11. Поняття та види джерел конституційного права.

Джерелами конституційного права є нормативно-правові акти, в яких містяться конституційно-правові норми. Вони виникають у межах повноважень відповідних суб’єктів правотворчості та набувають загальнообов’язкової сили за умови його оприлюднення або іншого доведення до відома суб’єктів підпорядкування.

Ознаками джерел конституційного права є:

• відображають волю народу і політику держави;

• мають загальнообов’язковий характер і є основою для формування джерел інших галузей права;

• повинні відображати існуючий конституційно-правовий лад тощо.

З точки зору механізму нормотворення, всі джерела поділяються на:

1) Формалізовані, що виникають в результаті здійснення цілеспрямованої нормотворчої діяльності вищих органів державної влади (Конституція, закони, регламенти палат парламентів, статути автономних одиниць, акти органів конституційного контролю, судові прецеденти, акти глави держави та виконавчої влади);

2) Неформалізовані, які є результатом практичної діяльності вищих органів державної влади (конституційні угоди та конституційні звичаї).

За територією дії джерела поділяються на загальнодержавні та місцеві. За часом дії: тимчасові та постійні. За чинністю: чинні та не чинні. За національною приналежністю: міжнародні та національні. За юридичною силою джерела поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні.

12. Формалізовані джерела конституційного права та їх характеристика.

З точки зору механізму нормотворення, всі джерела поділяються на формалізовані та неформалізовані.

Формалізовані джерела права виникають в результаті здійснення цілеспрямованої нормотворчої діяльності вищих органів державної влади. До них відносяться: Конституція, закони, регламенти палат парламентів, статути автономних одиниць, акти органів конституційного контролю, судові прецеденти, акти глави держави та виконавчої влади.

Закони як джерела конституційного права поділяються на конституційні, органічні та звичайні.

1) «Конституційні закони».

Цей термін використовується в 3 значеннях:

По-перше, це закони, які вносять зміни в текст самої конституції, при цьому ці зміни можуть або безпосередньо включатися (інкорпоруватися) в текст конституції або ж бути частиною конституції. За своєю юридичною силою та порядком прийняття такі закони не відрізняються від самої конституції.

По-друге, в державах, де відсутня конституція як єдиний нормативно-правовий акт, конституційні закони становлять власне конституцію (наприклад, в Швеції немає єдиного кодифікованого акту, фактично конституція цієї держави складається з 3 актів: Закон про форму правління, Акт про престолонаслідування, Акт про свободу друку). Ці закони приймаються за окремою процедурою та мають вищу юридичну силу.

По-третє, конституційні закони – закони, прийняття яких передбачено самою конституцією (Росія). У цьому випадку за юридичною силою конституційні закони є нижчими ніж конституція, але вищими за звичайні закони.

2) «Органічні закони».

Вперше це поняття з’явилося в конституції Франції 1958 року. Це такі закони, що приймаються на основі бланкетних норм самої конституції. Необхідність їх прийняття обумовлена тим, що конституція не може детально врегулювати весь спектр відносин, що входять до предмету конституційного права. Вони за своєю юридичною силою не відрізняються від інших законів (що і відрізняє їх від конституційних законів), але приймаються за більш ускладненою процедурою (наприклад, у Франції органічні закони обов’язково підлягають перевірці на основі конституції спеціальною радою перед підписання та оприлюднення президентом).

3) «Звичайні закони».

Вони є джерелом конституційного права лише у тому випадку, коли вони врегульовують конституційно-правові відносини і містять норми конституційного права. Регламенти палат парламенту – це акти, які врегульовують питання внутрішньої діяльності палат парламенту. Вони приймаються самим парламентом, а особливість їх проявляється в тому, що вони не потребують підписання президентом та вчинення будь-яких дій щодо їх оприлюднення.

Статути автономних одиниць – це акти що приймаються місцевими парламентами або через референдум, при цьому вони потребують обов’язкового затвердження зі сторони центральних органів державної влади. Як правило, їх затверджує орган законодавчої влади шляхом прийняття відповідного закону. Юридична сила таких статутів автономних одиниць визначається юридичною силою акту, яким цей статут був затверджений (наприклад, в Італії статут автономного утворення затверджується конституційним законом, в Іспанії – органічним).

Акти органів конституційного контролю здійснюють тлумачення і мають загальнообов’язковий характер. Їм притаманні властивості норм права, тому їх слід відносити до джерел конституційного права. Значення їх залежить від того яке місце займає орган конституційного контролю в системі органів держаної влади та від особливостей правової системи в країні.

Судовий прецедент у контексті конституційного права представлений рішеннями Європейського Суду з прав людини. При цьому, такі рішення можуть мати або імперативний або індикативний характер. Імперативний характер таких рішень означає, що це рішення є обов’язковим відносно тієї країни, щодо якої воно було прийнято. Індикативний, в свою чергу, означає, що рішення стосовно певної країни формально не є обов’язковим щодо інших держав, однак останні усвідомлюючи значення практики Європейського Суду з прав людини в процесі нормотворчості та прийняття судових рішень дотримуються форм – необов’язкових рішень Європейського суду.

Акти глави держави та органів виконавчої влади в більшості випадків мають підзаконний характер. В окремих випадках конституційне право в зарубіжних країнах може передбачати надання законодавчих повноважень главі держави та органам виконавчої влади парламентом (делеговані повноваження).