційний дуалізм форми і змісту, адже, на їхню думку, він несправедливо передбачає існування в художньому творі двох окремих пластів. Замість понять �зміст� і �форма� формалісти ввели поняття �матеріал� і �засіб�, що відповідають двом фазам творчого процесу: до-естетичній та естетичній.

Школовський вважав, що письменник має грати з читацькими очікуваннями і навмисне руйнувати ілюзію реальності.

На відміну від Шкловського, який вивчав засоби сюжетної будови, Ейхенбаум досліджував роль голосу автора як організуючого елементу художньої літератури. У своїх розвідках в деяких літературних творах в центрі уваги постає не сюжет та зчеплення мотивів, а голос *оповідача. Ейхенбаум назвав цей різновид оповідання сказом й визначив його як особливий тип *дискурсу, лексичний, синтаксичний та інтонаційний склад якого зумовлений особливостями усного мовлення оповідача.

Критик виокремлював два типи сказа: �нарративний� сказ, що базується на словесних жартах і семантичних каламбурах; та �репродуктивний� сказ, який містить елементи наслідування та жести і створює особливе комічне поєднання та фонетичну гру слів.

28.ІДЕЇ Михайло Бахтін 1895-1975 — відомий російський літературознавець та літературний теоретик, автор книг «Проблеми творчости Достоевсь-кого» Проблемы творчества Достоевского, 1929, «Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя й Ренесансу» Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренесанса, 1965, «Естетика словесної творчости» Эстетика словесного творчества, 1979. У 1929-1936 рр. перебував на засланні в Кустанайській області. У 1957-1961 рр. викладав основи літературознавства у Саранському університеті.

Ідеї Бахтіна важко зарахувати до якогось окремого напрямку чи теоретичної школи. Він розпочинав свою інтелектуальну біографію в колі російських формалістів. На формування світогляду Бахтіна особливий вплив мали феноменологічні та марксистські ідеї, а у пізніших працях віднаходимо елементи семіотики, структуралізму тощо. Однією із ранніх теоретичних ідей Бахтіна була ідея поліфонічности як основної засади жанру великої прози. За Бахтіним, роман — це мовленнєве розмаїття різних соціяльних груп іноді навіть мовне розмаїття, розмаїття індивідуальних голосів, які художньо організовані в тексті. Така ідея Бахтіна дала поштовх розвиткові теорії нарації, представники якої розгляда-ють текст як вільну гру різних дискурсів. Друга важлива концепція Бахтіна — це концепція діялогічності і двоголосся. Термін двоголосся російський літературознавець розумів у двох значеннях. По-перше, двоголосся — це характеристика всякого мовлення, бо мова е суспільним феноменом і не може бути нейтральною і позбавленою інтенціиного характеру. По-друге, двоголосся — це важливий елемент будь-якого прозового твору і дискурсу, бо на кожному слові залишаються сліди«маркери» чиєїсь сказаности. У своїх текстах Бахтін розрізняє одноголосі монологічні та двоголосі діалогічні висловлювання. Одноголосі висловлювання не позначені «слідами цитувань», і прикладом таких цитувань може бути професійна мова. Двоголосе слово завжди включає перед-існування іншого голосу і дає змогу почути його відлуння як частину «архітектури» дискурсу. Висловлювання так «запроектоване», щоб бути почутим і сприйнятим. Бахтін виокремлює активні та пасивні двоголосі висловлювання і надає перевагу активним. У пасивному варіянті двоголосся автор дозволяє звучання іншого голосу, але увесь час контролює його. Коли автор більше чи менше погоджується з іншим голосом, тоді, на думку Бахтіна, маємо стилізацію, а при непогодженні автора з іншим голосом_маємо пародію або іронічний дискурс. Активному двоголоссю Бахтін приписує «утаєну полемічність» та здатність «батати_збоку».